Адам Нэвилл – Останні дні (страница 46)

— Як ви гадаєте, в ідеології Кетрін було щось цінне?

— Анітрохи. Усе це звільнення наших душ від ярма провини та пригнічення виявилося бриднею. Ох, на початку все було дико. У Лос-Анджелесі було доволі круто. І деякий час після нашого прибуття в пустелю. Я ніколи ще не почувалася такою вільною. Ніколи не мала стільки друзів. Хороших друзів, — Марта похитала головою й дістала ще одну сигарету з пачки Salem Lights на столі. Підпалила та примружилася, сильну затягуючись. — Але в неї були свої потреби. Вона просто вичікувала свого часу.

— Потреби? Які потреби?

Марта знову мовчки задивилася на стіл, покусуючи нижню губу. А коли підвела очі на Кайла, зухвала дів­чина зникла. Вона показала йому обличчя, миттю спотворене болем. Її твердий голос пом’якшав і понижчав.

— У всіх є потреби. Кохання. Секс. Схвалення. Що завгодно. Вони в усіх нас є. Але її потреби були іншими. Не думаю, що вона могла спинитися. Вона поводилася, мов акула. Бажала крові у воді. Весь час. Полюбляла ранити. Полюбляла всіляко завдавати болю. Приниження, провина, виключення — усе, що вона могла застосувати до людини. Або ж страх перед цим. Але навіть цього бракувало. Гра розуму. То була просто практика, розумієте? Підготовка. Я читала одну книжку про психопатів, де казали, що вона тоді еволюціонувала — коли ми були в Лос-Анджелесі й перший час у копальні. Коли вона головувала над тими сесіями. Вона постійно ставала чимось іншим. І я щиро вірю, що так і було. Поки це не втілилося фізично, — Марта погралася із запальничкою, помацала пачку з ліками, покрутила попільничку.

— Фізично?

Марта важко втупилась у Кайла.

— Зґвалтування. Содомія, — вона знизала плечима. — Звісно. Ця сука нас била, — запанувала чергова пауза; Марта дивилась у вікно, наче на невдалий шлях порятунку. — О, їй ще й як це подобалося. Полюбляла, коли ми благали. Прощення. Гадаю, саме благання збуджувало її, коли вона була поруч і коли Семеро їй доповідали. Які саме наші неправильні вчинки — не мало значення. Ми розказували на сесіях вигадки, аби лиш було що сказати. Але її... збуджувало підкорення. Коли ми всі боялися її та розповідали їй усе в тій лайнячій старій халупі, яку вона називала храмом. Я бачила це в її очах. Твердих зелених очах. Ця довбана сука.

Марта замовкла; її руки тремтіли. Вона незграбно загасила сигарету. Запалила іншу. Підозріло зиркнула на бурбон.

— Вони точно горіли яскравіше, коли хтось плакав чи кричав, чи просто лежав на самоті, розбитий і мовчазний. Для неї все було зброєю. Секс. Сонце, під яке вона тебе виганяла. Холод уночі, на якому вона тебе залишала. Командна, бляха, вертикаль. Наші діти. Усе, чим вона могла скористатися.

Марта сильно затягнулась. Кінець сигарети горів так яскраво, що на якусь розжарену мить та ніби підпалила зловісну кухню.

— Усі боялися. Ніхто не лишався її улюбленцем надовго. Однак коли вона всміхалася тобі, чи коли хтось із її улюбленців серед Сімох казав тобі доб­ре слово, ти робила все, будь-що, аби лишатись обраною.

— Чому вона змінилася, Марто? Можете визначити щось конкретне, що змушувало її так погано поводитися? Так жахливо до вас ставитися?

— Авжеж, — Марта кивнула і з розумінням всміхнулася. — Вона змінилась, коли люди стали йти. Не могла цього витримати. Мовби їй відмовляли особисто. У сімдесят третьому люди весь час приходили та йшли. До сімдесят четвертого вже переважно йшли. Коли вони із Сімома ставали жорстокішими. Коли параноя сильно роз­бух­ла. І всі ми марнували наш час, намагаючись продавати ту кляту книжку в Юмі. Ніби вечірка скінчилась, і ніхто не хотів затриматися та прибрати безлад. Але вона була розумна. На той час вона вже достатньо нас підчепила.

— Людям важко прийняти, що ви не йшли, доки ще мали свободу волі. Надто в такій скрутній ситуації.

— Щойно віддаєш усе, доводиться біля цього поратися, бо для тебе вже нічого немає, тобі нікуди йти, — пирхнула Марта. — І ти боїшся її, але й ніби жахаєшся також її втратити. Боїшся до всирачки. Постійно.

— Ви також робили там щось таке, про що шкодуєте?

— Достатньо, — кивнула Марта.

— Можете розповісти нам, у чому ви брали участь?

— Можу розповісти вам те, що ми робили й у чому ніхто не зізнавався, — всміхнулася Марта, знизавши плечима. — Можу розповісти, як ми звинувачували одне одного в різному. Удавали, ніби нас навідували ці таємні думки. Телепатія. Ги! Ми доносили одне на одного. З тобою це могло трапитися будь-коли. Доводилося підігравати. Ми всі підігравали. Так ми добивалися того, що одне одного били. Я навіть розповіла брехню про Пріссі та Бріджетт і спостерігала, як Веліал вихльостав їх. А вони донесли на мене й дивились, як б’ють мене, — Марта поклала долоні на стіл і відсунула стілець із таким гучним виском, що аж Ден за камерою скривився. Жінка підвелася, розвернулась і підняла кардиган із футболкою, мовби збиралася несподівано оголитися до пояса. Але підтягнула одяг не вище рівня своєї виразної лопатки. — Хочете показати це у своєму фільмі?

