Адам Нэвилл – Останні дні (страница 62)

— Перша велика проблема настала через велику кількість вдів. Життя було важким. Їхні чоловіки, звісно, помирали у вій­нах. Але переважно через вигнання та страти за наказом пророка. Тож він увів полігамію. Сам Лорхе узяв собі за наречених трьох наймолодших і найгарніших дів­чат у містечку. У нього навіть було сходження. Він коронував себе королем Ізраїлю, а весь світ — своїм королівством. Казав, що він месія за пророцтвами Старого Завіту. Носив розкішні пурпурові одежі. Усе золото в місті перетопили, щоб зробити для нього персні — прикраси, що пасуватимуть єдиному Божому королю. Його двір семи старшин також мав пишний одяг. Вони скрізь ходили з ним. Він придумав нові святі дні. Увів фестивалі й паради. Усі мусили вклонятися. Йому це ніколи не набридало. Невдовзі він уже мав п’ятнадцять дружин. Усіх зробили королевами. Вони мали найкращі будинки біля церкви. Жили в розкоші. Містяни віддавали весь свій одяг, а їхнє майно та їжу розподіляли. Ринковий майдан став його судом. Його захищали солдати: вони оточували майдан. Лорхе сидів на ринковому майдані на своєму троні, який вкрав у єпископа єпархії, й оголошував нові Божі закони. І роздавав вироки. Стверджував, що був Імператором Чорного Лісу, який правитиме тисячу років.

— Але чи походила його сила від Бога? І, мусимо запитати ми себе, якого бога? І хто ті янголи, послані обраному? Ми не знаємо. Але його послідовники йому вірили, і цього вистачало. Він доводив це, виливаючи із себе гріх зміями з рота. І ходячи над землею. Знаходив приховане золото, яке закопували люди. Казали, що він знав усі таємниці їхніх сердець. Що він контролював їхні душі. Що він обертав їх на собак, коли вони мали необачність його прогнівати. Щоб довести свою силу, він змусив декого з них бачити його очима. Бачити Божими очима, як він стверджував. Інших змушував бачити очима псів. Діти, стверджував він, стануть справжніми янголами й будуть врятовані від гріхів їхніх батьків. Він забирав їх теж і тримав в ізоляції в амбарі. Розбивав усі родини та шлюби. Церковники вважали його відьмаком. Вважали, що він спілкувався з дияволом. Хто скаже? Хто взагалі зараз думає цими поняттями?

— У Франції на цей час припадали також Релігійні вій­ни, і Ґізи почули про Лорхе та його вандалізм, його єресь, його іконоборство в Сен-Маєнн. І Лорхе підписав собі смертний вирок, убивши місцевого єпископа. Саме тоді він став пріоритетом для роду Ґізів. Лорхе навіть наказав відрубати єпископу голову на ринковому майдані, щоб показати людям, що Церква не має над ним влади. Також він згодував єпископа свині, а тоді призначив свиню новим єпископом. Стверджував, що помістив його душу у свиню. Такою була його сила. Люди в містечку називали її Нечестивою Свинею. Вдягали її в мантії й капелюх. У тієї навіть був скіпетр.

— Ґізи, звісно, розлютилися. Тож до Сен-Маєнну надіслали малу армію фанатичних католиків. І їх нажахало побачене там. Люди тепер навіть вмирали з голоду, бо Лорхе наказав зі свого трону на ринковому майдані, зі свинею-єпископом поруч, що ніхто не має працювати. Вони мусили чекати Бога й більше нічого не робити... хіба що, звісно, слухати його. Вони навіть перетворили церкву на стайні.

Пітер відкинувся й ковтнув свого напою, тоді зітхнув.

— А далі сталося неминуче, — він дістав із портсигара ще одну сигарету.

Печія в очах змусила Кайла збагнути, що він перестав кліпати. Ґроте-Маркт навколо ніби зник. Він знову замислився, сподіваючись, що все це просто якийсь витончений розіграш, у якому він — таємно знята на камеру жертва. Пітер вивчав його обличчя:

— Бачу, що ви не смієтеся. Це вас зацікавило. Бо ви бачите початок чогось жахливого, що мусило повторитися, як і всі жахливі речі, — він всміхнувся. — А тепер, гадаю, ми можемо піти й побачити «Святих бруду».

— Ніклас Вергюльст, художник, пережив різанину. Усіх інших, хто при­йшов з Лорхе з Нижніх країн, зарубали чи спалили. Наказ віддав сам Папа Пій V у Римі. Сказав, що солдати мають стерти Сен-Маєнн з мапи. Знову зробити його сільськогосподарською землею. Але земля після Кровних Друзів нікуди не годилася, — Пітер зупинився перед величезними дерев’яними дверима на безлюдній вулиці, куди привів Кайла.

Поки Пітер говорив, вони пройшли на південь від Ґроте-Маркт до високої тонкої будівлі на Сент-Андріс із гострим дахом із червоною черепицею. Вона була без вивісок і видавалася порожньою. Велетенські двері розділяли галерею, у вітрині якої стояло кілька скульптур із дроту, та крамницю, що продавала морський антикваріат. Вони обидві, здавалося, були зачинені. Вузька дорога — непорушна й тиха — обвівала прохолодою в тіні виярка, утвореного будівлями зі стрімкими фасадами обабіч, і захищеною високими стінами від шуму дорожнього руху.

