Адам Нэвилл – Останні дні (страница 57)

— А що як не мине? — вивільнив руку Кайл. Очі Ґонала за окулярами розширилися.

— Тоді фось інфе. Інфий спосіб.

Кайл міг лише дивитися на дрібну маніакальну постать.

— Їм потрібен Макс. Подумай про це. Він це розпочав. Нафо їм ми? Я вже навіть не роблю фільм. І ти теж. Ти не можеф. Ти заберефся зараз геть. А якфо ми їм допоможемо, ну... — він стишив голос до змовницького шепоту. Обличчя-місяць присунулося ближче. Кайл відсахнувся від фекального подиху, що пронісся повз його рот і ніс. — Ми віддамо їм Макса. Га? Га? Подумай про це. Він нас у це вплутав. Він нам збрехав. Тож ми віддамо їм Макса. Це він їм потрібен. Мусить бути.

— Ні, — Кайл зачовгав до дверей.

— Ми мусимо! Марта, Бріджетт. Усі вони вцілілі. Макс — фе один. Вона хоче, щоб усі вони повернулися. Не ми. Не я. Не ти.

— Але ми знаємо. Хіба не розумієш? Ми знаємо, — цього досить. Знання її секретів було достатньою провиною, щоб гарантувати жахливе покарання. Кайл не знав, звідки це розумів: це знання з’явилося інстинктивно, нерозважливо, і тепер він мусив сприймати світ, не гарантований природними законами.

Ґонал раптом помітив DVD у руці Кайла. Його огрядне обличчя викривив вишкір:

— Я знаю, фо ти задумав. Тварюка! Ти прийфов сюди вкрасти мій фільм. Га? Тебе надіслав Макс, так?

— Ні... — похитав головою Кайл.

— Віддай. Ти знаєф, хто я, га? Знаєф, хто я такий? Чого ти взагалі, бляха, добився? Ти ніфо. Ніфо! Я був номером один у рейтингах! У рейтингах, дрочило!

Кайл жбурнув DVD в розгніване обличчя Ґонала, мов фрісбі:

— Мені твоє лайно не потрібне. Залиш собі, — він перетнув кімнату і схопив Ґонала за вилоги халата, вологого й пухкого під його пальцями. — Я при­йшов сюди перевірити, чи можемо ми один одному допомогти. Але ти й гадки не маєш. Тобі капець. Ти збожеволів, Малкольме. Ховаєшся у цій халупі з приклеєним до стін спортивним розділом. Чекаєш кінця. Це все? Найкраще, на що ти здатен? Ні, дякую, — він відпустив вологі вилоги. — І я тобі й на мить не можу довіряти. Ніхто не може. Ти — гниль. Не дивно, що вони хочуть забрати тебе до себе.

Кайл відвернувся від нього й попрямував до дверей. Ґонал рушив за ним, схлипуючи.

— Не йди. Не йди, — тоді заволав: — Ти заплатиф! Ти, бляха, заплатиф!

— Я вже плачу, — відказав Кайл і так сильно рвонув вхідні двері, що в нього під ногами вибухнув великий пакет.

 

ДВАДЦЯТЬ ТРИ

Вуд-Ґрін, Лондон. 23 червня 2011 року.

10 година вечора

 

— Друже! Друже! Ми на місці.

Кайл зовсім не пригадував дороги. Таксі від’їхало від краю тротуару в Нью-Кросс, і він забувся швидким, але тривожним сном. Він проспав би в таксі до Гекні цілий тиждень. Чи покрила б це кредитка Макса? Розплачуючись із водієм, Кайл шкірився, як шаленець. Міг би зняти себе — як він тремтить перед камерою, вирячкуватий і недоумкуватий. Зробити документалку про себе: «Людина з таксі». Краще взятися за неї раніше за Морґана Сперлока. Можливо, зараз це був єдиний спосіб пережити незмивне плямування думок: або лишатися в повітрі, або в натовпі в аеропортах, або позаду в таксі. Навічно. Вода в пляшках, їжа з автозаправок або кафе в аеро­портах, закреп, нерегулярна дрімота, постійний рух, залишатися на світлі. «Вони ненавидять світло!» — волав у його голові Ґонал.

Глибокий короткий сон у таксі не був порожнім. Якоїсь миті кістляві істоти спалахнули жаским червоним світлом на тлі чорної пустоти, і Кайл на секунду чи дві рвучко прокинувся, геть заслинивши підборіддя. Надто втомлений, аби опиратися нагальній потребі відпочинку, необдумано заснув знову. Тоді в його голові як час­тина сну опинився Малкольм Ґонал з якоюсь дерев’яною короною на голові в темній будівлі, де розмахував дрібними ногами в повітрі над землею та шкірився, мовби робив щось кмітливе. І Марта теж, дивилася на сіре небо над копальнею й курила сигарети, чекаючи на чиєсь прибуття. Кайл тішився, що не запам’ятав решту, і сон його освіжив: очі в глибині боліли, шию ломило, але розум став настороженішим.

— Бувайте, — таксі від’їхало, лишивши його на самоті й холоді на темній вулиці.

У квартирі Ґебріела горіло світло. Кайл подзвонив у дзвінок. Двері відчинила величезна африканка й озвалася через ланцюжок заради безпеки:

— Уже пізно, чого вам треба?

