Адам Нэвилл – Останні дні (страница 55)

У підвісних вікнах першого поверху до внутрішнього боку рам були цвяхами прибиті ковдри. Популярний серед таблоїдів телережисер дев’яностих і сумнозвісний фальсифікатор привидів переживає складний період. Як шкода. Але навіщо Максові наймати аж такого безпорадного шарлатана? Бо показ запропонованого фільму ніколи не ставився за мету: Малкольм Ґонал був чіпким, безсовісним, неетичним, жадібним і без грошей. І зробив би що завгодно, аби викрити сенсаційні містичні секрети сумнозвісного культу у врізках, призначених одразу для DVD. Убивство, напад, зґвалтування, содомія, насильство над дітьми, привласнення чужих коштів, викрадення — Ґонала б грець побив від збудження від такої перспективи. Він збанкрутував «Аллеґра Філмз» у судовому позові щодо наклепу проти Англіканської церкви, стверджуючи, що в їхніх церквах розповсюджено й регулярно відбувалися чорні меси. Це був його кінець на мейнстримному телебаченні.

Виходь із вісімдесятих, Максе. Кайл був ображений: він знав, що був другим вибором на роль режисера, але другим після Ґонала! І якщо не мало бути ні театрального релізу, ні трансляції на телебаченні, то Кайл навіть не здогадувався, чого Макс хотів досягти документалкою зі свого безпечного освітленого світу в Мерілебон.

Кайл відступив і зиркнув угору на вицвілий цегляний фасад будівлі. І побачив, як на найбільшому вікні на вулицю на горішньому поверсі гойднулася завіса. Бліде опукле обличчя майнуло в проміжку між завісами, на мить відкривши настільки яскраво освітлену кімнату, що сяйво вистрелило просто вгору в простір. Ґонал був усере­дині.

Кайл вибіг кам’яними сходинками на передню доріжку, обернувся й підняв телефон:

— Мені просто треба поговорити!

Завіса лишалася запнутою. Кайл чекав і чекав, доки його надія не охолола. Тоді зігнувся, заплющив очі й видихнув залишки енергії.

— Відвали! — протріщав із домофона голос. Кайл повернувся до вхідних дверей, його наплічник зіслизнув на позеленілий цемент ґанку.

— Містере Ґонал, мені дуже треба з вами поговорити. Мене звати Кайл Фрімен. Я телефонував увесь день. Звучить божевільно, але це може бути питання життя та смерті.

— Не для мене. А тепер піфов нахер!

Шлях назад із Нью-Кросс до Вест-Гемпстеду був довгий. Зір Кайла заволокло червоним жаром. Досить. Він ударив по кнопці домофона:

— Може, і для вас, — жирний ти шахраю. — Вислухайте мене!

— Змусиф мене спуститися туди, бездарний малий дрочило, і додому їхатимеф на сидінні для інвалідів!

— Чуєте, як я обісцявся, Малкольме, на всьому вашому килимку?

Маленький динамік домофона ледь не вилетів зі стіни:

— Я відомий! Чуєф мене? Мене тут знають! Вар’ят Стретем! Чув про нього, га? Він до тебе дуже скоро завітає. Я знаю, де ти живеф, дрібний ти педик! Вест-Гемпстед, га? Ґолдгерст-бляха-Террас? Ти не тільки обісцифся, коли твої двері відчиняться!

На жаль, Кайл чув про Вар’ята Стретема: сумнозвісного типа з Іст-Енда, залученого бандами до вбивств і калічення та знаного відкушуванням носів своїх жертв. Його навіть затримали на нелегальному боксерському матчі з частиною ніздрі суперника під язиком: він дуже хотів побачити наступний бій, аби ще й вимити рота. Людина, що з якогось дива не сиділа у в’язниці довічно. Як це взагалі було можливо? Кайл бачив його вишкірену пошрамовану довбешку щонайменше на двох похмуро-червоних обкладинках трукрайму в книгарні в аеропорту, поміж томами фольклору футбольних хуліганів. Непевна територія. Можливо, Ґонал блефував, але Вар’ят Стретем якраз із тих диких психопатів, із якими він міг тусуватися. Вони мали адмінку; Ґонал називав того місцевим героєм на жахливому DVD, який, як пригадував Кайл, роздавали з недільним таблоїдом.

До скороварки, уже зарядженої на знищення, додалася нудота. Він мусив думати швидко, ще й розумом з уповільненими, як бруднуватий струмок, потоками.

— Щось я тебе більфе не чую! — верещав Ґонал через динамік. Га? Мудило! — він усе продовжував. Полюбляв звучання власного войовничого голосу кокні, вигукуючи погрози, жадібний від влади людини, у якої є ключі до такого ірраціонального й дикого насильства, що тільки повний дурень ігноруватиме вже навіть натяк на нього.

Кайл бачив власне відображення в панелі домофона Ґонала, й спостерігав, як ширшає на обличчі, мабуть, найлиховісніша його усмішка.

— А мені насрати, навіть якби брати Крей були трійнятами, друже, а ти — остан­ній живий. Наразі треба переживати за набагато сер­йозніші речі, ніж втрата носа. І, думаю, ти знаєш, про що я. У Сестри Кетрін давніх друзів хоч греблю гати, Малкольме. І вони, здається, не надто тішаться, коли хтось встромлює свого носа. Тож, гадаю, зараз не час погрожувати тому, хто проходить через те саме, що й ти, друже. Тобі, певно, уже обридло перефарбовувати свої кляті стіни.

