Адам Нэвилл – Останні дні (страница 50)

Ден обернувся до Кайла. Хоч його неголене обличчя й виказувало деяке полегшення від закінчення, воно лишалося напруженим.

— Вона сказала, що ми не перші.

Зуби Кайла стиснулися в гримасі. Він розслабив щелепу.

— Га?

— Не перші «кіношники», яких Макс надіслав сюди взяти в неї інтерв’ю. Тут був дехто ще. Минулого місяця, — Ден мав збентежений вигляд. — Можливо, це було надто лячно навіть для нього. Я можу зрозуміти.

— Для кого?

— Малкольма Ґонала.

— Ґонал! — Кайл ляснув руками об кермо. — Довбаний Ґонал! Чому Макс мені не сказав? Він подав мені це все ніби якийсь ексклюзивний проєкт, який міг вдатися тільки мені, бо його підвела його команда. Це була брехня. Це все брехня. Його командою був Ґонал! Цей довбаний шахрай.

— Макс попросив Марту тобі не казати. Пригрозив, що якщо вона розповість, їй не заплатять. Вона хоче віддати гонорар своїм дітям, тож погодилась. Але...

— Що?

— Але вона збагнула... збагнула, що ми в це втягнуті. Здогадалася, що ми бачили всяке. Сказала, що зрозуміла «доволі швидко». І вона попередила мене, друже. Попередила триматися якнайдалі. Не знімати фільм. Бо ми в небезпеці. У серйозній небезпеці, — Ден розсіяно дивився кудись крізь лобове скло. — Я відповів, що вже трохи запізно.

Кайл зарився обличчям у долоні. Протягнув пальці по щоках, розплющив очі, прочищаючи їх сонячним світлом від огидної темряви того будинку.

— Макс нас використовує, — кивнув Ден.

— Але я не розумію навіщо.

— Що нам робити?

Кайл поклав чоло на центр керма і знизав плечима.

— Я втомився. Я просто, бляха, втомився.

— Мені треба випити.

 

ДВАДЦЯТЬ

Мотель «Реґал», Сіетл

22 червня 2011 року. 10 година вечора

 

Стемніло. Далекий шум дорожнього руху за ме­жами кімнати не вщухав. Ще одне, що заважало спати.

Кайл сидів у тиші, спершись на подушки на ліжку. Водночас шокований і в напівпідвішеній невірі, що отримав такий дивний матеріал і що вони були дотично втаємничені в таку трагедію, він провів пообіддя і ранній вечір, методично пробираючись крізь чорновий монтаж зізнання Марти, а потім повернувся до інтерв’ю Свіні й Аґілара для перевірки спільних деталей. Зосередженість рук та розуму — єдине, що перешкоджало, як він відчував, повному психічному зриву у водоверті жаху.

Поки Кайл працював над монтажем, Ден одержимо чистив лінзи, перевіряв функції камери та заряджав батареї.

— Усі лінзи брудні, — відповів той, коли Кайл попросив його розслабитися, вийти й розслабитися десь у Сіетлі, доки він працюватиме над чорновим монтажем і видрукованим журналом зйомок. Це найбільше, що вони сказали один одному, відколи вселились у мотель. Рано-вранці наступного дня вони полетять назад у Лондон. Останнє інтерв’ю відзняте, і вони мали б святкувати стейком та кількома пивами. Вони обидва це розуміли, але не зачіпали тему. Гуртувались у мовчазному й незатишному очікуванні. Тривожності щодо можливих майбутніх подій. Бо ніщо не відчувалося завершеним. Вони ніби щойно дізналися достатньо для участі в чомусь із незрозумілими для них жахливими наслідками.

Раніше того дня Кайлове захоплення культом нарешті звернуло в глибоку огиду, а роздратування Максом розвинулось у гнів, від якого паморочилося. Тепер, коли зйомки закінчились, його страх, здивування й жах ніби дочекалися свого часу. З організацією, подорожами, записами, чорновим монтажем, напівприйняттям божевілля й нереальними мріями про потенціал фільму, результат впливу такої дисфункції на Кайла накопичувався без повноцінного усвідомлення. Він визнав його лише зараз. І видавалося, що вже запізно перемотати на безпечне й знайоме місце. Звичайне. Він був відданий, поглинений і бездумний. Навмисно, бо історія була дуже добра. Така добра, що Кайл відчував: вона назав­жди йому нашкодила.

Усі частинки додаткового читання й дослідження, які він прискорено вклав у голову, відколи погодився на завдання, згустилися й обважніли так, що вже тягнули його вниз. У літаках, номерах готелів та своїй квартирі він прочитав і передивився все, що зміг дістати, пов’язане з культами шістдесятих і сімдесятих, щоб спробувати вибудувати перспективу для Сестри Кетрін та її веселого гурту. І йому мало що подобалось. За два тижні він наситився маніпулятивними соціопатами, лихими нарцисами, убивцями, садистами, ґвалтівниками, жорстокими злочинцями, безглуздими месіями й абсурдними пророками. А розкрутіть це все вкупі з нервовою енергією, тютюном, браком сну, їжею навинос і міцною випивкою. Смертельне ушкодження. Кошмари. Галюцинації. Істоти на стінах. Усе це мусило колись позначитися.

