Адам Нэвилл – Останні дні (страница 63)

— Жінки гасять вогонь.

— Так. А ще вони ремонтували ночами будівлі та стіни. Католицька армія стріляла в них із гармат. Облога тривала шість тижнів.

— Шість?

— Армія вирила навколо міста рів і вирішила заморити Кровних Друзів голодом. Бачите, який у них усіх вигляд? Ніклас Вергюльст намалював їх усіх кістками в ганчір’ї. У них немає очей, їхні щелепи роззявлені, мов у мерців. Королівський двір утримував запаси їжі, які дуже швидко закінчувалися. І люди шість тижнів не бачили хліба. Їсти собак було заборонено, тож вони їли коней, щурів, потім траву. З Нечестивою Свинею — з тією все було гаразд. І з обраними пророка. Королівський двір єдиного справжнього Божого короля їв досхочу, доки люди вмирали з голоду.

— Лорхе надсилав вилазки за стіни й навіть знищив під час однієї сутички гармати армії. Але католицькі солдати їх однаково оточили. Заморили голодом. Лорхе вбивав людей, які намагалися перейти до армії Ґізів, коли мешканцям містечка пообіцяли захист в разі відречення. Бачите ринковий майдан?

Кайл знайшов його. Вісім безголових постатей, загорнутих у білі савани, лежали в багнюці перед фігурою в пурпуровій одежі, що сиділа на золотому троні. Сидяча постать дивилася в небеса. Із зеленуватим обличчям і кощаво блаженною посмішкою.

— Відступники, — пояснив Пітер. — Обезголовлені. Він запропонував їхню кров янголам, яким служив, із якими мав угоду. Бачите Лорхе? Він дивиться в небеса, чекає на янголів, які проводили його до спасіння, обіцяного його послідовникам. Але люди не мали їжі й залишилося зовсім мало води. Поширилися хвороби, і домівки заповнювалися багатьма тілами. Тож остан­німи днями Лорхе наказав їм пити кров Христа та їсти плоть Христа. Лорхе привів свиню-єпископа благословити тіла хворих та присмертних і сказав своїм людям їсти. Тож вони прожили ще трохи, поїдаючи власних мерців.

Кайл глитнув гіркий присмак, що з’явився в роті.

— Погляньте на стіл на ринковому майдані. Бачите бенкет?

Кайл бачив, але шкодував про це. Бруківку перед церквою всипали цілі скелети коней. Об’їдені начисто. Стіл перед дверима церкви заставляли миски з червонувато-брунатною рідиною; на величезних сталевих тарелях викладені безживні та схожі на палички руки й ноги. За бенкетним столом купою громадився розсип порожніх гробів.

— Тепер погляньте на наступну картину. «Мучеництво дурнів».

Ринковий майдан заповнював усе полотно й був зображений набагато деталізованіше: брудний і всипаний сміттям простір вологого каміння в блідому світлі. Або картина була брудною від віку, або на ній навмисне витворили темний і масний дим, що плив ділянкою та плямував тло. Бруківку всипали мертві та ті, що вже на ладан дихали. Безликі постаті в темних сталевих обладунках формували кордон навколо різанини. Тонкі червоні хрести на дов­гих щитах солдатів здавалися вологими. Вершина зображень на картині зосереджувалася на низці вертикальних стовпів із чимось, прикріпленим до них угорі.

— Усере­дині, на найдовшому стовпі, ви можете бачити Лорхе, Батька Брехні. Навколо нього — Сімох. Їх усіх роздягнули. Ноги й руки розтрощили палицями, доки вони ще були живі. Тоді їх прив’язали до сволоків і підняли вертикально. Під їхніми ногами розгоряються повільні вогнища з гною, клоччя та дьогтю.

Кайл почувся кепсько, запаморочився й переставив ноги. Підлога кімнати під його черевиками зарипіла.

Дев’ять тонких чорних підпор утримували брудні, сплюндровані й заледве впізнавані постаті, охоплені димом. Навкруги постатей на стовпах до дерев’яних стільців були прив’язані інші, з червоними вогнищами під сидіннями. Ще більшу кількість прив’язали та потрощили на піднятих на тонких стовпчиках колесах. Агонія Кровних Друзів зображалася білими викривленнями облич та жилавих ший, що тягнулися вгору, рятуючись від диму. Усі постаті жадали виру чорного неба.

— Дев’ять. Тут дев’ять стовпів.

Пітер усміхнувся.

— Тут горять Король, Семеро Старійшин та їхній єпископ, Нечес­тива Свиня. Ви бачите його ноги. Останній праворуч на картині. Свинячі ноги. Картина брудна, але якщо придивитися, побачите також одежу. Його спалили у священній мантії та митрі єпископа.

Кайл вирішив не придивлятися.

— Що трапилося з іншими... із селянами, мешканцями міста?

— Їх убили у власних домівках. Дехто вижив. Солдати збрехали. Сказали, що їх помилують, якщо вони не опиратимуться. Та виявилося, що здебільшого люди були надто віддані анабаптизму, очікуючи на спасіння, й одержимі демонами, тож вони перерізали їм горлянки. Багатьом стяли голови. Сотням. Може, тисячі. Хто тепер дізнається? Їхні тіла засолили. Дітей і деяких жінок надіслали в інші міста єпархії, але майже всі інші загинули тут у цей остан­ній день облоги. Вергюльст був освіченою людиною, його батьки мали гроші. Ми думаємо, що він вижив, бо підкупив іспанських найманців. А тепер погляньте на небо. Скажіть мені, що тут відбувається.