Металевий голос з іншого боку домофона мовчав. Кайл усміх­­нувся. За кілька секунд механізм замка всере­дині дверей від­­чи­нився.

І Кайл увійшов у темний будинок.

Малкольм Ґонал був п’яним. Малкольм Ґонал був схибленим від страху. Малкольм Ґонал був розлюченим. Це побачив би будь-хто.

Також Малкольм Ґонал був відлюдником. Чорні мішки та тонкі зеленуваті пакети з місцевих продуктових крамниць, набиті мотлохом і нагромаджені біля стін захаращеного коридору, не давали повністю відчинити двері. Кайл задивився на них:

— Муніципалка страйкує?

Ґонал скидався на поголеного крота, якого хтось на кшталт Доктора Моро десь у Східній Європі збільшив стероїдами до людських розмірів. Безволоса голова, безбарвна, як свіжа шпаклівка, мала лише смугу на підборідді, схожу на не витерту цівку супу. Пухка плоть лущилася від екземи. Крихітні водянисті очі невизначеного кольору задивлялися крізь квадратні оправи окулярів, що колись, мабуть, були дуже медіа. Але часи Ґонала як говіркої голови в кос­тюмі від Armani, що грубуватим голосом сповіщала на кабельному телебаченні про футбольне насильство, добігли кінця: Малкольм Ґонал начепив на себе кілт, якусь подобу сорочки з рюшами, що колись вдягалася під смокінг, і крадений халат із готелю. На ногах — шкарпетки з мультяшними персонажами, вишитими на щиколотках.

Кругле обличчя посунуло на Кайла так швидко, що він відступив:

— Не смійся. Не смійся, бляха. Це всі лахи, які в мене лифилися чисті.

Та навіть попри його заяву халат був таким брудним, що в такій смердючій одежині тільки найвідчайдушніший безхатько пройшовся би парадом у місцевому парку. Ця людина точно дісталася самого кінця свого гардероба. Решту одягу було покидано купою на лінолеум у напівтемній кухні. Вони минули її й попрямували до дверей у дальньому кінці коридору. Дверей, що не могли стримати в чотирьох стінах фосфоресцентне сяйво: світло просочувалося з усіх боків дешевих нефарбованих ДВП-дверей, що нагадували тимчасову заміну після домашньої вечірки у сквоті.

— Та сука-наркоманка внизу відповіла на домофон? — запитала через плече істота-кріт, швидким човганням вказуючи шлях у тьмяній квартирі.

— Ні.

Постать зиркнула на Кайла змученими очима:

— То навіть вона звалила.

Він не був певен, що мав на увазі Ґонал, а той не зупинився пояснити. Жадаючи забратися з неосвітленого коридору, маленька згорблена постать розчахнула двері вітальні й застрибнула всере­дину.

Обходячи бляшанки від пива, срібні таці від їжі навинос, картонні упаковки з «Чікен Вілледж» із жирними плямами й коробки з-під піци, Кайл затулив очі від яскравого білого світла та ввійшов за нерадим господарем у захаращену вітальню.

— У хліві народився? Причини кляті двері!

Кайл послухався, а тоді непорушно застиг на липкому килимі, втупившись із роззявленим ротом на стіни, суцільно вкриті газетами. Навіть стелю обліплювали старі випуски Auto Trader. Усе це утримував скотч, шар за шаром. Потужне освітлення точилося з дюжини Максових чарівних денних симуляторів, під’єднаних до нових автомобільних акумуляторів.

— Вони навернули всю проводку два тижні тому. Зжували, — дрібні очі Ґонала бігали за всипаними лупою лінзами окулярів. — Минулої ночі були в спальні. Покидьки!

Кайл здригнувся. Кавовий столик всипали відкриті пакетики з кофеїновими пігулками, а також блістери ліків від фармацевта. Діазепам, ксанакс: валіум. Попільничку заповнювали недопалки Benson and Hedges та косяків, скручених із пачок Rizla.

Тепер, коли Кайл опинився у квартирі, його розум моментально очистився, й він уже й не знав, нащо взагалі сюди при­йшов. Можливо, на всі його запитання відповів стан кімнати. Дехто тримав оборону до остан­нього. Його синуси враз запов­нилися смородом поту, мокрих газет, застояного пива, сигаретного диму й зогнилих курячих крилець, і він майже забажав, щоби з-за телевізора вий­шов Вар’ят Стретем і відкусив йому носа. А за ним у травмований простір між його вухами прослизнув образ такої самої відчайдушної й убогої оборони, спорудженої в його власній квартирі-студії.

— Тобі варто податися на премію Тернера, Малкольме. Напевно виграєш.

— Якщо прийфов сміфки посправляти, то можеф іти нахер!

— Я щойно бачив щось у Сіетлі, і закладаюся — воно схоже на те, що тут під Sunday Mirror, — Кайл кивнув на стіну за велетенським шкіряним диваном.

— Марта! Ти бачив Марту?

— Учора, — кивнув Кайл. — Сьогодні приземлився.

— То от чого ти тут, — неприємно вишкірився Ґолан. — Бідолафне стерво, — а тоді його наче охопив щирий смуток, і Кайлові це видалося такою нехарактерною реакцією, що він замислився, чи не недооцінював чоловіка, який наживо виявився набагато огиднішим, ніж по телевізору: він сподівався, що все це лише гра.