Адам Нэвилл – Останні дні (страница 49)

— Марто, де ваш син?

— У безпеці. Суди забрали його через мій спосіб життя. Я знову його отримала у вісімдесят третьому. Але й тоді не опанувала себе. Та мені вистачило розуму відправити його в безпечне місце. Бо це ніколи не скінчилося б. Ні в сімдесят п’ятому, ні сьогодні. Бріджетт це розуміла, — Марта знову пустила сльозу й відвернулася від них до вікна. — Я остан­ня. Кетрін при­йшла за рештою їх, — кивнула вона до себе. — А я вже не можу тікати. Це припиниться тут.

Вона швидко обернулася до Кайла, який дивився на неї з іншого боку столу з пополотнілим обличчям.

— Вам варто дещо побачити. Макс хоче, щоб ви це зняли, — Марта підвелася. — Якщо хочете побачити Кровних Друзів, вам треба піти зі мною, — вона зиркнула на Дена. — Краще взяти камеру, поки вони не потьмяніли. Дерево не утримує їх надовго. Або тиньк. А от цегла зберігає їхні тіні найкраще.

Вони проминали кімнати, похмуріші за порожні церкви. Кроки гуркотіли на порожнистих сходах без килимів, що тягнулися вище та заглиблювалися в тьмяний будинок. Біля обох вікон, які вони проминули, Кайл відчував спонуку зупинитися й пильно задивитися крізь шибку. Шлунок стискався, мов від електричних розрядів, — він водночас і опирався, і не міг утриматися від хворобливого бажання дізнатися, що саме при­йшло сюди вслід за Мартою.

У коридорі, заледве освітленому жовтою лампою без абажура, між зачиненими дверима в спальні Марта підвела їх до коротких сходів у кінці вестибюля другого поверху. Чотири сходинки вгору — і жінка підняла ляду на горище. Глянула через плече на Кайла з Деном:

— Вони приходять звідси.

Кайл із Деном перезирнулися. Ден нервово зашкірився над видошукачем, та коли побачив обличчя Кайла, крихка легковажність зникла з його погляду. Можливо, він також згадав фрагменти на стінах жител, у яких вони бували, зняті на уривчасте відео, де вони заледве дихали через паніку.

Зі світлом, аудіообладнанням, камерою та триногою в руках Кайл із Деном заледве протиснулися крізь вузький люк і вилізли за Мартою в задушливе й запилюжене повітря під крутими перехресними причілками даху. Кайл знайшов на підлозі вільне місце та розставив звукове обладнання з триногою на голих дерев’яних дошках.

Світло з вигнутого вікна відкидало на брудну дерев’яну підлогу довгі тонкі смуги, але схил під дахом залишався в глибокій тіні. Їх оточували облущені скриньки для чаю, обшиті іржавим залізом, укритий пилом дитячий візок, дві великі валізи на колесах і різдвяні прикраси в коробці з написом Rinso.

— Без світла ви їх не побачите. Живлення отам.

Ден потягнув подовжувач на перший поверх і знайшов розетку. Кайл установив триногу й подбав про звук. Ден повернувся й розклав стійки для світла. Спрямував освітлення на той бік стелі, на який вказувала Марта сигаретою, що горіла між жовтими кінчиками її пальців. Жінка стояла між в’язками старої білизни під дерев’яною драбиною та сірим сталевим офісним столом.

Світло загуділо, тоді клацнуло раптовим, теплим і привітним вибухом білого світла, що заполонило головний причілок, але відкидало тінь на кутики перетину. І спершу, доки всі вони розглядали нижній бік даху, Кайл бачив тільки широкі дерев’яні дошки, поплямовані слідами вологи. Він ледь не запитав, на що дивиться. Ден задивився у видошукач, наближаючи й віддаляючи зображення. А тоді обидва наче раптово й одночасно усвідомили.

— Господи.

— Чорт забирай.

— Це...

Марта мала вдоволений вигляд, хоч і ніяковий через те, що постало перед ними: якесь огидне експресіоністське мистецтво, що використовувало крокви фронтонів та вертикальні дошки її горища як полотно.

Здебільшого видиме було борозенчастим — вологими на вигляд швами; решта зображення ніби просотала деревину даху навколо та тьмянішала чи розчинялась у півтемряві подряпин; або жирні матові частини, яким бракувало деталізації, або напівзавершені темні кінцівки та тулуби.

Кайл інстинктивно побачив у цьому строкатий і зневоднений натовп постатей, які вкупі намагалися пробитися в простір горища, але застрягли дорогою, а тоді просто потьмяніли, лишаючи по собі примарні відбитки своїх змарнілих форм.

Він задивився на найбільш завершений обрис. Крихітні сходинки примарних ребер вели до профілю обличчя, зображеного в крику. Хитромудро детальні відбитки повного набору неприродно довгих зубів. Навколо порожньої очниці та неповно сформованого начебто хряща носа, не повністю затіняючи ці риси, обвилися довгі пальці. З необробленого дерева виринала невелика групка кісток зап’ястя й передпліччя. Наче маленька постать раптово нажахалася видом чогось, що очікувало на неї всере­дині горища й зупинило її просування. Вона була дрібною й неприємно дитячою.

