Адам Нэвилл – Останні дні (страница 61)

Кайл кивнув.

— Вам воно не завадить.

— Усе так погано?

Пітер стишив голос, щоб водій не чув, і нахилився Кайлові до плеча. Він пахнув сигарами, часником й ополіскувачем для рота.

— Ці роботи здатен зрозуміти тільки поінформований. Розумієте, треба поглянути крізь гротеск і побачити... ем... образи, символи, які там закладені. У них. Інакше ми просто нажахаємось, та нічого не дізнаємось.

Вони всілися за дерев’яний столик біля бару на Ґроте-Маркт у тіні Собору Антверпенської Богоматері, оточеного такими самими величними стінами камінних палаців та барвистих будівель Старого Міста. Бруковані вулиці вели з величезної площі в лабіринт середньовічних тіней, темного скла, залізних балконів, укритих плющем стін, башточок і прапорів. Собор шпурляв свої духовні пазурі в небеса, доки місто біля його підніжжя обіцяло шепотіти й чарувати серед провулків і кафе з тентами. Це захоплювало Кайла й наповнювало його уяву панорамними кадрами; це було прекрасно, але й страхітливо.

Пітер добряче ковтнув золотого пива, що прибуло в склянці у формі вази. Кивнув на площу:

— Світ прибував сюди ще з часів фризів. Франки. Римляни. Вікінги. Іспанці. Наполеон. Голландці. Німці. Усі вони приходять і йдуть. Але всі щось по собі залишають. Щось цікаве. Антверпен притягує до себе речі. Дивні речі. Колекціонує їх, — він зиркнув на Кайла поверх окулярів і всміхнувся. — А ви вважали, що він повністю промисловий? Може, крани й доки?

Кайл усміхнувся у відповідь.

— Ні. Сам Антверпен — це історія. Така, що її заледве можна розплутати, бо вона змінюється тієї самої миті, коли я вам це кажу. Це мистецтво. Тому й Ніклас Вергюльст також сюди прибув.

— Ви знаєте про фільм, який я знімаю?

— Так. Макс мені розповів. Я хотів би колись його побачити.

— Але ви знаєте, що ми бачили?

— Макс підтвердив деякі деталі, яких ми очікували, так.

— Очікували? — Кайл потягнув пива. — Хто такі «ми»?

— Меценати, — усміхнувся Пітер. — І час від часу мої роботодавці. Стара родина, що не дає дивовижним речам потрапити не в ті руки. Те, що я маю показати, Кетрін колись намагалася купити. Ви це знаєте? Ні? І вона не перша, і не остан­ня.

— Цікавість вбиває мене, Пітере. Мені кортить знати, як це стосується історії, яку я намагаюся розповісти.

Пітер спостерігав, як Кайл ще ковтнув пива — солодкого, як вино, яке, однак, освіжало, як холодний лагер.

— Повільно. Це пиво дуже міцне. Б’є по ногах.

— Гаразд.

Пітер розкрив вишуканий портсигар. Дістав сигарету й простягнув портсигар Кайлу.

— Ви бачили багато дивного, — це було твердження, а не питання. Пітер підпалив їхні сигарети. — Усі, хто шукає давніх друзів, дізнаються таке, про що б воліли не знати, — він дав думці постояти, мов охочому офіціанту біля їхнього столика. Озирнувся, майже непомітно обернувши голову. — Як-от Ніклас Вергюльст. Він бачив різне. Те, про що шкодував. І малював це. Тут. Після порятунку з невеличкого місця у Франції, про яке, гадаю, ви знаєте.

— Із ферми? — спохмурнів Кайл.

— Більш-менш. Але тоді це було містечко. У 1566-му.

Кайл витер пиво з підборіддя.

— 1566-й?

— Так. Сестра Кетрін та її послідовники створювалися за подобою дечого іншого.

Незмірність, вік, епохальна статечність площі ніби схилилися всере­дину, учавлюючи Кайла глибше в холодні тіні біля підніжжя почорнілого собору. Він затремтів. Пітер повільно видихнув дим і спостерігав, як той пливе.

— Люди приїжджають сюди побачити роботи Рубенса. Брейґеля. Інших. Але, гадаю, Ніклас Вергюльст з усіх вражає найдужче. Він намалював так званих «Святих бруду». Туристи цього не бачать. Я сказав би, що вам пощастило, бо покажу вам забутий шедевр. Але я не можу цього сказати. Бо той факт, що вам випаде його побачити, означає, що ви також причетні. І це зовсім не привілей.

— Ким він був?

Пітер обернувся назад до столу й уважно втупився в Кайла:

— Він — не привід ваших відвідин. Як і ви, він був коментатором. Записувачем. Чоловік, про якого ми мусимо поговорити, — це Конрад Лорхе. Німець. З Кельну.

Пітер задивився на кінчик сигарети, кивнув і забурмотів до себе:

— Лорхе був друкарем з великими ідеями, який став драматургом. Але неуспішним. Потім він був мандрівним актором. І казали, що харизматичним. Переконливим. Доб­ре освіченим. Навіть учився в університеті. Розумієте, його батьки мали гроші — певний час. І, як і багато опортуністів, після Реформації Лорхе також оголосив себе пророком Божим. Стверджував, що отримує божественне прозріння. Він налаштував проти себе багато людей у Німеччині, тоді в Нідерландах. Валлони, англійські протестанти у вигнанні, французькі гугеноти. Він і його послідовники мандрували, розумієте? Осідали в селищах і маленьких містечках. Часто їх проганяли. Розумієте, вони виросли з традиції таборитів й анабаптистів. З 1530-х. Ви про них знаєте?