Кайл почув, як глитає. Кивнув Дену.

— Слід від брата Веліала. Сучий син.

Ден зафільмував примарну білу тканину шраму, що тягнувся навхрест на її спині.

— Я була вагітною моїм хлопчиком, коли він це зробив.

Голова Кайла спорожніла й запаморочилась. Він почувся жахливо вразливим. Його вколов гострий страх, хоч і не був певен причин. Це був один із тих випадків, коли його надмірна впевненість каралася цілющим нагадуванням, із чим він насправді стикнувся.

Марта опустила та поправила одяг. Усілася й відкрутила кришку на бурбоні, налила у прозору склянку. Дістала з пачки чергову сигарету.

— Ми всі відіграли свою роль у батожінні народу. Або виключенні їх за фігню, яку я зараз уже й не пригадую. Змушували інших дів­чат віддавати своїх немовлят Храму, як змусили мене. Не втручалися, коли когось ґвалтували. Наприклад, тих бідолах, Брата Аріеля та Брата Адоніса, зґвалтували Семеро, щоб провчити їх через гординю.

Кайл скривився. Левайн писав про чоловічі зґвалтування в копальні — улюблений метод контролю у Веліала та Молоха проти двох молодших чоловіків, які ще були членами Останніх Днів у 1975-му: Братів Аріеля й Адоніса. А дорогою до Америки Кайл дочитав «Ворона» Тіма Райтермана — вичерпну біографію Преподобного Джима Джонса та його Храму Народів. У Гаяні Джонс також не гребував содомією проти найвідданіших, найдовіреніших і найшанованіших послідовників-чоловіків. Також він потурав своїй емоційній потребі завдавати болю та принижувати найближчих до себе гетеросексуальних чоловіків. Щоб морально знищити будь-якого чоловіка, якого міг вважати конкурентом своєму авторитету. За словами Сьюзен Вайт, вона ж Сестра Ізіда, Кетрін вдавалася до схожих сексуальних маніпуляцій ще в Лондоні, змушуючи до целібату, а тоді до союзів. Ще тоді, певно, її заохотили наслідки методів роз’єднання і роззброєння серед послідовників.

— І ми так і мовчали, коли вони вий­шли зі зброєю. Вони пішли за Аріелем і Адонісом. О, ми чули потім їхні балачки. Чули, як Веліал жартував, що Адоніс зрештою обісцявся. Як вони розрубали цього хлопця і глибоко його закопали.

— Ви сказали, «коли вони вий­шли зі зброєю». Вони — це хто?

— Семеро. Хто ж іще? Веліала призначили карателем. А нам усім погрожували поховати живцем, якщо ми втечемо чи розкажемо ФБР. Покарання для відступників. Поховання живцем. Можливо, хлопців так і вбили. Та я так не думаю. Веліалу подобалися ножі та гвинтівки. Але цих хлопців так чи інакше закопали, живими чи мертвими, коли він звершив своє покарання.

— Чому вбили Аріеля з Адонісом? Ви згадували гординю.

— Вони зав­жди приписували їм її за вину, — знизала плечима Марта. — Але це було не так. Ці хлопці були розумні. Обидва закінчили коледж. Дотримувалися дисципліни, як могли, але почали брати під сумнів різні речі. Аріель міг нескінченно говорити про Веліала, і той це ненавидів. Справи в Аріеля стали кепські, а тоді й в Адоніса, коли той заступився за друга. Під час їхньої втечі з ними першими розібралися, як із відступниками. Ми ще зводили той паркан, коли Аріель з Адонісом втекли, і я чула, як Веліал наказав Братам Молоху й Ваалу їх убити. Він сказав: «Убий цих довбаних неотес». Ваал і Молох відстежили їх із собаками. А коли повернулися, шкірилися від вуха до вуха. Веліал потім улаштував вечірку.

Марта вистромила жилаву шию з коміра й неприємно всміх­­­­нулась.

— Я в чистилищі. Поки ще не в пеклі. Але скоро буду. За відіграну мною роль. Це гарантовано, — вона вихилила всі п’ять сантиметрів свіжого віскі зі склянки.

Кайл не міг добрати слів. Дивився на сторінки сценарію зі свого боку столу, але його миготливі очі не могли прочитати друковані літери. Непоясненні феномени, привиди — це його тема, а не вбивство. Убивство! Господи-боже!

Марта вдихнула й успішно притлумила напад кашлю, витерла очі.

— Знаєш, що вони нам зав­жди казали? Га? Вони казали нам, що ми прощені, що наші дії благословенні. Ми вірили їй. Мусили вірити. Усі наші вчинки були надто жахливими, аби про це думати. І на цій землі нам було потрібно лише її благословення. Ця сила, яку давали їй інші. Друзі. Давні друзі. Так вони із Сімома зав­жди казали, — Марта урвала себе та глянула на стелю, знову всміхнувшись своєю лиховісною усмішкою. — Друзі, які нікому з нас не були потрібні, це точно.