Прийдешньої ночі Кайл очікував пережити ті самі неспокійні й примарні сни, що мучили його з Нормандії. А коли він повернеться у власне ліжко, що тоді? Чи засне колись іще нормально? Якщо так, то коли? Снодійне та психотерапевт: можливо, для цього настав час. Тепер він замислився, чи не переплелися якимось чином Останні Дні з усіма невтіленими амбіціями, екзистенційною тривогою та розчаруванням усере­дині нього. Він не знав, але, помиляючись, дізнався, що вже не розумів, коли натиснути на гальма. Чи було бодай щось, що він не зняв би з таким самим гидливим непереборним бажанням?

О десятій Кайл закрив лептоп і роззирнувся довкола на білі стіни, освітлені Максовим візором світанкового світла. Це перетворилося на звичку.

Ден склав обладнання у сусідній кімнаті, повернувся до Кайла й упав у крісло перед телевізором. Повільно пробирався крізь пакет картоплі фрі та смажені шматки курятини в картонній коробці на колінах. Кайл власної їжі не торкнувся. Задивився на дзеркало на стіні біля підніжжя ліжка й відкоркував пляшку Wild Turkey. На приліжковому столику лежали дві зім’яті бляшанки від пива. Облямовані червоним очі на блідому обличчі підкреслювали темні кола, що скидалися на синці. Це обличчя було йому знайомим від самого знайомства з Максом. Збіг? Навряд чи.

Великий недбалий ковток осушив склянку з віскі. Не дивлячись на Дена, у кімнаті, яскравій, як солярій, Кайл озвався радше до себе, ніж до ще когось:

— Знаєш, Шерон Тейт була на восьмому місяці вагітності, коли її шістнадцять разів ударила ножем двадцятиоднорічна дів­чина. Членкиня «Сім’ї» Чарльза Менсона, на ім’я Сьюзен Аткінс.

Ден дивився на Кайла з тою самою невпевненістю, з якою розглядав друга, відколи вони поїхали з дому Марти Лейк. Ден уже бачив його таким: коли Кайлову ідею для документалки про уфологію вкрали «Анріал Пікчерз», коли остан­ні двоє дів­чат кинули його заради «мудил, що вище в ланцюгу харчування» і коли його остан­ні три заявки на фінансування відхилили. Визнавати падіння перед Деном ставало черговою поганою звичкою.

— Троє з його групи, що називалася «Сім’я», також убили гостей Тейт. Застрелили, задушили й закололи трьох людей, а також четверту жертву — чоловіка, який випадково йшов з будинку того вечора, коли заявилися вбивці. Йому реально не пощастило. Він просто навідував сторожа.

— Убивці намалювали на стінах графіті кров’ю жертв. Написали «Свиня» на вхідних дверях. Менсон надіслав своїх юних послідовників на «повзучу вилазку» вбити музичного продюсера. Чоловіка, який жив за тією адресою й відмовився від музики Менсона. Але той виїхав і здав будинок Шерон Тейт і Роману Поланскі.

— Наступного вечора наймані вбивці Менсона приїхали до іншого будинку в Лос-Анджелесі. Обирали його випадково, або ж культ там раніше зависав. Неважливо. Вони не знали подружжя, яке вбили. І написали на стінах «Смерть свиням» і «Повстаньте». Намазюкали на дверях холодильника Healter Skelter. А мало бути Helter Skelter. Щоб почати Менсонівську расову вій­ну, передбачену словами з «White album»²⁷ The Beatles, але вони, бляха, навіть не могли це правильно написати.

— Кайле, усе скінчилося, га?

Кайл його проігнорував.

— «Сім’я» Менсона також убивала чи намагалася вбити будь-кого, хто ставав свідком чи опирався Чарлі. Якось вони спробували вбити дів­чину за допомогою гамбургера з ЛСД. Менсон навіть наказав прибрати власного адвоката під час суду.

— Кайле.

— Наймолодшому вбивці в «Сім’ї» було сімнадцять. Найстаршому — двадцять шість. Здебільшого їхній вік — близько двадцяти. І поки Менсон сидів у в’язниці, його послідовники грабували зі зброєю, убивали далі, планували викрасти «747-й» і вбити президента. Їм майже вдалося з президентом Фордом. Сквікі, повірниця Менсона, опинилась за пів метра від президента в його кортежі, одягнена черницею. Зброя не спрацювала. Вона не зарядила патрон. Досі живе неподалік в’язниці Сан-Квентін, щоб бути поблизу Чарлі. Вважає його Ісусом.

— Друже. Будь ласка.

Кайл налив собі ще віскі. Вижлуктив його.

— Преподобний Джим Джонс наказав отруїти або застрелити дев’ятсот своїх послідовників під час так званої Білої Ночі в Гаяні в 1978-му. Масове «самогубство». Першими померли жінка та її одномісячне немовля. Багато з його людей випили отруйний виноградний сік добровільно. Вони вишиковувались у чергу, щоб випити стрихнін із паперянки чи отримати укол. Лікар приготував отруту в контейнері. Але близько шістдесяти людей відмовилися йти, і їх убили. Застрелили охоронці або насильно вкололи стрихнін. Дітям, які опиралися, стрихнін вливали у горлянки шприцами. Убивці хотіли викликати блювотний рефлекс, щоб переконатися, що отрута потрапила всере­дину. Вони помирали в агонії. Скручувалися. Кривавили. Блювали. І весь цей час Джонс гудів і волав у свою систему гучномовців...