Адам Нэвилл – Останні дні (страница 52)

— Я це бачу й погоджуюся, — похитав головою Ден. — На деякий час. Було таке — я декілька разів коливався. Але тоді приходжу сюди, або в якийсь бар, і моя раціональність повертається. І все заперечує. Інстинкти кажуть мені тікати світ за очі, але я долаю їх цією дрібкою логіки, друже. Це єдиний спосіб для мене впоратися з цим. І, дякувати богу, це скінчилося.

— А черевик? Ця жахлива маленька річ у неї на столі. Те саме з’являлося в пустелі. Небесні листи. Так називала їх Кетрін. Вони, певно, прибули на другий рік у Франції, втрачений рік. Коли Ґебріел уже пішов. Вона привезла ці речі зі собою в Америку. Марта сказала, що в неї була ціла колекція. Вони, певно, найперше з’явилися в Нормандії.

— Їх могли підкинути. І ти віриш Марті на слово, що він просто взявся нізвідки. Вона навіжена. Усі вони навіжені.

— Мої сни. Гадаєш, я їх вигадую?

— Ні. Але, як я й казав, ти в цьому по пояс. А я ні.

— Марта бачила такі самі сни. Дивні кінцівки. Перебування в іншому тілі. Видіння. Чому? Я мав би це записувати, але воно ніби... вдирається в мене. Пробирається всере­дину. Переслідує, — Кайл зіщулився перед Деном, і його очі знову ошаленіли. — Як це можливо? Вони мали видіння. У храмах. А тепер видіння в мене. Як це працює? І всі вони помирають. Подумай про це. Сьюзен Вайт. Бріджетт Кловер. Га? Чому Макс не може більше нікого знайти, щоб ті поговорили з нами? Він шукав, на це можна розраховувати. Закладаюся, вони всі мертві.

Ден хильнув пива зі своєї бляшанки.

— Я хотів це все покинути. І ти мав шанс. Тож зараз не на часі, коли вже надто пізно. Спробуй побачити це по-моєму. Змирися, або збожеволієш. І почнеш вірити в будь-що.

— Не можу, — скривився Кайл.

Після тривалої тиші Ден усміхнувся:

— Бо це блискуче.

— Так, — вишкірився Кайл. — Найкраще, що ми, бляха, колись зробили. І зробимо будь-коли. Таке не придумаєш. Але...

Ден знову уважно в нього втупився. Кайл видихнув довгий шлейф диму.

— Але мусить бути лінія, яку ти не перетнеш, — він поклав руку Денові на плече. — Ось що ти намагався мені сказати. Раніше. Я знаю. Вибач мені. Я серйозно. Вибач, що не послухав. Твоя правда, я ніколи не слухаю.

Ден опустив погляд і глитнув:

— Це все Ґебріел. Тебе там не було. Я постійно думав про Ґеб­ріела. Він плакав. Його нога в тому капкані. Він міг не вижити. І яке в нього буде життя, якщо він виживе? І Марта, що плакала в тій гівняній кухні. Обличчя Конвея. Як він себе опановував, щоб знову пережити ту ніч заради нас. Лише заради нас. Сьюзен Вайт мертва. Вона насправді померла, доки ми знімали цей фільм, друже. Господи-боже.

— Серцевий напад. Можеш у це повірити? Бріджетт Кловер наклала на себе руки цього року. Нещодавно. Це надто реально. Мовби все відбувається на ввімкнену камеру. Ніби все це — живі зйомки якоїсь жорстокості. Не історія. Це мала бути історія. Інтерв’ю, локації, розповідь, припущення — усе постфактум. Як у всіх інших фільмах. Але це не так. То чому я досі з цим працюю? Щоб виграти нагороду, отримати гроші, трахнутися? Як усі інші падлюки з власними проєктами? Чи я експлуатую цих бідолашних старих дурнів заради власної вигоди? Чи я надто нерозсудливо відчайдушно роблю цей фільм, а натомість мав би визнати, що ми в небезпеці й мусимо це покинути?

— Гадаю, ми просто розповідаємо історію, друже, — знизав плечима Ден. — Яку ще не розповідали, як і казав Макс. І якщо не ми, то це зробить хтось інший.

Кайл не був певен, чи Ден просто намагається його підбадьорити. Він більше не знав, що думає — ні про все це, ні про самого себе. Але його не полишала моторошна пі­дозра: а раптом він уже став тим, що ненавидів? Втупившись у кінчик сигарети, він запитав:

— І в кого ще лишиться брати інтерв’ю?

Ден звів кущасті брови та знизав плечима:

— Марта дала мені візитівку нашого попередника. Коли він навідував її, — він простягнув візитівку, затиснуту між двома пальцями. — Старий Малкольм Ґонал. На ній є його номер. Може, поговори з ним? Про те, що він дізнався.

— Навіть він це покинув.

— Не чув його прізвища багато років. Він зробив той гіт, «Дух». У дев’яності для «Скетчборд» зняв той серіал — «Голоси з позамежжя». А тоді особливо нічого, крім тієї фігні про футбольних хуліганів.

— Це все було лайно.

— Так. Мішки лайна. Уся паранормальщина виявилася фальшивкою. Типова бридня для незалежного телебачення.

— Він — усе, чому я противлюся.

— Йому роками не траплялося нічого успішного. Певно, без гроша в кишені. Це було його повернення.

