Адам Нэвилл – Останні дні (страница 59)

— Наполегливого! Він усе б вигадав. Ви не змогли б і хвилини цього показати.

— Тепер я це розумію. Це було помилкове судження.

— Чому ви не могли сказати мені, кого найняли? Га? А я скажу чому. Бо це глухий кут. Фільм ніколи не призначався для показу, правда ж? Ні для кого, крім вас. Це ніколи не було справжнім виробництвом. Це розслідування. Як це запізно усвідомив Ґебріел, а потім потрапив у клятий ведмежий капкан. Ми — приманка. Ми всі тут, щоб узяти на себе вогонь. Гарматне м’ясо.

Заплющені повіки Макса дрібно затремтіли, а його тонкий рот обм’якнув. Але Кайла цей вияв кволості не змусив замовкнути. Чи це був натяк на його погані манери?

— Мене могли випатрати в американському мотелі. Бог знає хто. Ніхто не знає, крім вас, Максе. Ви навмисно ділилися інформацією вибірково. І, як наслідок, Ґебріел втратив ногу, а Ґонала зі мною могли сьогодні вночі пошматувати. Вони і Сьюзен теж убили? Це так вона померла? Це приходили давні друзі?

— Не треба. Прошу.

— Бо мене в Сіетлі ледь не вхопив грець вкупі з інфарктом, друже, — Кайл замовк. Навколо очей Макса блищали сльози, і він відвернувся до завіс так, ніби Кайла більше не було в кімнаті. Кайл стишив голос: — Максе. Що вони таке? Що відбувається? Розкажіть мені зараз, поки не стало ще гірше. Максе?

Зрештою Макс обернувся та глянув на Кайла. Його голос тремтів від емоцій, але звучав не гучніше за шепіт:

— Хоч це й дуже неймовірно, Марті з Бріджетт пощастило. Сьюзен теж, — Макс глитнув і підняв підборіддя, ніби захищаючись. — Але так, багатьох інших... забрали. В інше місце.

Макс начебто не вдавав перед очима Кайла смуток чи емоційний спад. Але від його очевидної щирості Кайлові не полегшало. Інше місце. Унаслідок цього загадкового коментаря вся слина в його роті висохла. Тиск у кімнаті піднявся: Кайл ніби чіплявся за якір, що падав на дно океану. Уривки його снів застилали яв. До них доєднувалися нові враження від натяків Ґонала й Ґебріела і від показаного йому Мартою.

— Що? — тільки й зумів він вичавити так само ослаблим, як і в Макса, голосом.

Макс витер очі носовичком, видобутим з постелі, мов реквізит фокусника.

— Мені шкода. Справді, — він вп’явся очима в карафу на приліжковому столику. — Не заперечуєш?

Кайл підвівся розлити напої.

— Тепер жодних нісенітниць, Максе. Годі. Я нікуди не піду, доки не знатиму.

Макс шморгнув і змінив позу, зібравшись докупи.

— Звісно. Але я мав вагомі причини дещо тобі не розповідати. По-перше, ти б мені не повірив. Бідолашна Сьюзен Вайт так і не повірила. Я намагався їй пояснити, — він стишив голос. — І ти слушно припускаєш, що на неї чекало. Наприкінці, — Макс помітно здригнувся. — Я бачив її стелю. Над її ліжком. Боже всемогутній.

— Господи, Максе.

Макс підніс носовичок до очей, мовби хотів витерти образ.

— Її вбив сам вигляд такого від­віду­вача. Її бідолашна донька думала, що це пляма від течі. Можеш уявити, що вона про мене подумала б, якби я спробував пояснити, чому її мати померла від страху? Що подумав би будь-хто? Мене вважали б божевільним. Це не те, з чим упоралась би будь-яка влада, та й навіть Церква. Ти вдосталь набачився, щоб це зрозуміти.

— Ви наразили нас усіх на небезпеку, ви знали...

— Кайле! Анітрохи. Для мене це було так само повчальним, як і для тебе.

— Це повна херня.

— Думай що хочеш, — Макс тепер звучав так утомлено, як почувався Кайл. Узяв свою склянку бренді й вихилив її. Охнув. — Так, я дізнався деякі факти раніше за тебе, які тримав у собі через їхню очевидну неймовірність. Я ніколи не думав, що ми дійдемо до цього. Що вона... що їй це взагалі вдасться.

— Кому? Удасться що?

— Нас знищують, бо ми вчинили проти неї найбільший злочин — ми покинули її. Це відомщення. Її помста.

— Ви кажете про Сестру Кетрін, Максе? Вона мертва. Ще з 1975-го.

Макс ніби й не вважав його зауваження вартим відповіді. Говорив мовби сам до себе:

— А коли ти вчиняєш величезний і нелюдський злочин, що ти робиш із доказами? Ти їх знищуєш. Так чинять тирани. Завжди чинили.

— Я заплутався, Максе.

Той глянув на Кайла так, як мудрі й утомлені дивляться на юних і дурних.

— Це питання більше не має тебе турбувати.

— Ви про що?

— Вислухай мене. Прошу. Зроби мені цю остан­ню послугу, Кайле. Я можу тільки сподіватися, що з тобою й Деном усе буде... гаразд. Я думав, що лише ті з нас, хто пов’язаний із нею через Храм, можуть так непривабливо згинути. Але, здається, через твою мені допомогу на тебе також полюють. Я мусив подумати краще.

