Адам Нэвилл – Останні дні (страница 43)

І знову повторення друзів так стривожило Кайла, що м’язи в його лівій нозі почали мимоволі посіпуватися.

— Але ж собаки? І діти? Мурал? Туман? Що ви про все це думаєте?

— Не пов’язані з власне вбивствами як докази, але частина цілої, вибачте мені, шизонутої картини, яку нам довелося складати докупи постфактум. Собаки просто налякані втекли та бігли без упину. Вони все одно були дикі. А шум важких пострілів погнав би їх у пустелю. Патрульні, які першими прибули на місце, та сусід із ранчо підтверджували, що чули собак удалині після стрілянини.

— Зображення, малюнки на стінах?

— Кількість наркотиків, які вони вживали, пояснювала збочені мурали на стінах каплиці.

— Але дим... у повітрі... атмосфера змінювалася.

— Може, вони щось палили там на вогнищі, як-от сірку, щоб отримувати брудний дим. Убивства — це таки частина ритуалу. Але ми ніколи не розслідували дим. Що він узагалі міг нам показати? Це просто дим від вогнища чи полум’я.

— А мотив? Учинити самогубство. Такого масштабу. Та ще й так.

— Важко повірити, га? Але за мотив нам слугували різні сценарії, і всі як один улягали в профіль справи. Тож правдивий мотив був одним із них, або, може, частково ними всіма. Кого ми мали спитати? Веліал залишився божевільним аж до дня смерті, а тільки один із цих дітей, яких ми звідти дістали, взагалі знову заговорив, як мені відомо. Єдиний, хто не онімів. «Чиста дитина», як ми його називали. Він не провів у копальні багато часу. Свідки, близькі до маєтку Сестри Кетрін у Каліфорнії, розповіли, що з «чистою дитиною» вона переважно жила там до двох ночей перед убивством. Вона його, казали, усиновила. Або, якщо точніше, украла в його матері, Прісцилли, яку ми так і не знайшли. Інших дітей з тієї копальні розлучили з батьками. Фішкою Сестри Кетрін було розбивати сім’ї, пари, друзів, кого хочете, із самого початку організації. Макс розповідав нам. Ніхто в тому культі не міг прив’язуватися до когось, окрім лідерки, Кетрін. Навіть манюсінька дитина. Так вона зберігала контроль. Розділяй і володій. Якщо ти не можеш мене любити, то будеш мене боятися. Як за підручником.

— Тож ми виснували, що Сестра Кетрін та її веселе товариство вбили одне одного. Внаслідок внутрішніх чвар, наркотичного психозу чи угоди про самогубство. Можливо, усі три причини потроху, якщо хочете моєї думки. Газети називали це сатанинським ритуалом із людською жертвою, щойно той дійшов кульмінаційної точки. Те саме спершу казали про вбивства Менсона. Часи тоді були інакші. Змінювалися на гірше, але загалом у країні було безпечніше, ніж зараз. Ще один письменник стверджував, що це було «змагання за лідерство, що звернуло не туди», — Свіні знизав чималими плечима. — Може, й так. Та ми можемо бути вдячні хоча б за те, що їм вистачило людськості зберегти життя дітей. Ними всіма опікувалася система, у дитбудинках. Загублені діти. Четверо з них навіть не вміли розмовляти.

— Та все це не розкриває мені та всім іншим, досі знайомим із подробицями справи, одну фінальну таємницю.

— І закладаюся, я знаю, що ви спитаєте.

Кайл вичавив із себе усмішку, але промовчав.

— Сліди ніг?

Кайл лише кивнув. Знав, що його голос буде хрипким і тремтітиме, якщо озветься.

Свіні підморгнув Кайлу.

— Як мені відомо, це одна з лише двох частин справи, яку ми так і не розв’язали бодай задовільно. П’ятнадцять років потому я повернувся до неї. У Фініксі відвели цілу кімнату лише для файлів справи в мідній копальні «Блу-Оук». Я її знову передивлявся рік. Але й досі не маю пояснення слідів ніг. Ми знайшли їх на двох ділянках місця вбивства. Навколо жертв в обох локаціях. Три пари відбитків біля паркану й одна всере­дині будівлі храму. Багато слідів зіпсував безлад, коли на місце прибула поліція. Гадаю, якоїсь миті там протопталося вісімдесят пар ніг, що бігали в темряві по піску та крові. Тож, може, чиїсь черевики на підошвах мали щось таке, що дало такі загадкові відбитки, ніби на них не було плоті. Хто ж тепер скаже?

Кайл прокашлявся:

— Ви сказали, що так і не розв’язали дві частини справи. Яка друга?

— Якщо хочете моєї думки, то бризки крові на місці вбивства були тривожнішими за сліди ніг. Там було чимало крові — у тій храмовій будівлі та біля паркану. Але недостатньо. Через нестачу крові на місці вбивства я частково навіть замислювався, чи не вбили жертв деінде й не принесли назад на копальню, в каплицю. Усі жерт­ви втратили багато крові. Майже до остан­ньої краплі. Розтин це довів. Ми з напарниками було подумали, що вона залишилась у тілах жертв, щойно серця перестали її качати, або ж просочилася поміж дошками храму. Коронер і суд­мед­експерти оглянули перерізані яремні вени. Оглянули тіло без голови. Вони вирішили, що всі вони стекли кров’ю на місці злочину. І ми так ніколи й не склали наші висновки докупи під час медекспертиз та розтинів. Та й навіщо?

