Адам Нэвилл – Останні дні (страница 67)

— Стривайте-но. Кетрін?

— На все свій час, — підняв Макс руку, закликаючи до мовчання. — Коли я шукав самі місця для храму, я знайшов оце, — Макс перейшов до слайда з будинком на Кларендон-роуд. — Це я обрав будинок. Інші від початку були проти через його вартість. Але Кетрін подобався широкий жест і натяк на статус, і вона контролювала наші фінанси ще до того, як ми взагалі туди ступили. Я обрав будинок через його репутацію. Тривала сумнозвісність, як мені здавалося, ще з пізнього вікторіанського періоду. Але вона тягнулася задовго до того.

Зображення на екрані змінила гравюра на дереві чи металі з портретом чоловіка із загостреною борідкою й ширококрисим капелюхом.

— Шарлатан-окультист і месмерист Валентайн Прауд. Також відомий як Довгий Вел. Англійський член Кровних Друзів Лорхе на час їхньої короткої зупинки в Лондоні з метою уникнути переслідування в Нідерландах. Вони жили в каравані, мов мандрівні актори, не більш як рік, за ме­жами міста в тодішній сільській місцевості. Десь між тим, що зараз називається Мармуровою Аркою та Шепердз-Буш. Я думаю, що Кровні Друзі мешкали переважно в Голланд-Парку на землі Прауда, а тоді повернулися на континент без нього, бо Прауд зрештою не зміг запропонувати рабської улесливості, якої прагнув Лорхе.

— Історії та свідчення про Прауда зав­жди відкидали як вигадки. Однак його згадували у своїх роботах найрізноманітніші культурні коментатори й історики, особливо відзначаючи його диявольськість. Навіть Джон Ді одного разу питав у нього поради. Бо подейкували, ніби Прауд опанував мистецтво Лорхе заполоняти чи поневолювати уми інших. Аж доки, на відміну від нетривалого співучасника, він не скінчив погано — на шибениці в Тайн-Кросс за викрадення дитини.

Макс програв фільм уперед до сторінки з вікторіанської газети.

— Поглянь на заголовок. «Дім крові». Це з 1891-го. Голланд-Парк тоді був богемними нетрями на околицях розпростертої метрополії. Ферма Прауда давно зникла, поглинута цегельнею, але ця газетна стаття пише про ту саму будівлю, яка потім стане нашим храмом. Будівлю, зведену на колишній землі Прауда, — Макс зупинився від нездоланного розчарування самим собою. — Я дещо знав про цей спадок, коли обирав місце. Але й гадки не мав, що це призведе... Ми хотіли бути небезпечними. Близькими до чогось містично значущого. Як спіритуалістка мадам Єлена Блаватська. Вона жила поблизу в 1890-х, як і видатні члени «Золотого світанку»²⁸. Артур Мекен знімав кімнати за декілька будинків від цього. Мекен написав «Пагорб мрій». Справжній пагорб, Ноттінг-Гілл, був пагорбом мрій Мекена. Дім Храму якраз біля підніжжя цього самого пагорбу. І будинок став популярним місцем для спіритичних сеансів у вік­торіанській Англії. Тут збирався цілий діапазон спіритуалістів. Будівля була близька до чогось надзвичайного, надприродного. І зав­жди знайдуться люди, здатні відчувати такі речі.

— Стаття в газеті доволі сенсаційна, але її цікавило зникнення Таддеуса Піві. Це він на малюнку під друкованою колонкою. Ще один месмерист і поціновувач окультного. Сучасник Флоренс Фарр, Семюеля Мезерса і Вільяма Батлера Єйтса. За всіма свідченнями — пройдисвіт. Алкоголік, актор і, зокрема, медіум-шарлатан. «Золотий світанок» не впускав його у свій магічний орден. Вважали його шахраєм. Яким він, певно, й був, ще й з дуже великими боргами. Але він побився об заклад, що проведе ніч на самоті в будинку на Кларендон-роуд і зустрінеться віч-на-віч із його лихою природою.

— Таддеуса Піві наступного ранку не знайшли. Власне, більше його ніхто ніколи не бачив. Вважається, що він сфальсифікував своє зникнення, щоб уникнути кредиторів. Я тепер вважаю інакше.

