Адам Нэвилл – Останні дні (страница 58)

— Розкажіть мені, що знаєте, Ґебріеле. Мені треба знати все перед тим, як піду побачитися з Максом. Він щось приховує. Бреше.

— Бо ви не повірили б, — усміхнувся Ґебріел. — Подумали б, що він божевільний. Може, тепер ви готові.

— До чого?

— До того, що він дізнався. Він і мені не розповів. Я йому насправді ніколи не подобався. Його бажання повернути мене у Францію продиктоване лише власними міркуваннями. Гадаю, він хотів, щоб я... — Ґебріел глитнув. — Я мав стати приманкою.

Кайл відчув, як кімната навколо нього попливла.

— Господи-боже.

— Думаю, він хотів їх зафільмувати. Припускав, що ми з Ізідою зможемо привабити їх у ті місця. Я лише можу сказати, що після мого відходу із Зібрання, коли Кетрін привела до нас тих, інших, мені написав мій друг, Стюарт. Його тоді знали як Брата Авраама. Він залишився, коли я втік. І декілька разів мені писав. Таємно виносив листи, коли ходив по воду. Казав мені, що йде. Просив надіслати гроші на пором. Я був на мілині, але позичив гроші в батьків і надіслав. Він попросив мене зустріти його на станції «Вікторія». Повідомив дату й час. Але так і не приїхав. І я вже ніколи про нього не чув. І про інших теж. Я шукав Брата Авраама весь перший рік, коли повернувся в Лондон. Жодного сліду. Макс зв’язався зі мною кілька місяців тому, і я запитав його, чи він колись знаходив Авраама або ще когось. Він сказав, що шукав. І що всі вони багато років як пропали.

— І він попросив про це мовчати. Не казати мені й Дену.

Ґебріел не відповів, лише дивився на Кайла втомленими очима та хрипів.

— Ви колись зверталися до поліції?

— Як я знаю, вони лишилися, — похитав головою Ґебріел. — Або поїхали до Америки з Кетрін. Вона може бути дуже переконливою.

— І який вигляд ви матимете двадцять років по тому?

— Мені вже все одно. Розкажіть поліції.

— Гадаєте, вони мені повірять?

Усмішка Ґебріела була такою тонкою, ніби її й не було, але в ній уловлювалася нотка тріумфу.

— Авраам пішов, бо сказав... сказав, що стало небезпечно. Що зчинилася жахлива супе­речка. Дехто із Сімох спробував захопити ферму. Тільки Геєнна й Беллона лишилися відданими Кетрін. Яка намагалася робити щось неприємне. Не знаю, що саме. Але це зчинило бунт. І він сказав, що одразу після повстання здійнялася гроза. Жахлива. У ній зникнули люди. Троє дітей. Їх так і не знайшли. Або ж відступники, п’ятеро, що намагалися її скинути. І всі собаки теж. Кури. Усі зникли. Але в новинах нічого не було. Я перевіряв. Нічого про грозу в Нормандії. І Брат Авраам казав, що бачив, як люди підіймалися в повітря. Угору, розумієте? Просто в небо. І що вони так і не спустилися, — Ґебріел глитнув. — Я думав, що він збожеволів. Переконав себе в цьому. Тобто там... Тепер я вже не так упевнений. Але він щось писав про «Нечестиву Свиню й дощ із чорних кісток». Цього я так і не забув. Це трапилося на фермі під час грози. Я зав­жди думав, що саме тому група перебралася до Америки. Бо люди, і діти... зникли на фермі. Але я зберіг остан­ній лист.

— Дайте його мені. Де він?

— Я віддав його Максу. Він у нього.

 

ДВАДЦЯТЬ ЧОТИРИ

Мерілебон, Лондон. 23 червня 2011 року.

11:45 вечора

 

Макс не відповідав на дзвінки — не відповідав, відколи вони приземлилися. Близилась опівніч, і Лондон плив міріадами вогнів за замурзаними вікнами таксі, що котилось у Мерілебон. Тремтіння автівки заколисало Кайла в чергову дрімоту. Він рвучко прокинувся. Знову спробував набрати Макса й уперше збагнув, що хвилюється за їхнього спонсора. Ану ж вони дісталися Макса? Якщо навіть Макс не зможе від них захиститися, то що станеться з ним? Йому не подобалися шанси Ґонала, і Ґебріел ніби чекав кінця. Бідолашний покидьок. Лампи симуляції ультрафіолету теж не видавалися чудовим рішенням. Це було жалюгідно.

— Як? Як це взагалі можливо? — запитав він себе й запхнув телефон у кишеню.

Той одразу задзвонив. Кайл запорпався із застібкою на кишені. Видобув телефон. Фінґер Маус.

