Адам Нэвилл – Останні дні (страница 54)

Вона не всміхнулась і не озвалася, спостерігаючи за ним з пі­дозрою, коли Кайл обачно зайшов знову до кімнати з її ключами. Покоївка глипнула на його татуювання, а тоді на порвані простирадла, на пошматовані подушки, що напиналися нутрощами дешевого поролону, і ніби миттєво поєднала дві речі. Зазирнувши Кайлові через плече з дверей і побачивши розбите дзеркало над туалетним столиком, вона кинулася до офісу менеджера, туп туп тупаючи своїми білими кросівками по асфальті.

Злочинна шкода. Що він міг сказати?

Він натягнув джинси та взуття, знайшов сорочку. Опустився на коліна та квапливо зібрав свої папери, ухопивши спершу чорно-білі фотографії. Менеджеру не захочеться цього бачити. Ні, сер. Він запхнув лептоп і теки в наплічник. Покинув свої предмети туалету, бо не здатен був зайти у ванну. Збирався і знервовано оглядав її гнітючі двері. Їм із Деном треба було рухатися, від’їхати на певну відстань від цього жахливого місця.

Коли він заклацнув на вулиці багажник орендованої машини, з офісу вий­шов денний адміністратор, збентежений історією, яку досі багатозначно переповідала біля нього покоївка. Учора, коли вони з Деном вселялися, Кайл коротко перемовився з цим самим адміністратором про музику.

Кайл наплів тому нісенітниць про гостя, алкоголь і бійку. Ледь не засміявся, збагнувши, що не достоту бреше. Але всере­дині його кімнати адміністратор стояв із роззявленим ротом, поставивши ноги серед скалок розбитого дзеркала. Ніби відсахнувся від виду жорстоко розірваної постелі, ще й чимось неабияк гострим, щоб отак роздерти матрац.

Кайл торохкотів. Кайл улещував. Кайл пообіцяв заплатити кредиткою, яку дав їм Макс. Кайл заткнувся. Бо також простежив за поглядом онімілого клерка до жахливої плями ззаду дверей.

— Господи, — сказав і відступив від нечистого силуету дрібної й худорлявої істоти, яка лишила тінь на тому самому дереві, крізь яке пройшла. Кайл не побачив її раніше, доки збирав речі: його погляд ковзав руйнуваннями, завданими люттю істоти. Але тінь була там, мов вертикальна Туринська плащаниця: з дерева просочувалися прокляті родові плями, брудні й досі вологі. Від безладу тягнуло солодкуватим припахом зіпсованої свинини.

 

ДВАДЦЯТЬ ДВА

Лондон. 23 червня 2011 року. 4 година дня

 

Малкольм Ґонал не відповідав на дзвінки. На імміграційному контролі, біля багажного термінала та під час очікування в потязі у Ґат­віку Кайл надсилав повідомлення. В аеропорту вони наче тиждень пробули. Яскраве світло, нескінченні оголошення, великі гучні обличчя нетерплячого натовпу неухильно підганяли Кайла до точки перед криком.

Він не був певен, чи й телефоном не звучав безглуздо. Шалені задихані згадки про Макса, Храм Останніх Днів, його режисерську роль вилітали з нього так швидко, що перекручувалися. Голос химерний: щільний від виснаження, надламаний від роздратування, відірваний від його розуму й того, що він насправді хотів сказати чи на що поскаржитися всім, хто був ладен слухати. Швидка голова, новокаїновий язик, заніміла щелепа — аж ніяк не хороша суміш, ніколи. Коли виснажився, варто просто лягти.

У відповідь не телефонували.

— Безрезультатно? — запитав Ден.

Кайл похитав головою; це вперше друг озвався після їхньої супе­речки в Сіетлі. Ден шумно проспав левову частку польоту додому, доки Кайл вовтузився й жував нікотинову гумку, спустошений, схиб­лений і змучений на сидінні поруч.

У літаку він почувався безпечніше, бо не вірив у здатність давніх друзів Сестри Кетрін являтися в повітряному транспорті. Але знав, що крихке відчуття безпеки випарується, щойно вони торкнуться землі, та й воно не давало йому перепочинку — вторгнення минулої ночі нескінченно програвалося на екрані його уяви, уламки цього кошмару наяву, на який перетворилося виробництво, стояв у нього перед очима впродовж усього польоту: уривки Нормандії, кістляві обличчя, що шкірилися крізь стіни, залите сонцем безлюддя Аризони, масивне обличчя детектива, що розповідає про візерунки бризок крові, монохромна безнадія того дому в Сіетлі й попсуте сигаретами обличчя Марти Лейк, тонкі руки, що дряпалися на світ на її горищі. І все це обрамлено хворобливим переконанням у власній неминучій загибелі.

Однак його думки постійно різко змінювалися, і нескінченні внутрішні супе­речки щодо неможливості всього цього змушували звиватись у кріслі. Інші пасажири відвертали обличчя, коли він бурмотів сам до себе, як людина з нервовим зривом. Бо так і було. Йому кортіло крокувати туди й назад проходом літака, обхопивши безкровними долонями втомлену голову. Будь-що, аби лиш полегшити нетравлення страху, невіри, люті й паніки.