— Наразі родина тримає «Святих бруду» тут. Але ті часто переїжджають, — Пітер поклав обидві долоні на старовинні залізні клямки дверей. Усміхнувся Кайлові. — Не з власної волі.

Кайл зайшов за своїм провідником у вузьку приймальню з однотонними білими стінами. Місце було безневинним: чистим, освітленим лампами із симуляцією ранкового світла. Панував аромат пахощів. Навпроти дверей тягнулися вгору тонкі сходи з чорними залізними поруччями.

Опинившись усере­дині, Кайл одразу почувся химерно: запаморочливо, кепсько тепер, коли вони покинули велике небо та про­їжджі дороги Старого Міста. Шлунок ляскав і шипів. Кайл спробував списати це на брак сну, а тоді визнав: його нутрощі бурчали від очікування побачити щось, що, він був певен, не піде йому на користь.

— А тепер, боюся, мушу вас обшукати, — промовив Пітер без тіні гумору.

— Перепрошую?

— Родина наполягає. Камери в наші часи дуже малі. Прошу, не ображайтеся.

— Хто ці люди?

Пітер приклав указівний палець до губ.

— Хранителі. Їхнє володіння, скажімо так, мало ними бажане. Але потрібне. Навіть якщо ви повернетеся сюди, картини зникнуть. І на них недоб­ре дивитися занадто довго. Багато з тих, хто так робив, погано закінчили. Збожеволіли. Багато років тому родина це усвідомила та вжила заходів, — Пітер глянув Кайлові в очі. — Дозволите?

Кайл не зміг приховати образи.

— Прошу.

Пітер оглянув вилогу шкіряної куртки, його коміри, пряжку пояса. Присів та оглянув його черевики.

— Ваша сумка — залиште її тут.

Кайл стягнув сумку з плеча й кинув.

Вдовольнившись, Пітер усміхнувся:

— Доб­ре. Тепер, думаю, ми можемо піднятися.

Вони проминули два поверхи зачинених дверей — по дві на поверх. Піднялися крізь яскраве світло сходів до маленького майданчика на горішньому поверсі, який одночасно міг вмістити не більш як двох людей. Пітер ввів код на металевій панелі кімнати, що дивилася на вулицю. Глянув через плече на Кайла, кивнув, і вони увійшли всере­дину.

Вікна затуляли сталеві жалюзі. Біла фарба пом’якшувала стіни та стелю в кімнаті без меблів з підлогою з простих дерев’яних дощок. Квартет алюмінієвих стійок у кожному куті кімнати утримував скупчення потужних симуляторів денного світла. Дроти від них тягнулися до панелі з багатьма розетками. Спрямоване вгору світло не фокусувалося на трьох дерев’яних стендах зі встановленими на них трьома великими картинами. Кожну з них укривала чорна тканина. За мольбертами стояли три великі відкриті чорні футляри з виставленими напоказ захисними оксамитовими інтер’єрами.

— Підходьте, — усміхнувся Пітер. Дошки під їхніми ногами рипіли. — Сюди, — він зупинив Кайла десь за півтора метра від стендів. Сам став між ними та Кайлом. Глянув на годинник. — Дивіться на картину ліворуч. Не дивіться праворуч, доки не будемо готові. Я скажу вам коли.

Кайл кивнув. Пітер відкрив картини.

Потім обернувся, підійшов і став біля Кайла обличчям до триптиха.

— «Святі бруду».

Очі Кайла відмовлялися не метатися між усіма трьома картинами. Кожне полотно мало щонайменше метр двадцять завшир­шки, десь стільки ж заввишки, й усі були темними, мовби в сажі. Єдині деталі, які він усвідомив поміж затіненими мазками, — це насичені червоні язики полум’я в перших двох рамах, ніби випадкові спалахи. Тон остан­ньої картини був набагато світлішим, кольору диму.

— Перша. Так? Вона називається «Облога Єрусалиму». Це початок кінця для Конрада Лорхе та його Кровних Друзів. Принаймні на деякий час.

Кайл зиркнув на Пітера, який кивнув на полотно:

— Скажіть мені, що ви бачите.

Кайл глянув на верх першої старовинної дерев’яної рами та рушив очима вниз. Побачив тонку смужку далекого неба, червоно-чорного, врізану над безплідною рівниною сухої чи випаленої землі. На верхній третині картини, під гнівним небом, наїжачилася піками та списами армія: їхні сталеві шоломи зібралися близько, і скупчення в обладунках сунуло єдиною масою на переважно зруйновану стіну. Серед руїн усере­дині міста жменька людей із тонкими ногами підкидала руки до неба або стояла з простягнутими мечами та знаменами. Це скидалося на остан­нє протистояння.

— Я бачу армію. Облога?

— Обложники. Сімсот солдатів. Двісті найманців. Іспанців. Дуже дисциплінованих, із великим досвідом убивства протестантів.

— Стіни зруйновані, і солдати вливаються в місто. Гадаю, Сен-Маєнн.

Пітер кивнув.

— Що роб­лять люди в місті?

Жахливо худі й жалюгідні жінки в очіпках і довгих сукнях тягнули біля спідниць кощавих псів. Обличчя всіх людей зображено з порожніми очницями. Роти роззявлені й темні всере­дині. З горішніх вікон однієї будівлі спостерігали круглоголові діти. Декілька чоловічих постатей, які Кайл міг розгледіти, стояли біля зруйнованих стін. Тільки декілька мали обладунки чи стискали зброю. Жінки марно вихлюпували відра брудної води в пожежу, язики якої виривалися з трьох видимих вікон.