— Боже милий, Кайле, це якась навіжена херня.

— Отримав?

— Ден приніс. Здавався дуже пригніченим. Ти його надто заганяєш? Чи ви розсварилися?

— Не можу пояснити просто зараз, але якщо щось... — Кайл замовк, і в нього раптом з’явилась ідея, від якої тілом поповзли мурахи. — Друже, я надішлю тобі чорновий монтаж усього матеріалу. Мені треба, щоб ти почав монтувати без мене. Нічого особливого. Просто збери докупи. Щоб мало сенс. Доб­ре?

— Чому такий поспіх?

— Не можу пояснювати. Але мені треба скласти докупи щось, що можна дивитися.

— Якої тривалості?

— За це не переживай.

— Не проблема. Але тобі це коштуватиме. Це мій особистий час.

— Не проблема. І я це дуже ціную. Просто надішли мені інвойс із годинами. Ні, краще не так. Надішли безпосередньо «Ревелейшн Продакшнз».

Таксі сіпнулося й зупинилось. Доки Кайл вкладав у кишеню чек за поїздку, з будівлі Макса з’явився швейцар і відчинив перед ним зад­ні двері.

— Містере Фрімен?

Кайл приголомшено кивнув. Швейцар усміхнувся.

— Містер Соломон очікує на вас, сер.

Айріс вела Кайла квартирою Макса, яка видавалась однозначно яскравішою, ніж він її запам’ятав.

— Де ігрові автомати? — запитав він в Айріс, але та не відповіла.

Двері до кабінету Макса були відчинені, але сама кімната — порожня. Айріс біля неї анітрохи не сповільнилася. Вони пропурхнули повз величезну кухню, викладену блакитно-білим мармуром і прикрашену нержавій­ними сковорідками. Кайл зазирнув у ванну: інтер’єр яскравий, як в оптиках. І лише ще одні двері в коридорі не були зачинені на засуви ззовні, а замки й безпекову фурнітуру на всіх інших змінили на нові. Максів світ світла ніби стискався навколо Кайла. Айріс завела його в головну спальню.

— Мій любий Кайле, — промовив Макс, спертий об величезні подушки на ліжку завбільшки з Кайлову квартиру-студію. — Дякую, Айріс.

Жінка розвернулася й зачинила за собою двері спальні.

Кайл вдивився. Помаранчевий колір обличчя Макса потьмянів до молочної карамелі. Обличчя було вражене, мовби від регулярно отримуваних жахливих новин. Кощаві горло, голова й руки — єдині видимі над важкою постіллю частини тіла. Червона шовкова піжама та халат із пейслі наче накладали на зіщуленого засновника Останнього Зібрання ще один фільтр теплих відтінків.

Збоку Максового ліжка уже стояв стілець для від­віду­вача. Для нього. Кайл глянув на нього й почувся невпевнено. Типовий Макс. Кайла засліплював гнів, відколи він поїхав з будинку Марти Лейк у Сіетлі. Кайл уявляв найрізноманітнішу помсту, яку зчинить над улесливим старим маніпулятором. І ось він був тут, але постала перед ним недієздатність роззброювала Кайла. Це така хитрість?

— Мусиш вибачити мені, Кайле. Боюся, я зараз не в найкращому стані.

— А хто в найкращому?

— Багато хто.

— Скажіть це Марті.

— Ти чув? — очі Макса зблиснули тривогою.

— Мені щойно сказав Малкольм Ґонал.

— Нащо, у біса, ти розмовляв із цим пропащим чоловіком?

Кайл із зітханням упав на стілець.

— Ви неймовірні, Максе. Просто брешіть далі.

Але збентеження Макса видавалося щирим.

— Перепрошую?

— Нащо, у біса, ви запросили цього пропащого чоловіка зняти фільм? — вторував Кайл тону Макса. — Цей фільм!

Макс підняв маленькі руки та скривився, мовби від гучного Кайлового голосу в нього боліли вуха:

— Тепер це заледве має значення.

— Для мене має. Він покидьок. Що це було за задобрювання про те, як вам подобається моя робота, коли ви мене наймали, га? Вам було насрати, хто його зніме, якщо той мудак — ваш перший вибір.

— Марта вчора померла, а це все, про що ти можеш думати, Кайле? Я тобою здивований.

— Ні. Ні, не смійте, не вдавайтеся знову до перекручування. Я не це мав на увазі.

— Тоді що ти мав на увазі? Якщо ти засмучений, що я спершу його попросив його бути режисером, то я перепрошую. Цей проєкт збирався швидко. Обмаль часу, щоб належно все оцінити. А він мав репутацію наполегливого.