Небо кипіло скупченням чорного, як смола, диму, з якого місцями виринали цікаві ванільні гази, мовби хворобливе сонце намагалося освітлювати землю. На видноколі сяяла тонка червона пожежа. Кайлове горло так пересохло, що він заледве здатен був говорити.

— Темно. Можливо, дим, від багать. Або гроза.

— Капітан солдатів стверджував, що остан­нього дня була гроза. Останнього Дня. Вони рубали єретиків мечами, і поки місто й тіла, він казав, згоряли на попіл, прилетів жахливий вітер і став розкидати кістки. Сказав, що повітря сповнилося димом і жаринами, і вони були змушені відступити. Останки Лорхе та його обраних призначалися для сталевих кліток, щоб розвезти містами поблизу. Клітки мали висіти на шпилях церков як попередження. Але гроза все зіпсувала. Священник, який був із солдатами, написав, що коли остан­нього дня в Сен-Маєнн дув вітер, у день фальшивих мучеників, небо сповнилося попелом, а тоді задощило чорними кістками. Усі солдати втекли, коли це сталося. А тепер гляньте над стінами, де повітря ще не стемніло. Що ви бачите?

— Птахів.

Пітер поруч із ним кивнув. Десятки чорних обрисів ворон ніби безживно зависли над зруйнованими стінами.

— Вони багато тижнів прилітали їсти благословенних мертвих. Але цього дня вони загубились у вітрі. Той забрав і їх теж. Узяв їх на небо з останками Лорхе та його послідовників. А тепер ми переходимо до завершення триптиха Вергюльста. «Королівство дурнів».

Єдина постать, що здіймалася до верхнього краю обгорілого сірого неба на третій картині, одразу ж привернула Кайлову увагу. Нечестива Свиня. Свиня стискала в одній незручній для хапання ратиці скіпетр, а в іншій — оторочену позолотою книгу. Але найбільше у свині Кайла тривожила її очевидна радість від піднесення, чи то навіть левітації, доки та сиділа на своєму троні. Вона здіймалась у гарячий вир небес; небо ж тепер зображалося неприємним сірчасто-жовтим туманом.

Свиня та її господар здіймалися над мініатюрним зображенням почорнілого міста з короною диму біля підніжжя картини. У небі звивалася рать охоплених болем і розбитих мучеників — тонкі вбогі обриси щонайменше ста оголених людських постатей.

Мертвотне небо заповнювало дві третини картини й, забруднене, ніби кипіло, кружляло й висмоктувало землю далеко внизу. Птахи, що досі живилися байдужим людським падлом у повітрі, шкірилися, мовби вдоволені цим страхітливим сходженням, і також вихорились у небі. Кощаві пси з довгими мордами, висолопленими язиками й виразними ребрами також підіймалися, мовби на зад­ніх ногах, і гавкали на заворушення в небесах над ними.

— Бачите Нечестиву Свиню?

Кайл кивнув на знак згоди.

— Вона тримає книжку. «Книгу ста розділів». Це жрецький маніфест Кровних Друзів від Лорхе. Завіт, що звеличував його як безсмертного, а його послідовників — як святих. Письмове утвердження їхньої божественності. Сестра Кетрін написала дещо схоже й так само погане. Казала, що книжка транскрибувалася крізь неї. Можливо, це єдине, про що вона не збрехала. А тепер погляньте на обличчя. Ті, що навколо свині, зображені детальніше, — декілька облич були обернуті до неба із сумішшю зачудування та жорстокого вищиру. — Вони вважають, що їх врятовано. Але вони всього лише гості в проклятті. Гості тих, кому вони служили через Лорхе. Цих янголів. Кровні Друзі поглинаються цим іншим місцем, їхні душі пожираються, і вони стають одним цілим із їхніми янголами, їхніми фальшивими богами. Вони відтворюють вирази облич християнських святих і мучеників. Але це інверсія. А тепер погляньте на верхню частину картини. Фінальне сходження в пекло. Крізь небо.

Верхня третина картини зображала довгий і жалюгідний відрізок чогось схожого на блідий бруд. Берег перед величним обсягом безживної води. Місце над виром неба, до якого рухалися вгору мученики.

— Ми ступимо два кроки ближче. Підходьте.

Кайл глитнув.

— Тут, угорі. У пеклі. Кровні Друзі пустують над світом, мов богохульні янголи. Вони стрибають зі свинею та зграєю шалених псів, які стоять на зад­ніх лапах. У всіх звисають язики, що натякає на ідіотизм. Бачите їхні прості корони? — усі кістляві постаті в безвиразному вільному просторі були короновані, мов монархи, грубо витвореними коронами з дерева. — Тут Вергюльст представляє Лорхе та Сімох як королів порожнечі, випарів і смердючих газів. Їхні піддані — нашестя грішників, страчених і спалених живцем, зграя мертвих птахів, які бенкетували падлом, і пси, що їли хвору плоть. Ви бачите птахів навколо ніг людей. Птахи також самі кістки. Це той рай, який їм пообіцяли.