Кайл пояснив, що він друг Брата Ґебріела. Вона й гадки не мала, хто такий Брат Ґебріел. Він виїхав? Чи він узагалі досі живий? Кайл стояв німий і приголомшений. Та поки жінка ще не зачинила дверей, він зачув, як із квартири покликав тремтливий голос Ґебріела:

— Хто це?

— Ґебріеле? Це Кайл! — гукнув він через голову жінки. — Це терміново!

— Артуре, хто такий Ґебріел? — заревіла жінка через плече в розжарений помаранчевий інтер’єр квартири.

Запанувала тиша, а тоді:

— Впусти його!

Брат Ґебріел повернувся до свого початкового імені, Артур Сміт. Жінка була його доглядальницею. І, можливо, материною теж. Тепер вони обоє потребували її послуг. І їх оплачував Макс.

Кайл помітив те, що залишилося від Брата Ґебріела, у захаращеній вітальні, де той відкинувся на пошарпаному кріслі в сяйві газового комина. На щастя, його обрубану ногу вкривала картата ковдра. Під час зйомок у Франції Кайл чудувався худорлявості Ґебріела. Але тоді той ще випромінював відносне здоров’я, якщо порівнювати з недбало зібраними ляльковими кістками, що розвалилися на кріслі, на вигляд вчетверо більшим за його тіло. Лице із сірою шкірою, скляними зіщуленими очима й наслиненим безгубим ротом задивлялося на Кайла й видавалося байдужим, мов у начинених ліками на межі смерті. Кімната пахнула лікарнею. Столик збоку вкривали пігулки та маленькі пляшки з водою, вирвані з цело­фанової обгортки. Об стіну спиралося складене крісло колісне, а на дивані біч-о-біч лежали дві милиці. Питати в Ґебріела, як він почувався, видавалося непотрібним.

— Мені вже все одно, — прохрипів той, тож Кайл не встиг попросити вибачення, що не відвідав його в лікарні.

— М-м?

— Фільм. Усе.

Кайл кивнув і спробував підбадьорливо всміхнутися, але не зміг.

— Я... Вибачте, друже. Але все вий­шло з-під контролю. Я мусив прийти. Мені потрібна ваша допомога.

Ґебріел підняв тонку руку — майже суцільно кістку — і дав їй упасти. Безнадія жесту видавалась ідеальним підсумком ситуації.

— Ми всі у великій халепі, друже. Усі ми, ким скористався Макс. І я намагаюся зрозуміти, як і чому.

— Думаєте, я знаю?

— У Франції. На фермі...

— Я не хочу про це думати, — похитав кошлатою головою Ґебріел.

— Ви так і не розповіли нам усього. Про Сестру Кетрін. Про те, що сталося на тій фермі в сімдесяті.

— Яка вже тепер різниця? І я казав вам, що другого року там не був.

— Ви мусите щось знати. Я дізнаюся тільки шматочки. Від геть різних людей, що переважно збентежені не менше за мене. Жінка в Америці сказала, що в храм приходили так звані давні друзі. У пус­телі. І лишали по собі різне. Кістки. Одяг. Фрагменти. І Кетрін приїхала з їх колекцією і в Америку. Вона знаходила щось у Франції, на фермі? Старі речі? На кшталт артефактів? Ви знаєте?

— Ми всі знаходили їх у храмі, — роздратовано зітхнув Ґебріел. — Після перших видінь. Після їхніх приходів, щоб бути з нами. Я їх ніколи не бачив... сутностей. Але вони були там. Ми чули їх, над нами. Рухалися. Під кроквами. Тому я й пішов.

— Що ви бачили у видіннях?

Ґебріел мовчки втупився в коліна, тоді підняв голову:

— Це був ніби кінець світу. Пожежа. Усе палало. Гавкали пси. Я не для цього доєднувався.

— Ви мали наркотики?

— Ні. Ми навіть їжі не мали. Умирали з голоду. Слабкі. Хворі. Ми виснажились до краю. Ледь не померли там. Я розказав вам правду.

— Але не все. Видіння є зараз. І ці частини речей знаходяться. Що це таке? Що це було?

— Не знаю, — знизав плечима й зітхнув Ґебріел. — Якісь кістки. Старий одяг. Мені не подобалося на них дивитися. Спитайте в Макса. Він знає. Я погодився на це тільки заради грошей. Тобто на ваш фільм.

— Чому ви не сказали нам у Франції?

— Я не міг. Вони досі були там. Я відчував їхній запах. Відчував їх. Вони сердилися. Зовсім як остан­нього тижня, коли я там був. Я злякався.

— Сутності? Вони були там з нами?

Ґебріел глянув на газовий комин. Кивнув. Видавався на межі сліз:

— Вони надовго дали мені спокій. Я намагався їх забути. Але не забув. Тоді почалися сни. Десь тоді, коли зі мною зв’язався Макс. Мені потрібні були гроші. Але на фермі я одразу збагнув, що це помилка. Знову опинитися там. Я не хотів, щоб вони повернулися. Прийшли сюди.

— Думаю, вони б однаково при­йшли. Здається, вони скрізь шукають старих знайомих. Але як? Що вони таке? Ви маєте мені розповісти. Будь ласка.

Ґебріел гучно глитнув.

— Ви нічого не вдієте. І мені вже все одно. Це життя... — його тремтливий голос затихнув, а каламутні очі злетіли до стелі.

Кайл опустився поруч із ним на коліна, узяв його за зап’ястя. Мовби стискав флейту.