Адам Нэвилл – Останні дні (страница 48)

— Я зав­жди вважала, що вбивства тієї ночі пов’язані зі страхом Сімох через нашу з Бріджетт втечу, через думки про те, що нам відомо про вбивства Уранії, Ганни, Пріссі та хлопчиків. Кетрін на ту мить уже однаково збожеволіла. А всі ті наркотики, які вона вживала в Каліфорнії, мусили вивести її параною на новий рівень, коли ми з Бріджетт ушилися. Поліція казала, що вони повбивали одне одного, щоб захопити лідерство. Це бридня. Ніхто ніколи не суперечив Кетрін, окрім Аріеля й Адоніса, і дивіться, куди це їх привело. Інші казали, що то була якась жертва дияволу, — Марта похитала головою. — То був не диявол. Не вірте.

— Казали, що Кетрін стверджувала, ніби вона безсмертна. Вічна свята. Що всі, кого вона благословляла, також могли ними бути. Та якщо вона була безсмертна, ви коли-небудь замислювалися, навіщо вона наказала себе вбити?

Марта знизала плечима, тоді закуталася глибше в кардиган. Знову стала гратися із запальничкою.

— Пізніше я обдумувала інші речі. Ну, розумієте, інші можливості. Десь тоді само, коли об’явився Макс, що трохи дивно. Бо за його голосом я збагнула, що його теж щось налякало. Невдовзі після його дзвінка Бріджетт здалася.

— Здалася?

Марта глянула на Кайла вологими очима та глитнула. Вона була нажахана.

— Ви маєте зрозуміти. Дещо з пережитого... побаченого нами... було так само погано, як і знати про вбивство людей. Поліція зав­жди казала, що нам ввижалося всяке через наркотики. Усе життя після втечі з того храму я казала собі, що поліція не помилялася. Що ми бачили галюцинації. А тепер я знаю, що це не так. І Бріджетт теж знала. Ми так і не втекли. Ні, сер. Насправді ні. Ніхто не втік. Хай що Кетрін привезла із собою із Франції, воно повернулося. Давні друзі. Веліал мав рацію. Він у в’язниці казав копам, що вони спускалися. Ну, розумієте, що вони серед нас. Не думаю, що комусь із нас вдалося вирватися.

— Давні друзі. Кровні Друзі. Я постійно чую цю назву. Вони були частиною Ночі Сходження?

Марта кивнула. Задивилася на свої долоні.

— Я так думаю.

— Хто вони?

— Що вони таке, от що ви маєте питати, — спалахнула чергова сигарета, голос Марти тремтів від емоцій. — Ми прикликали те, чим ми стали. Це найкраще, як я можу це висловити. Понад рік. У кінці сімдесят четвертого й у сімдесят п’ятому. Нас не благословили, навпаки. Нас прокляли. Як їх. Друзів. Ні в кому з нас не було нічого святого чи праведного. На ту мить уже ні. Ми всі загубилися. А можливо, дехто з нас ще й до самого потрапляння в ту копальню. Але в тому й суть. Наприкінці ми були готові. Перетнули всі кляті межі й усере­дині були геть зламані, духовно, розумієте? Готові. Готові для чогось. Для них. Ми мали лише Останні Дні. А вони й були остан­німи днями, того літа. І щоб зійти з того божевільного потяга, я мала лише одне — мого хлопчика. Ми були молоді й дурні. Ми з Бріджетт. Але ми були й матерями. Ми ніби знали, розумієте? Усере­дині. Знали, що треба забиратися. Тоді або ніколи. Пливи, або потонеш.

Марта випросталась у своєму кріслі; обличчя жахливо зблідло, і вона довго тужливо зітхнула, а це зітхання перейшло у стогін глибокого горя. Ден із Кайлом здригнулися.

— Боже. Господи-боже, — голос Марти надимався стражданнями, очі блищали від вологи. — Ми стали вбивцями. Підставляли іншу щоку, коли когось ґвалтували. Убивали. Коли чиюсь дів­чинку... — Марта затулила очі передпліччям, упала на стіл і заплакала в рукав.

Кайл із Деном перезирнулися. Обличчя Дена нервово смикалося, пополотніло, губи стиснулися. Кайл кивнув йому та промовив «знімай далі» самими губами. Ден обернувся до видошукача камери.

Марта плакала понад п’ять хвилин, сховавши голову між руками. Кайл не хотів заходити в кадр і втішати її. Це було б неправильно — неправильно для цієї миті, для цієї сцени, цього фільму. «Нехай буде так, — сказав він собі. — Нехай буде так». Він вставить це повністю в клятий фільм, змусить людей це висидіти. Скорботу цієї нещасної жінки, її муки, її тугу, її провину та жаль. Почути кожне схлипування, побачити кожну сльозу, засвідчити кожний вдих цього тонкого поламаного тіла. Зачудування Сьюзен Вайт, жах Ґебріела, горе Марти: нехай буде так.

Коли схлипування стишилися до шморгання, Марта надламано озвалася:

— Нам снилися спалення. Тіла на кілках. Ми бачили тіла, об’їдені птахами й собаками. Ми всі бачили полум’я й попіл під дощем... Так усе це починалося. На тих сесіях. Тоді вони й приходили.

Кайл ніби устромив вологий палець у патрон лампи. Щось вирва­лося з його пам’яті. Низка похмурих і непевних образів. Монтаж кошмарів про якусь тривалу бійню під дощем, у диму й попелі. Вона снилася йому, коли він повернувся з Франції.