— Ось. Дивися, — прошепотів Ден; голос його звучав здавлено від захоплення, але й від шоку теж. Кайл глянув на край лінз камери та провів погляд прямою траєкторією до місця, яке Ден знімав біля верхівки даху, під головним сволоком. — Ти це бачиш?

Кайл бачив, хоч і шкодував про це. І прагнув знову вибратися назовні й не дивитися вгору, нездатний дихати чи кліпати, на постать із завершеним тазом, що невиразними долонями вчепилася собі в горло. На грудях хрест-навхрест виднілися гладенькі руки. Над кістлявим обличчям нібито розвівалося волосся: постать, народжуючись у просторі горища, наче потрапила під сильний вітер. Ноги її увиразнювалися опуклими суглобами й довгими стегновими кістками, а кінцівки нижче колін перепліталися ззаду.

— Що... — Кайл глитнув. — Коли...

— Уперше почула їх три тижні тому. Я була в ліжку. Чула їх крізь стелю. Тут, нагорі. Вони стукали. Грюкали. Намагалися пробратися. Чоловік з іншого боку вулиці постукав мені у двері. Це хоч якось дало мені сили спуститися. Він переживав, що в мене пожежа. Казав, що бачив дим, — Марта зітхнула. — Хотіла сказати йому, що це не той дим, — вона безпорадно знизала плечима.

— Ви бачили таке раніше?

— Тому я так часто переїжджала, — кивнула Марта. — Одне й те саме. Останні два житла.

— Що це таке?

Марта подивилася Кайлові в очі так пронизливо, що він зіщулився всере­дині.

— Давні друзі, — вона обернула голову та глянула на плямистий дах. — Яких привела Кетрін.

Кайл не міг сповільнити серце: воно билося, зупинялася та хворобливо клекотіло. Він опустився на коліна на підлогу. Ден запитав його, чи з ним усе гаразд. Він не зміг відповісти.

Марту досі поглинали спогади.

— Ці прибули позавчора. Пробралися майже повністю. Але я ввімкнула лампи, які надіслав мені Макс, і...

— Лампи? Які лампи? Макс? — перепитав Ден.

Марта кивнула, не дивлячись на нього.

— Це ніяк не подіяло. Вони просто лізли й лізли. Минулої ночі вони прогризли тут дроти, мов щури, — залишками своїх зубів.

Кайл поклав руку Денові на стегно й підвівся.

— Спершу я думала, що то птахи. Коли заходила у вільну кімнату в моєму старому житлі, там смерділо, наче здохла ціла зграя птахів, які дивом ще могли співати. Припускала, що прорвало трубу. Але це було не так. Це були вони. Прийшли за мною. Як і за Бріджетт.

— Вона вам це розповіла? Бріджетт?

— У себе в Денвері, — кивнула Марта. — Ми щодня говорили телефоном, відколи це знову почалося. Спершу вони при­йшли за нею. Вона сказала... — голос Марти зірвався, і вона доторкнулася до кутика ока, шморгнувши носом. — Вона сказала, що вони заберуть її на небо, як тих псів із копальні. «Але не... не зможуть, якщо мене тут не буде, щоб схопити». Це остан­ні її слова мені.

Марта відвернулася від даху й підійшла до ляди.

— Я втомилась. Не можу так далі. Більше нічого розповісти. Можу показати вам лише одне, — вона зупинилась і знову глянула на Кайла червоними й лискучими очима. — Іноді вони дещо залишають.

То був черевик — і, певно, найжахливіша з усіх жахливих речей, які вона їм переповіла, а потім показала.

Кайл не зміг до нього доторкнутися. Ден зафільмував черевик зблизька: той лежав на газеті посеред кухонного столу Марти.

— Знайшла його на горищі. Лишили його по собі. Отже, вони дуже близько.

Черевик був малий, як дитячий. Твердий, як дерево, і чорний, як вугілля. Можливо, обвуглений чи скам’янілий, але колись шкіряний. Маленькі загострені носаки загнуті на кінчиках. З помітними маленькими дірочками, а також уривками швів там, де зношена підошва з’єднувалася з каблуком і кінчиком черевика.

— Ви колись бачили схожі речі? — запитав Кайл у Марти, яка стояла біля великої мийки, курячи й задивляючись у захмарене небо.

— Кетрін і Семеро називали їх «небесними листами», — кивнула вона. — Казали, що це була «мана». Знаки, розумієте? Що наближається сходження. Вони тримали часточки одягу в скрині. Збирали їх. Ті були дуже старими на вигляд і спаленими. Дрантя, яке вони спершу знаходили в пустелі. Веліал приносив його в копальню. Потім вони з’являлися на підлозі храму після сесій. Спершу я думала, що це фокуси, бо Кетрін привезла з Франції багато схожих речей. Її священні реліквії. Вона нам показувала. Але, як я казала, ми прикликали їх. У те місце, до нас. Ніколи не бачили, хто їх залишав, але точно могли внюхати, кому вони належали. Ніби поруч з нами в темряві стояли мерці.

— Що таке? Що вона тобі там сказала? — запитав Кайл, коли Ден упав на пасажирське сидіння і глибоко, втомлено зітхнув.

Ключі були в Кайла, і він, відчайдушно бажаючи покинути будинок, першим повернувся в машину й, неабияк шокований, мовчки взявся на автоматі завантажувати зад­нє сидіння й багажник. І помітив, як напружено розмовляли Ден і Марта на ґанку, перш ніж попрощалися.