Кайл похитав головою.

— Ці групи — вони були самокерованими. Вважали себе обраними. Дивилися зі зневагою на будь-яку владу. Уряд. На будь-яку віру, лютеранську чи католицьку. Вони були радикалами, що відмовилися від держави й церкви. Борцями. Які відповідали тільки безпосередньо перед Богом через своїх пророків, своїх лідерів. Лорхе навіть пережив облогу Мюнстера. Навчився там у пророка Матіса і Яна Лейденського. Лідерів анабаптистів, що якось захопили все місто. Зробили його своїм. А Лорхе переніс їхні ідеї. Скопіював їх. І, як і анабаптистів, Лорхе також переслідували. У Німеччині. У Швейцарії. Але він мав повну владу над послідовниками. Ми не знаємо, скільки їх було. Думаємо, може, декілька сотень.

— І зрештою він переніс свою діяльність на південь до Утрехта, Ґента, навіть до Лондона перед правлінням Королеви Марії. Але 1566-й — це той рік його життя, на якому ми мусимо зосере­дитися. Герцог Альбський із десятьма тисячами іспанських солдатів при­йшов у Нижні країни. За наказами Філіпа II, короля Іспанських Нідерландів. Щоб придушити протестантських єретиків. Це називалося Кривавий Указ. І на Лорхе з його Кровними Друзями полювали. Знову. Тож вони вирушили до Франції, де гугеноти, французькі протестанти, тоді мали багато влади. У 1566-му Лорхе забрав своїх людей, своїх Кровних Друзів, до цього маленького містечка під назвою Сен-Маєнн. Він оголосив, що далі не піде. Що він і його люди — Останнє Зібрання Святих, і вони прибули туди побудувати Новий Єрусалим.

— Сен-Маєнн був маленьким містечком на сільськогосподарських землях. Ви бачили це місце. Навколо нього була стіна, як у Мюнстері. Це його влаштовувало. Аби не тільки не впускати людей, а й не випускати. Також там жили селяни, які, як він сподівався, заохотяться його Новим Єрусалимом. Його різновидом спасіння. Містечка більше немає. А в 1566-му він перейменував його на Новий Єрусалим, — Пітер скоса глянув на Кайла та визнав його занепокоєння нахилом чола. Переконавшись, що ніхто не підслуховує, відхилився на стільці й махнув у повітрі сигаретою: — Ви знаєте це місце як ферму. Вона з’явилася набагато пізніше, у 1830-х. Але колись це було ціле місто. Я також там бував, багато років тому, і знайшов шматки оригінальних стін у полях поряд.

— У 1566-му в Лорхе там були видіння. Як і скрізь, де він бував. Він бігав вулицею голим. Пускав піну з рота. Пророчив від імені Бога. Великі янголи приходили до нього й говорили з ним. Повідомили йому, що він месія. А селяни — вони його любили. Він переконував їх, цей актор. А тоді сталася звична річ. Католиків вижбурнули, як і протестантів, які не перехрестилися у віру Лорхе. Усіх священників теж. Усіх, хто не приймав і не підкорявся пророку, не стало.

— Церкву розграбували. Він отримав контроль над містом. Повний контроль. Його послідовники билися в багатьох вилазках у Нижніх землях, тож при­йшли сюди підготовленими до насильства.

Пітер замовк і зосереджено заплющив очі, тоді зітхнув, ніби нетерплячий сам до себе.

— Кровні Друзі Лорхе навіть визнали поза законом приватну власність тут, у Новому Єрусалимі. Володіння будь-чим заборонили. Навіть їжею. Купівля і продаж чогось — ні! Робота за гроші — теж. Лихварство, кредитування. Як у комуністів. Усе майно мало конт­ролюватися сховищем, ніби банком. За яким наглядав пророк, Лорхе, через якого промовляв Бог. Він усе забрав собі. А далі все стало комунальним. Сон, їжа. З будівель зняли двері. Духовне навчання, наставництво, усе громадське життя контролювалося Лорхе та його радою семи старшин.

Кайл підстрибнув на сидінні. Пітер уважно в нього втупився, одним оком, що піднялося над окулярами:

— Бачите, га? Уже вимальовується закономірність.

Кайл вихилив решту пива зі склянки. Пітер глянув на стіл і зосереджено нахмурився:

— Лорхе-пророк. Він спав по декілька днів і прокидався оголосити нові послання від Бога, які при­йшли до нього через шепіт його янголів. Потім він ішов та поширював звістку в Новому Єрусалимі. І першим правилом його закону став целібат. Або Божого закону. Позашлюбний зв’язок — злочин, що карається смертю. У Новому Єрусалимі було місце тільки для пуристів-прибічників його святого письма, його тлумачень. Світ збочив зі шляху й був проклятий, а Лорхе був рятівником. Так йому сказали янголи. Коли виникала проблема чи опір його бажанням, тоді говорили янголи. Дехто називав їх дияволами, але таких не тільки виганяли, але й страчували. І це жахливе місце він називав раєм.