— То де була кров?

— Певний малюнок бризок знайшли на даху будівлі наприкінці першої роботи над активним місцем злочину. А доти ніхто не додумався там подивитися. Скидалось на артеріальні бризки. Але якщо так, то як кров туди потрапила? З одного ракурсу мені здавалося, ніби когось зарізали в повітрі. Що виключається. Це просто неможливо. Веліал, власне, так і не розповів нам, де кого вбили чи як. Але цього маніяка всуціль укривала їхня кров. Озираючись назад, я думаю, чи він часом не випив частину її. Може, навіть багато, коли перерізав їм горлянки, — Свіні замовк.

— Чому ви так кажете?

— Вони вже так робили. З’їли одну зі своїх. Щоб лишити її серед Братів та Сестер. Лейк і Кловер це підтвердили, хоч самі й не брали участі. Якась Сестра Файна померла там із природних причин наприкінці сімдесят четвертого, і Семеро з’їли її шматки із шиї й униз. Приготували її та подавали на хлібі. Тож Веліал уже мав репутацію. Він, бачте, не вперше вживав так звану «ману свого народу». Коли Веліала вбили в тюремному комплексі штату у Флоренсі, хтось також обгриз його горло й зап’ястя.

— Але його вбивцю так і не знайшли. Левайн припускав, що охоронці дозволили іншим ув’язненим його вбити.

— Бридня. Його тримали там як в’язня категорії п’ять. З найсильнішою охороною. Бо на нього чекали смертельна ін’єкція й газова камера, якби він постав перед судом. Його знайшли після заворушень, коли відімкнулося живлення, усього порізаного на зап’ястях і шиї. Але на тілах не знайшли ран захисту. Гадаю, він проговорився якимось іншим вар’ятам у Флоренсі про пиття крові. Потім комусь із них здалося це гарною думкою, і вони, напевно, зробили з ним те саме, що й він зі своїми друзями-гіпі в тій копальні. Його вбили в кімнаті відпочинку. Він просто дав себе вколошкати.

— І не забувайте про докази. Ця справа вже потроху рухалася до закриття. Ми мали знаряддя вбивства, хоч і крім одного, і мали вбивць: Веліала, Молоха та Ваала. Достатньо доказів для звинувачення. Досі лишалося чимало аномалій, і практично всі, хто працював над справою, тривалий час вважали, що до неї був дотичний хтось іще. Дехто й досі так вважає. Але ми не маємо відповідних доказів. Ані свідків, ані зачіпок, окрім якихось божевільних слідів ніг, зниклої зброї з кісток, з якою майже напевно втекли собаки, і нестачі крові.

 

 

 

ВІСІМНАДЦЯТЬ

Десь над Каліфорнією, рейс АА102

21 червня 2011 року. 2 година ночі

 

Ден хропів на сидінні біля вікна поруч із Кайлом. Він заснув за кілька хвилин після зльоту, якраз тоді, коли Кайл увімкнув лептоп і взявся збирати чорновий монтаж інтерв’ю, знятого у Фініксі з детективом Свіні.

Три зйомки за три дні, а Кайл минулої ночі спав не більш як дві години. Вони мали приземлитися в Сіетлі о п’ятій ранку й хотіли поїхати до будинку Марти Лейк просто з аеропорту; їхнім єдиним шансом на хоч який відпочинок була ця подорож до Сіетла літаком, доки не завершиться їхня робота в США — десь раннього пообіддя завтра. Однак тепер навіть у літаку Кайл не дозволив би собі заснути. Імовірно, у його сни тепер постійно приходитиме щось, що зрештою відправить його до божевільні.

Він поклав лептоп і нотатки щодо Марти Лейк на розкладний лоток. Повоював із наплічником, доки не знайшов «Останні Дні» Левайна. Знову серйозно подумав над своїми питаннями у світлі того, що дізнався від Аґілара і двох копів. Прогортав книжку Левайна до частини з фотографіями, у якій журналіст віддав перевагу найвідомішому портрету Марти Лейк: фото з Поліційного відділку Сіетла після її арешту за крадіжку в магазині у 1971-му, за рік до того, як вона зв’язалася з культом.

Марта Лейк була найвродливішою з усіх дів­чат Храму Останніх Днів, світлини яких бачив Кайл: по-амішськи квітуча й широколиця, з принадними карими очима, чуттєвими губами й ідеальними американськими зубами; довге горіхове волосся з поділом по центру зав’язане в пучки обабіч простакуватого обличчя; розсип веснянок на кирпатому носі, мов у сексуальної мультяшної персонажки.

Були й інші світлини молодшої Лейк, які Кайл зберіг у файл із зображеннями з ґуґл-пошуку. Більшість фото онлайн завантажили в одержимі культом блоги аматори-ентузіасти. На них — двадцятитрирічна Лейк повертається в Аризону в супроводі поліції свідчити проти Брата Веліала. Таким був намір її екстрадиції з Канади, хоч її участь у суді так і не вимагалася.