— Сесії... — голос його хрипів. Ден глянув на нього, але Кайл не відривав погляду від Марти. Яка відкинулася на стільці. Похитала головою, прикриваючи обличчя долонями.

— Світ спиняється. Стає тихим. Нерухомим. Але це неприродно. Тоді відчуваєш запах. Сморід. У цьому нічого не змінилося. Усе досі так само.

— Коли... коли це відбувалося, Марто?

— На тих сесіях. Ми всі це бачили. Усі. Ми бачили одне й те саме. Тих мерців, усіх порізаних і спалених. На сесіях ми всі почали це бачити. Коли втомлювалися від зізнань. Ми всі це бачили.

— Видіння?

Марта кивнула. Протерла почервонілі очі.

— Чому я бачу це знову, якщо то були наркотики? Єдині наркотики, які я вживаю зараз, прописані лікарем.

Кайл ковтнув клубок у горлі.

— Ви всі бачили однакове видіння в храмі в копальні, людей, яких... катували під дощем?

— Не тільки. Перед нашою з Бріджетт втечею вона бачила дещо іще. Зовні храму. Одна з остан­ніх наших сесій. Вона налякалась у тій кімнаті. Ми всі налякались. Її занудило від смороду. А коли... коли вони при­йшли й доторкнулися до нас... у повітрі... Бріджетт вибігла з храму. Вибігла на вулицю блювати. І сказала мені пізніше, що небо змінилося. Стало інакшим. Сказала, що відчувала сморід з наших снів. А небо сповнював туман... жовтий, брудний. Він ніби швидко наближався здалеку. Ще вона казала про голоси. Удалині над її головою. Бачила, як двоє псів, гавкаючи, кинулися до туману чи диму. І так і не повернулися... просто в неї на очах. Просто зникли. Потім вона сказала, що пси були в неї над головою, у небі. А повітря, вона сказала, ніби хвилясте. Як у спеку, якщо дивитися над піском, коли він дуже гарячий. І воно спускалося. Хвилі йшли звідти, де гавкали ті пси, з усіма тими людьми, яких вона не бачила. Нагорі. Вона не брехала. Вона це бачила.

Син Аґілара так само описував туман; Конвей бачив завершення схожого атмосферного явища. І якби Кайл сам не пережив видіння, галюцинацію у фермерському будиночку в Нормандії... після того, як щось доторкнулося до нього в тому темному амбарі... о боже!.. а його сни?

Марта знову витерла очі, вилаялася під ніс і потягнулася за пляшкою віскі. Ден зиркнув на Кайла, який одночасно не міг відірвати власного погляду від стільниці та сфокусуватися на ній.

— Ти наче побачив свого привида, і тобі тепер кортить випити.

Кайл глянув на Марту й кивнув. Ден дістав з полиць біля плити дві склянки.

— Ти теж, га, здорованю? — почув Кайл Марту крізь рій думок та білий шум, що заповнював його голову.

— Ви сказали... Марто, ви сказали, що все досі так само. Що ви мали на увазі?

Ден вайлувато пішов назад за камеру. Марта штовхнула склянку віскі Кайлові через стіл. Гірко всміхнулася.

— Гадаю, ніхто ніколи не йде з Останніх Днів. Щойно ти там — ти там на все життя. І, може, після нього теж.

Але ж я ніколи в них не був! Кайлові хотілося кричати.

— Там відбувалося всяке, — Марта зиркнула на стелю. — У таке ніхто не повірить, якщо не побачить сам. Неприродні речі. Усе, що я списувала на ЛСД, було реальним. Один раз я бачила, як Кетрін пройшла в тому храмі метр над землею. Просто піднялася зі стільця, гукаючи, що вони там. «Серед нас! Серед нас!» — божевільно кричала вона. А якось показувала нам, як із неї виходив гріх. І я спитаю вас: ви коли-небудь бачили, щоб жінка або чоловік плювалися жабами? І цими манюніми зміями? Зі свого довбаного рота?

— Ви це бачили? — Кайл заледве чув власний голос. Він про­кашлявся. — Ми бачили... я бачив те саме. У Нормандії. У її кімнаті... у ліжку. Вони були в її ліжку, — він не був упевнений, до кого саме говорить. Можливо, тільки до себе.

Марта глянула на нього — здавалося, з огидою, або жалем чи страхом. Можливо, з усім водночас. Однак у її налитих кров’ю очах і в тому, як вона вишкірила знебарвлені зуби, Кайл однозначно побачив упізнавання.

— Як я й казала, ми всі були заражені. Позначені. Називайте, як хочете. І воно знову повернулося.

— Що? Що повернулося?

— Сни. Та зміни, які приходять зі снами. Коли твої долоні та ступні, руки, ноги — не твої. В остан­ніх двох житлах, які в мене були, я прокидалася в іншій кімнаті. Яку зовсім не впізнавала. Тому я й переїхала. Але це зовсім не допомогло, — вона похитала головою й покірно зітхнула. — У копальні... як я й казала, щось витягувало мене з тіла. У копальні мені снилося, що я парила над пустелею. Просто там, над нею, дивилася вниз. Тоді я казала собі, що це через наркотики. Біс його знає, скільки ми їх вживали. Але за ці остан­ні декілька місяців, коли все знову почалося, я припустила, що Кетрін забракло просто забрати наші гроші, нашу свободу. Забракло. Вона ніби хотіла й наші тіла теж. Те, ким ми були. Нашу свідомість. Нас, як людей, — вона нас ненавиділа. Робила все, щоб стерти наші особистості. Тому й забирала дітей. Не хотіла, щоб ми були всере­дині власних дітей. Хотіла, щоб вони були порожніми.