— Я гадав, що ви й подумали.

Макс зиркнув на свої долоні, що метушилися на покривалі.

— Можливо... можливо, моя мотивація пошуку правди та власного самозбереження була дужчою за занепокоєння про інших. Я це визнаю, якщо тобі покращає

Від цього показного жалю до себе Кайлу хотілося буцнути Макса по голові найближчим оббитим табуретом. Він глибоко вдихнув, і з нього мало не рушило все бренді зі склянки на кінці відрижки.

— Оце вже розмова, Максе. Ви майже кажете правду. Прошу, продовжуйте так деякий час, щоб я зміг з’ясувати, що зі мною нахрін станеться, коли я сьогодні повернуся до себе в гівняну квартиру й упаду в кому. Кому виснаження, у яке загнав мене ваш продакшн. Стан, який завадить мені захиститися від чогось, що здатне проходити крізь довбані стіни! Ми говоримо про моє життя!

Макс заплющив утомлені очі. Коли ті знову закліпали, чоловік вигнув підрівняну брову:

— Завтра я перекажу тобі повну платню. Люб’язно подбай із нею про Дена. Вважай це ранньою компенсацією за те, у що тебе втягнули. І дозволь нагадати: хоч ти й здатен монтувати відзнятий матеріал, він і досі власність «Ревелейшн Продакшнз», тож тобі ніяк не дозволено його комусь показувати. Нікому. Доти, поки я не вважатиму його достатнім для дистрибуції.

— Ви не в тих умовах, щоб вимагати, — перспектива фінансового краху заплямувала два остан­ні роки Кайлового життя. І здавалося характерним, якщо не доречним, що несподіване щастя прибуде тільки наприкінці його днів. Від такої іронії йому лише погіршало, якщо це взагалі було можливо. А воно було.

— Ні, але мій адвокат за потреби вимагатиме. Він отримав вказівки щодо життя фільму після того, як... після того, як вирішиться моє майбутнє. А так і буде. Скоро, — Макс заледве вимовив остан­нє слово, і кров, яка досі курсувала під його натягнутою шкірою, відринула углиб маленького тіла. — З божою поміччю в тебе буде твій фільм. Колись. А ця історія...

— Фільм? Максе, я можу навіть не побачити завтрашнього ранку. Річ більше не в клятому фільмі. А судячи з того, скільки ваших кімнат не використовується, насмілюся припустити, що декілька давніх друзів уже невдовзі опиняться з вами в ліжку.

Пальці Макса стиснулися в кулаки.

— Прошу... не кажи так.

— Ви мов найгірший політик. Досі не розповіли мені, що відбувається. Ми марнуємо тут час, Максе!

— Я до цього підходив, — Макс вдихнув. — Завтра ти полетиш в Антверпен. І...

— Ого. Просто ого, точно. Стоп. Антверпен? Як цього стосується Голландія?

— Бельгія.

— Тоді довбана Бельгія. Я нікуди не полечу. Ви що, не чули жодного мого слова?

— В Антверпені є галерея. Нею приватно володіє родина...

— Максе!

— Кайле! Стулися, чорт забирай!

Кайл замовкнув, приголомшений. Макс зібрався докупи.

— Дякую. Отже, галерея. У цій галереї є триптих картин. Створених видатним художником. Фламандським художником. Нікласом Вергюльстом. Сумніваюся, що ти про нього чув. Він був сином заможного торговця. І вцілілим. Він пережив щось таке жахливе, що це найточніше може зрозуміти та збагнути лише той, хто дивиться на його роботу. Це надто малоймовірно описати якось іще.

— Картини...

— У його надзвичайних роботах — потрібна тобі історія, — підвищив голос Макс. — Репродукції робіт не робили з 1920-х, коли їх сфотографували й опублікували в мініатюрі в книжці, що вже давно вий­шла з друку. Жодного іншого сліду триптиха немає. Ця робота практично забута. Ті, хто взагалі знають про її існування, досі вірять, що її знищили під час Другої світової. Володіння нею часто ніби... притягувало нещастя. І я можу влаштувати приватний огляд.

Кайл спробував втрутитися, але Макс знову підняв руку й гучність голосу.

— Ця родина доволі ексцентрична, як і їхня колекція, але ми стали особистими друзями під час мого дослідження Храму Останніх Днів. І я виявив, що вони більш як ладні повірити в те, що ми всі переживаємо. Власне, це одна з головних причин, чому вони тримали картини відокремлено, — Макс відвернувся від Кайла та провалився в якісь нещасливі спогади. — У разі, якщо знову будуть допущені ті самі помилки. В інші часи. Як раніше. І не один раз, відколи картини було завершено.

— Максе, — похитав головою Кайл. — Мені ніколи швендяти в Бельгію, щоб розглядати картини. Тобто Максе. Наші життя... наші життя в серйозній небезпеці. Зараз. Сьогодні вночі.

— Тоді наша спільна робота закінчиться. І ти зможеш піти.

Кайл упав на стілець і втиснув обличчя в долоні. Усе марно. Прийти сюди й очікувати, що Макс розкаже йому правду, було безплідно. Знову брехня. Знову загадки. Ще одна подорож. Доки що? Доки його не знайдуть мертвим з широко роззявленим ротом та очима. Або взагалі не знайдуть. Кайл затремтів.

— А якщо покину це все просто зараз, зі мною все буде гаразд? А з Деном? З нами все буде доб­ре?