Адам Нэвилл – Останні дні (страница 45)

Марта глибоко затягнулася сигаретою:

— Це третє житло, яке я орендувала цього року. Доводиться переїжджати. Минуле продовжує наздоганяти.

— Преса?

Марта всміхнулася своєю брунатною усмішкою й загасила сигарету. Взяла ще одну з пачки на столі. Підпалила.

— Ви нічого не знаєте, га? — похитала головою та втягнула довгий протяг густого диму в легені; він просочився в неї із таким хрипінням, наче прошмигнув повз низку маленьких отворів усере­дині її грудей.

Кайл усміхнувся, сподіваючись роззброїти можливо почуту глузливість:

— Сподіваюся, ви це зміните. Ми взяли інтерв’ю в поліціянтів, які розслідували справу, і сина чоловіка, який колись володів ранчо поблизу...

— Він мертвий? Містер Аґілар?

— Ем, так.

Очі Марти крізь завісу сигаретного диму звузилися:

— Як він помер?

— Гм, не впевнений. Його син не сказав.

— Упокой, Господи, його душу. Тільки завдяки йому я й сиджу тут зараз.

— Його син високо про нього озивався, — кивнув Кайл.

— У ті часи поліцію не турбували такі групи, як наша, якщо не дати їм справді хорошу підставу. Зараз інакше. А під кінець, що — ми знали — наступав, у копальні нам нікому було допомогти. Крім містера Аґілара. Пріссі він теж намагався допомогти, — Марта замовкла й похитала головою.

— Сестра Прісцилла?

— Що ви знаєте про Пріссі? — пирхнула Марта.

— Мало що. Містер Аґілар прихистив її після втечі. Та вона просто здалася Храму.

— Клята дурепа, — кивнула Марта. — Але я не можу її винуватити.

Кайл зиркнув на Дена, перевіряючи його готовність.

— Чому?

— Вона повернулася заради свого маленького сина. Не змогла забратися далі того ранчо. Розбите серце повернуло її до копальні. А їй варто було піти далі, просто до поліції, — жінка раптом сплеснула в долоні, налякавши Кайла з Деном. — Ги! Варто, могла. Історія мого життя! — вона відкинула голову назад і захихотіла, доки все її тіло не струсив вологий кашель. Очі Дена округлилися. Кайл пішов по воду.

Марта витерла очі рукавом кардигана й захрипіла, мовби втягувала повітря в легені крізь мокру марлю. Кивнула, дякуючи Кайлові за допомогу з водою та руку на плечі. Коли її дихання більш-менш нормалізувалося, Ден озвався з-за встановленої на тринозі камери:

— За твоїм словом, босе.

Вони зніматимуть це в природному світлі, бо Кайл хотів, щоб воно бачилося тим, чим було: тривожна жінка зі зморшкуватою шкірою курить у гнітючій кухні й розповідає про ув’язнення та вбивство її друзів. Про час у своєму житті, від якого вона так і не оговталася. Їй випав остан­ній шанс щось вдіяти, і вона хотіла ним скористатися. Наче це була заява, якщо не заповіт. Саме таке враження вона створювала.

— Марто, ви єдина вціліла доросла членкиня з Храму Останніх Днів у його... ну, у його фінальні дні в пустелі Сонора. Навесні та влітку 1975 року. Ми ніколи не дізнаємося, але діти, які пережили Останні Дні, вочевидь на мить порятунку були замалими, щоб пам’ятати щось про культ. А через самогубство Бріджитт Кловер цього року ви тепер єдиний відомий живий спогад про Храм у його остан­ній інкарнації.

Марта кивнула головою й підняла щелепу так, наче виражала вперту гордість:

— Це все так.

Кайл замислився, чи щось іще, крім сигарет і віскі, могло її втішати в таку мить життя.

— Тож чи не могли б спочатку трохи розповісти нам, як ви стали членкинею культу?

Та вона розповіла їм набагато більше. З оповіді Марти Лейк, як і Брата Ґебріела та Сестри Ізіди до неї, Кайл виснував, що вона не часто виходила з дому. Вона також демонструвала ту специфічну дратівливу ексцентричність, що зростає під час тривалої ізоляції. Він замислився, чи не були вони всі фундаментально нездоровими до потрапляння в культ, або ж це зв’язок із ним зробив кожного з них безповоротно чужими для звичайного світу, у якому вони пізніше намагалися оселитися. Сьюзен і Ґебріел поводилися доволі компанійськи в їхньому з Деном товаристві, але за обома помічалися ознаки постійної нездатності на тривалий контакт з іншими в будь-який спосіб, достатній для поновлення свого членства в суспільстві. Усі вони стали непристосованими вигнанцями. І поряд з ними він почувався зобов’язаним скоротити проведений спільно час, наче вони заразні. Після Кетрін розквітнув лише Макс, але ж і його заледве можна назвати нормальним.

Розповідь Марти про ранні дні треба було щільно порізати на закадровий текст. Власне, вона була типовою аж до кліше: дів­чина з бідної домівки з жорстоким і переважно відсутнім батьком та матір’ю-пиячкою. Дів­чина, що кинула старшу школу й утекла до Сан-Франциско. Потім — експерименти з наркотиками та життя в комуні в ейфорії юнацької революції шістдесятих. Перебралася до Лос-Анджелеса з якимись байкерами-наркоторговцями й зав’язала стосунки із загадковими особами з Храму Останніх Днів, що блукали в мантіях на бульварі Санта-Моніка, з пронизливими поглядами та розмовами про бога в собі, спасіння та рай.

