Адам Нэвилл – Останні дні (страница 65)

Він прямував до центру Кемдена, мов живий мрець. Ішов до світла. Якийсь час шкандибав за групою людей — двома парами. Дістався з ними дверей гурманського ресторану з бургерами. Хотів зайти всере­дину. Хотів відмотати час назад, щоб разом з ними чинити щось звичайне й банальне, як-от безтурботно поїдати бургери та попивати пиво безжурного вечора.

Згадував, наче перемотував, своє нещодавнє життя. Перша зустріч із Максом в його виробничому офісі; порожній будинок у Голланд-Парку; пором до Франції з Ґебріелом; пустелю; ранчо; дім детектива; похмуру кухню в Сіетлі... він одночасно бачив це все й усе інше поміж цими поворотними моментами та шкодував про такий досвід. Шкодував, що не може стерти зі свого життя всі без винятку сцени того, що вважав чудовим фільмом. І цей жаль і безнадія його так ослабили, що заледве міг вдихати й видихати. Розпач зробив його таким млявим, що він почувався неспроможним навіть просто запалити сигарету.

Люди, що вечеряли, та й купа інших: дів­чина з кільцем у носі, що сміялася в телефон, чоловік, який читав книжку у вікні пабу, автобус, повний байдужих облич — усі вони перебували в паралельному вимірі. З якого Кайл по-дурному вислизнув, а тепер не міг забратися назад, хоч як прагнув і видирався. Усі навколо нього існували у світі знайомого, безпечного й передбачуваного. У місці, цілковито для нього чужому. І доєднатися до цього світу означало для нього не більш як пройти крізь екран і потрапити в телевізійне шоу. Він був живим попередженням відчайдушним, необачним, амбітним, наївним — просто як Ґонал, що ховався за барикадою з газет. Саме тому Бріджетт Кловер наклала на себе руки — вона увійшла в небезпечне місце з єдиним входом і не змогла з нього вийти. Кайл увесь затремтів. Замислився, чи він не в шоковому стані.

Відступив від стіни, до якої прихилився. Якийсь чоловік прогулювався повз нього із собакою, прямуючи кудись у краще місце, ніж чекає на Кайла ще колись у залишку цього життя чи наступного.

Його губи тремтіли. Якби він озвався, голос звучав би стиснуто від туги. На думку спали скелетоподібні постаті, що танцювали навколо свині зі скіпетром. Чи Ден зараз там? Чи він зараз кричав і стрибав серед кістяків собак шістнадцятого століття?

Фактично він убив свого найкращого друга. Якби Кайл не змусив Дена поїхати в Америку, той досі був би тут.

— О боже.

Посеред усього світла, руху й цілеспрямованості у світі, до якого він уже не належав, його погляд тягнувся до темряви: до непросвітлених вікон, до дерев’яних загорож, обклеєних афішами концертів, що давно минули, до сплющеної картонної коробки у дверях, яка цієї ночі стане для когось ліжком. Усе навколо Кайла вицвіло: поплямований бетон і запилюжені майданчики, здійняте холодним вітром сміття — непомічене, покинуте й безсвітле. Підвішені на шворках олив’яні тягарі ніби тягнули його дух і щелепу донизу. Таким постає світ, коли знаєш, що помреш.

Ден загинув. Мертвий.

 

ДВАДЦЯТЬ СІМ

Мерілебон, Лондон. 25 червня 2011 року.

1:10 ночі

Занепокоєні очі водія в дзеркалі зад­нього виду ковзнули Кайлові на обличчя, тоді метнулися геть. Новий глибокий вдих наповнив його груди: і спроба дихати, і мимовільна реакція на думку про смерть Дена. Уява по-зрадницьки запитувала, як саме Ден пішов, і відмовлялася вгамуватись. Істерика наближалася до точки кипіння. Він мусив її стримати. Треба було зустрітися віч-на-віч із Максом, бо ж був спосіб повернути Дена звідти, хай куди б той потрапив. Був. Був? Мусив бути.

Шок супроводжувала лють. Настійливий гнів гнав Кайла назад до Макса, посилений до краю відмовою того брати слухавку, тож Кайл подумки заблагав, щоб авто поквапилося. Доправити його на зустріч, якій судилося стати остан­ньою, поки він не зателефонував у поліцію чи вбив Максимілліана Соломона голими руками. Знов і знов уявляв на зад­ньому сидінні таксі, як стискає те зморщене горло, дивиться в здивоване лице, поки те червоніє.

Він промчав повз швейцара, кинувся угору сходами на Максів поверх, де заскочив вхідні двері до квартири відчиненими. Макс вочевидь передбачив Кайлів настрій і наміри та приготувався їх роззброїти. Тут жодних сюрпризів. Хоча колись бездоганно доглянутий мільйонер тепер мав такий занедбаний вигляд, що Кайл і уявити такого не міг. Піжамні штани виконавчого продюсера були заляпані висохлою кров’ю. Смарагдовий халат спереду помережали довгі йодні плями, наче об нього витерли мокрі руки. Над сухорлявим тілом продюсера, що ніби скинуло половину своєї ваги й заледве змогло б стояти вертикально, у повітрі висів припах медикаментів.