— Набереш його потім. Просто... — Ден не доказав, та й не треба було. Кайл наперед знав його пропозицію — поїхати додому й відпочити, відіспатися кілька днів і на деякий час забути про фільм, якщо не назав­жди, щоб припинити поводитися, як божевільний. Але спати було ризиковано.

— Я піду туди.

— Нью-Кросс. Що, зараз?

Кайл кивнув. «Це в тебе все гаразд, друже, — хотів він сказати. — Ти минулої ночі спав. І ще вісім годин у літаку. Бо не до твоєї кімнати крізь зачинені двері пройшло щось неможливе й не твоє досі тепле ліжко пошматувало!»

Кайл знову спробував набрати Макса. Наштовхнувся на голосове повідомлення.

— Чорт!

— Якщо я відвезу файли Фінґер Маусу завтра, Максу це піді­йде? — похитав головою Ден.

— Ні. Відвези їх зараз. Поцікався, чи може він посидіти ще одну ніч. Ми заплатимо. Мені треба все це знову побачити. Нахрін Макса. Мені це треба якомога швидше. І Ґебріел уже мав би повернутися у Велику Британію. Мені з ним теж треба поговорити. Він знає те, чого ми не знаємо! З мене досить цієї херні!

Люди зупинялися й глипали на Кайла, тоді рушали далі. Кайл прогортав контакти в телефоні й набрав домашній номер Ґебріела. Стандартний автовідповідач попросив його залишити повідомлення. Він залишив:

— Маю з вами побачитися. Це терміново. Зателефонуйте мені на...

Ден завовтузився. Бо Ден не повірив Кайлові в Сіетлі. Був скептичний з невіри й, можливо, жалю, коли дізнався, що Кайл провів декілька годин, зіщулившись під картоном, затиснутий між автоматами з газованкою та льодом. Ден шоковано глипав і зовсім не впізнавав у другові Кайла, а той стояв босоніж біля їхніх кімнат і белькотів, мов наркозалежний шизофренік.

Денові очі також натякали на згоду з пі­дозрами працівників мотелю: що Кайл розніс свою кімнату й намалював постать на дверях. Власне, нервове й несхвальне мовчання Дена, коли Кайл декілька разів переповідав свою розповідь, видавалася йому доказом пі­дозри друга, що він сфальсифікував усі постановки: руку в кухні його квартири, постаті в амбарі в Нормандії, доки Ден намагався дістати розтрощену ногу Ґебріела з іржавого капкана, і постать у колишньому пентгаузі на Кларендон-Роуд: усе. Невже Ден вважав, що Кайлові аж так потрібні гроші та визнання, що він підробив докази паранормального? Як це колись завзято втнув Ґонал. Або ж Кайл так втомився і його так охопила параноя, що ладен був повірити в будь-що про найкращого друга? Напевно. Ден просто в щасливім становищі непереслідуваного. Скептицизм — розкіш невраженого.

Здавалося, ціле життя тому, на відстані океану й довгого польоту на самоті зі змученими думками, Ден відмовив адміністратора мотелю викликати поліцію. Швидко надав деталі кредитної картки Макса для ремонту дверей, зіпсованих постелі й матрацу та зламаного автоматичного вимикача, що «намок і відімкнув увесь блок».

Але щойно вони всілися в орендовану машину, Ден схопив Кайла за плечі та зблизька втупився йому просто в очі:

— Друже! Годі брехні. Якого хріна, га? Я розумію, що все це засмучує і зводить із розуму, але допоможи мені. Я не можу зрозуміти. Ти на наркоті чи що?

Роздратовані й відчайдушно розчаровані один одним, хоч і силуючись цього не показувати, вони подорожували назад до Лондона мовчки.

Кайл попрямував від станції «Вікторія» до адреси з візитівки Малкольма Ґонала, випаленої в його думках. І почувався так, мовби просувався крізь морську воду. Шкіра була неприродно гарячою, він задихався, а кінцівки рухалися нескоординовано. Та коли не приймати всі ці ірраціональні речі, які він починав усвідомлювати, то можна вважати, що наразі він геть розладнався через виснаження та брак сну. Йому треба буде невдовзі поспати, але поспати десь у безпеці. Де?

Він спіймав себе на тому, що нескінченно довго вивчає мапу метро. І збагнувши, що пересадка з лінії «Дістрікт» на лінію «Джубілі», а тоді ще одна на Доклендське легке метро, будуть очікувано проблематичними, бо обидві лінії працювали із затримками, Кайл здався на «Лондон-Брідж» і витяг себе з важким наплічником із мет­ро. Під дощем за ме­жами станції він затремтів і замахав таксі з Гекні, що проїжджали повз.

Малкольма Ґонала, здавалося, вдома не було. Можливо, утік із країни й переховується. Хто міг його винуватити? Кайл розчаровано натиснув долонею на всі пластикові кнопки дзвінка на домофоні.

Ґонал мешкав на третьому поверсі старого вікторіанського будинку, вхід і парадний двір якого випиналися мішками зі сміттям і заростями бур’яну; його квартира єдина мала вставлену картку з іменем і брудними пластиковими кнопками виклику, і, певно, він був єдиним пожильцем цієї жалюгідної будівлі, забутої в бідному ряботинні Південного Лондона.