— За ті гроші, якими розкидається Макс, Ґонал убив би, аби потрапити в проєкт.

— Фінґер Маус раз із ним працював, кілька років тому. Над якимось відео про гангстера. Казав, що він мудило.

— То чому Ґонал це покинув?

— Набери його, запитай.

Кайл задивився на візитівку:

— Я збираюся. Щобільше, завтра вдень, коли ми повернемось, я зайду до нього. Просто перед тим, як піду сваритися з Максом і вимагати відповідей, що, в біса, відбувається, — Кайл дістав гаманець і вклав туди візитівку.

— У Нью-Кросс немає виробничих офісів. Певно, він працює з дому.

— Власне. Макс перетрушує колишніх телевізійників, що займалися культами. Зі мною включно. Мотиви неясні, але не вірю, що він думає про «Санденс» чи Канни.

— Зроби мені велику послугу перед цим усім.

— Яку? — глянув на Дена Кайл.

— Поспи, бляха.

 

ДВАДЦЯТЬ ОДИН

Мотель «Реґал», Сіетл

23 червня 2011 року. 3 година ночі

 

І тоді його очі розплющилися в кімнаті, якої не впізнавав, а він сам дивився на білу стелю. Шкіру всипав піт, що швидко вистигав. Кайл дихав, мовби востан­нє.

Він опинився у велетенському ліжку. Кімната за ним безмірно простяглася. Його життєві показники моніторила група пристроїв у прозорому герметичному пластиковому наметі, що утворював всере­дині великої кімнати внутрішнє святилище. У якому він помирав.

Ззовні, за ме­жами пластикового намету, у двері до кімнати шкрябали. І ті вібрували від ударів у них, мовби в зачинені двері головою штовхався пес.

Пошарпана шкіра голови на подушці пекла. Кайл підняв голову й побачив, що його кінцівки — плямисті палички. Вони вільно й невагомо лежали на чистих білих простирадлах. Тонке тіло огортав червоний шовковий халат, розпусно оголюючи шию. Великі кістляві долоні та ступні наїжачилися внутрішньовенними канюлями, приліпленими до жовчного пергаменту, який колись був шкірою. Горді геніталії зморщилися до брунатного вузлика. І він хрипів, мов дитя з астмою, у кисневу маску, що присмокталася до сухорлявого черепа, де мешкала його свідомість. Молочні очі над маскою незмигно втупилися в обрис за мертвими ступнями.

Він бачив самого себе, що стояв біля підніжжя ліжка. То були його зелені очі і його кошлате чорне волосся, його плечі недоречно ширші, аніж визнавав, його татуювання з гральними кубиками у вогні та пінап-дів­чатами з пістолетами на його біцепсах, його худорлява талія, бо він ніколи нормально не їв і забагато курив, його довгі ноги, такі прямі в тісних чорних джинсах, і його пряжка на поясі у формі мальтійського хреста.

Поглянувши з ліжка крізь спагеті медичних трубок і дзюрчання серцевої машини, поміж хрипів та охань у гумовій масці він побачив себе. Але зміненого. Відділеного. Він стояв стрункіше, ніж коли-небудь, із поставою, яку не міг собі приписати, коли володів тим тілом; тим, з яким народився і яке виростало разом з ним. А його дороге обличчя як ніколи шкірилося на нього з такою зловтіхою, такою жорстокістю та радісним тріумфом — на нього в такому розбитому стані на цьому лікарняному ліжку.

Кайл панічно завовтузився й зашурхотів тонкими простирадлами й червоним халатом. Спробував усістися. Споглядав, як постать біля його ніг усміхнулась, тоді розвернулась і рушила геть; лишила його позаду виснаженою купою хворобливих гілочок, штучно поверненою до життя на короткий час у цьому світі.

Щось гостре зашкрябало швидше по дерев’яних дверях, наче бажало забратися всере­дину.

Кайл прокинувся в темряві й закликав до Бога. Глянув угору широко розплющеними невидющими очима. Підняв голову з подушки в кімнаті, що пахнула сигаретами й потом, віскі й просоченим курячим жиром картоном.

Глянув униз на своє тіло. Нічого не бачив, але відчував збиту ковдру й дешевий матрац під собою, обтягнутий тонкими простирадлами. І, навіть двічі кліпнувши, досі відчував контури розбитого тулуба зі сну, що тягнулися від його підборіддя. Був упевнений, що його пипки почорніли, а грудні м’язи присохли до хрящів крихкої грудини. Відчував верхівки стегнових кісток, що випиналися із враженого недоїданням паху, укритого трусами, як-от тонка хустка вкриває розбитий посуд. З його таза звисали лялькові ноги, досі поплямовані континентами карциноми та висохлих виразок. Він шоковано досліджував це змінене тіло дедалі нижче, зосере­дившись на невидимих ступнях. Це не його ступні. І не його пальці ніг. Вони довші, тонші та неправильної форми. То були чиїсь іще бліді, безживні ступні.

І він знову закликав до Бога. Вигукнув, що це неможливо. Це ж не він. Воно не могло вийти зі сну й аж так його переформувати. Перенестися з іншого місця в його кімнату й ліжко.

Він сперся на один лікоть і навпомацки пошукав дріт у вініловому узголів’ї, що тягнувся від лампи біля ліжка. Світло не вмикалося, хоч він і потягнув за шнурок тричі. Він накинувся на приліжкову тумбу, шукаючи телефон.