Кайл дурнувато замислився, чи то, бува, Айріс не подала вечерю як годиться, за що заплатила найвищу ціну після шаленої бійки зі своїм метушливим господарем. Йому на мить закортіло засміятися від огидної насолоди цією думкою. Та скоро бажання зникло, і він захотів, аби його вклали та приспали: Кайл ніколи не думав, що можна почуватися таким розладнаним і нереальним. Горе поглинуло його цілком.

Проте від вигляду голови Макса Кайла огорнув справжній жах, що підважив його намір вибити з дрібного продюсера зізнання. Бо ж скидалося на те, ніби нещодавно хтось саме так і вчинив. Один бік голови Макса вкривала гущавина швів. Від щоки до штучної лінії волосся наїжачилися хірургічною ниткою пурпурові смуги. Найближче до запалених подряпин око заплило криваво-червоним. Одне вухо вкривала біла марля з пластиром.

Кайл почувся так, наче його рот, повний загуслої слини, відділили від тіла.

— Якого...

— Швидко, — Макс підвівся з одного боку. — Час спливає.

Але Кайл лише німо стояв і витріщався на дрібну поранену голову. Макс дивився на нього:

— Зайди всере­дину. Будь ласка! І де ти був? Я чекав декілька годин. Твій літак приземлився о пів на сьому!

— Ви могли взяти слухавку.

— Не міг... телефон у тій кімнаті. Загубився.

— У якій кімнаті?

Макс розвернувся в капцях і прокульгав до стіни: він мусив лишатися на ногах. Інша рука дряпала по мармуровій підлозі ціпком зі срібним кінчиком.

Жах Кайла похолов ще на кілька градусів. Світло в коридорі не горіло. З ранкових годин ще на кількох дверях припасували нові замки: тепер спальня Макса й кухня стали недоступні. Відчиненими лишилися тільки дві кімнати: ванна й кабінет Макса.

У дальньому кінці коридору муркотіла й вібрувала приземкувата чорна машина завбільшки з авто. З одного боку було надруковано Pro4444Е. З генератора до кабінету тягнувся глибоководний кальмар червоних кабелів. Багатозарядний пристрій, який більше пасував вуличній події, а не ексклюзивному пентгаузу у Вест-Енді, живив дюжину симуляторів денного світла на маленьких стійках. Усі лампочки спрямували своє пронизливе фальшиве світло на стелю коридору.

— Як?

Макс зупинився на півдорозі до кабінету: він радше скрадався, ніж ішов. І мав вигляд наляканої дитини.

— Вони при­йшли. Просто після того, як ти поїхав в аеропорт. Я ледь не втратив вухо.

— Господи-боже.

— Я почув одного з них у порожнині в стелі. Він дістався до клятих дротів. Після першого разу я їх замінив і... — Макс скривився від раптового нападу агонії десь у тілі, — обрав залізничного ґатунку. Та коли вони знову вимкнуть світло було лише питанням часу. Вони не могли прогризти дроти, тож вирвали їх із центрального блоку. Усе поглинула темрява, коли я прокинувся, — Макс зиркнув на Кайла та спробував усміхнутися, але вдалося тільки жалюгідно скривитися, очі зволожилися від жалю до себе. — Я живу в позичений час, мій любий Кайле. День розплати поруч. Ближче, ніж колись уявляв. Але я пропоную, щоб він став їхнім, а не нашим.

— Нашим?

Макс заплющив очі.

— Мені шкода. Але просити вибачення запізно. Треба діяти. Негайно.

— Ден мертвий.

Макс зупинився.

— Боже, ні.

— Боже, так. Мій друг мертвий, — Кайл тицьнув пальцем назад у вхідні двері. — Я щойно з його квартири! Вони лишили в нього на кухні повне блюдечко зубів.

Думки Макса змінили напрямок. Він задивився кудись перед собою.

— Три вторгнення за одну ніч. Ден. Я. І Ґебріел. Я щоранку перевіряв, чи він... ну, розумієш, чи він пережив ніч. Не пережив. Отже, вони при­йшли по нас трьох минулої ночі, після того, як ти поїхав. За чотирма, якщо включно з Малкольмом Ґоналом, але тут я не з’ясовував, — Макс похитав головою й рушив далі коридором, мабуть, найбільш рішуче, відколи відчинив вхідні двері.

— Максе!

— Це узгоджена спроба, — Макс говорив ніби до себе. — Будь вдячний, що ти подорожував. Поліція опитує медсестру Ґебріела. Можеш у це повірити? Хочуть знати, як він стік кров’ю на смерть. Через куксу, — Макс скривився, мовби надкусив гнилий фрукт. — Вони випустили з нього кров там, де він лежав.

Кайл зупинився й обхопив голову обома долонями. Не знав, із чого почати чи навіть що казати. Йому бракувало слів від люті, нерозуміння, огиди, туги й збентеження.

— Поліція.

Макс неприємно засміявся, мовби поліціянти — це щось недоладне.

— Знаю, безнадійно.

Кайл наздогнав його за два стрибки. Розвернув і притиснув до стіни. Старий заскиглив від болю.

— Покидьку! — слина з його рота змусила Макса закліпати. — Ден. Ден!

Макс намагався зберегти самовладання в стиску аж до кісточок побілілих пальців Кайла. Дивився на нього з неприязню та здивуванням. Здавалось, він не очікував гніву тих, кого наразив на небезпеку своїм егоїзмом.