Вони стали новою, віднайденою сім’єю. Прийняття зі значущістю. Марта поділяла загальну віру невдоволених в обіцяний Армагеддон і в обраність тих, хто в ньому вціліє. Незнана до тієї миті терапевтична сила самодослідження й самоаналізу в бідному відсталому житті, переплетена з потужними досвідами зміни свідомості галюциногенними наркотиками, що поглиналися як M&M’s, трансформували її. І все це підготувало її до ретриту в пустелі... а тоді вже стало запізно вибиратися, бо повертатися не було до чого — вона навіть планету не впізнавала вже надто старими й надто викривленими 1975-м очима. Найгірше, що тоді могло з нею статися, — це відомість.

— Марто, багато людей, які доєдналися до Храму Останніх днів із 1974 до 1975-го, ніколи не бачили Сестри Кетрін, тим паче не були з нею знайомі. Але на ранніх стадіях становлення Останніх Днів у Лос-Анджелесі в 1972 році та першого року вашого проживання в мідній копальні в 1973-му, коли Сестра Кетрін час від часу з’являлася, ви з нею все-таки зустрічалися.

— Це правда.

— Я читав ваші інтерв’ю Ірвіну Левайну, але мені цікаво, чи ви згодом зрозуміли про неї дещо більше.

— Дозвольте дещо вам сказати, — Марта вказала сигаретою на Кайла. — Люди вважають, що книжка Левайна — бридня. Що він це вигадав, — вона похитала головою, сильно втягнула дим й силувано мовила крізь фільтр: — Це не так. Більшу частину моєї розповіді та розповіді Бріджетт він записав слово в слово. Але воно читається так божевільно, що люди просто не годні це прийняти. А багато з того, що я йому розказала, він так і не використав. Бо це було ще божевільніше.

— Можете навести якісь приклади?

— Ми до цього дійдемо, — криво всміхнулася Кайлу Марта. — Але, як я казала Максу, треба знати контекст. Або це не матиме жодного сенсу.

— Авжеж.

— Усі ви, кіношники, однакові, — вона знову всміхнулася. — Як я й казала, Ірвін був кримінальником. Репортером, знаєте? Суди. Поліційні штуки. Він полював на цікавинки про вбивства. Наркотики. Ув’язнення. Зґвалтування. Усяку таку фігню, яка зрештою опиниться в суді. Він хотів, щоб усі прочитали його книжку, як-от ту відому, про Чарлі Менсона. Тож дещо з моїх розповідей Ірвін так і не взяв. Подумав, що ми все вигадали, бо постійно висіли на наркоті. Дивно, що саме про це зараз люди й хочуть чути.

— Люди?

Марта вишкірилася своєю жовтою усмішкою:

— Це ж тому ви хочете перейти до головного, га? Макс уже розповів мені, що це однаково все, що його цікавить. Оте, інше.

Кайл притлумив порив гніву, що піднявся зі шлунку, наче рефлюкс. І вже не вперше замислився, хто насправді був режисером фільму. Він прочистив горло:

— То дві речі нероздільні — патологія Кетрін та дивніші аспекти історії Останніх Днів?

— Розумний хлопчик, — Марта всміхнулася й хихотнула, заторохтівши вологою в горлі. — Макс тебе засмучував, я бачу. Він це може. Більше грошей, ніж глузду, я так думаю. Але саме це я й сказала Максу, що одного без іншого немає. За всім цим стояла Кетрін. Навіть коли вона не була там, вона була там, якщо розумієш, про що я. Вона знала все, бо ми й розповідали їй усе, так чи інакше. Ми всі колись бували її шпигунами. І кожне промовлене нами кляте слово, коли її не було поруч, Семеро пошепки їй передавали.

Марта підняла брову й узялася гратися із запальничкою.

— З часом я побачила, що ми всі були частиною якогось задуму від початку в Лос-Анджелесі. О так. Вона мала плани ще тоді. Може, і раніше. Мене б геть не здивувало. Зібрала всіх нас, дурнів, там, у пустелі, і тренувала, мов собак. Але навіщо? Це потрібно було знати. Не думаю, що вона хоч раз розкривала свої справжні карти аж до самого кінця. Який, дякувати господу, я не побачила. Але нас зав­жди тримали для чогось іще. У цьому я не сумніваюся. Для того, що так захопило Макса.

Кайл кивнув — із полегшенням, водночас погоджуючись із її ідеями, бо вона не мала потреби обдурювати. Можливо, інтерв’ю слугувало ностальгійним нагадуванням про ті запаморочливі дні статей у журналах та інтерв’ю в 60 Minutes²⁶.

— Інші коментатори культу підкреслювали накопичення Сестрою Кетрін матеріального багатства й експлуатацію її послідовників як рабів...

— Вона отримала мільйони від Сестри Уранії, англійки. Але забирання того, що ми мали, — це ще один спосіб володіти нами. Відрізати нас. Вона просто зазвичай роз’єднувала нас із усім, чим ми були. Ким ми були. Далі забирала нашу свободу. Усе цінне вона у нас забирала. Обдирала нас, як липку. І також нашу гідність. Доки єдиним, що лишалося в нас забрати, не стали наші діти й наші життя, — Марта зупинилась і на мить замкнулася; остан­ній коментар болісно нагадав Кайлові про дещо, що він хотів почути.