— Плинність власників та мешканців тривала з того самого дня, коли розрили землю для зведення цього будинку. Я зав­жди пі­дозрював, що ми відповідальні за тамтешній паранормальний стан. І так і було, але тільки частково. Як провідники. Я виснував, що вся ця територія має осад. Який ми відродили, як Таддеус Піві. Який виявили чи, може, навіть знову розбудили Прауд і Лорхе. Я просто не знаю. Як ти бачив, трапляються місця, де за конкретних умов чи біля сумісних осіб можуть відбуватися певні неприємні події. Я маю на увазі ідеї, впливи та сутності.

— Валентайн Прауд і Таддеус Піві також мали дещо спільне попри ті чотириста років, які розділяють їхні життя. Обидва вони обожнювали грандіозність. Їхня надзвичайна нарцисична поведінка супроводжувалася фанатичним жаданням влади й багатства. Як і в їхньої остан­ньої спадкоємиці, Герміони Тіррілл із Кента, тобто Сестри Кетрін — підробниці чеків та колишньої мадам із Фіцровії, — Макс зиркнув на Кайла. — Просто чутки? Спекуляції та неймовірність, до яких ти, певно, звик у своїх потугах.

— Обережніше, Максе. Ви на дуже тонкій кризі.

— Утім, збіг? Чи нещастя? Як сказали б наші наклепники й розвінчувачі. Аж доки не придивишся до ферми в Нормандії. Збудована на оскверненій землі Сен-Маєнн. Історія, з якою ти тепер знайомий. Видається, що там також зберігається осад. Набагато сильніший. Який привабив до себе наше маленьке Зібрання після того, як подав нам видіння в Лондоні, у домі крові. І також, як я тепер думаю, глибоко вкручувався в Кетрін від самого початку. Чіплявся до своєї нової благословенної обраної. Сприйнятливої до його брехні, як колись Лорхе і Прауд. Думаю, він володів Кетрін уже тоді, коли залишки її організації переїхали в Каліфорнію, щоб угамувати її жадобу до розкоші та слави й уникнути ретельної перевірки найперших зникнень серед її пастви. Трьох дітей і шістьох дорослих, які пропали в 1972-му під час жахливої грози, що впала на ферму в Нормандії.

— Лист Ґебріелу від Брата Авраама.

Макс кивнув.

— Що приводить мене до інших залишків Храму Останніх днів, остан­ньої інкарнації того, що я нерозумно розпочав у Лондоні. Але не до Марти чи Бріджетт, чи нікого із, як нам відомо, загиблих чи зниклих.

— Кого?

— Дітей, Кайле. П’яти дітей із копальні.

— Їх віддали в притулок.

— Так. Щира правда. Саме тому я витратив чимало часу й ресурсів, щоб їх знайти. Цієї весни.

— Ви їх знайшли? Я ґуґлив, щоб побачити, чи зможу...

— Ґуґл! — закотив очі Макс, тоді опанував себе й увімкнув відео далі. — Те, що я знайшов, хоч і нетрадиційними шляхами, мотивувало мій поспіх замовити документальний фільм.

— Ілюзію фільму.

— Ти досі можеш розповісти найприголомшливішу історію, любий хлопчику, — глянув на Кайла Макс. — Якщо твої щирість і відданість такі, як ти стверджуєш.

На екрані з’явилося зняте на відстані тремтливе відео двох чоловіків на моріжку заможного приватного будинку. Яскраве світло, трава всипана собачими іграшками: м’ячики, жувальні кістки, забруднений капець. На відео двоє чоловіків сорока з чимось років, вдягнені в однакові червоні спортивні костюми. Але Кайла стривожило, як вони рухалися. Навкарачки — усміхалися й обнюхували один одному обличчя. Їхні язики переважно звисали з ротів. Й один із цих ротів невдовзі видав звук, уловлений за мить віддаленим мікрофоном камери. Гавкіт: гарна імітація собачого гавкоту. Вони вдавали із себе собак.

У кадр зайшла старша жінка й ніжно покотила моріжком білий м’ячик. Обидва чоловіки незграбно кинулися навздогін.

— Дитинчатами Кетрін назвала їх Сардіс і Папіус, незадовго до того, як розлучила їх із матерями в копальні «Блу-Оук». Це сини Сестер Рі та Лелії, двох жертв, яких застрелили біля паркану по периметру, коли вони намагалися врятуватись у Ніч Сходження в копальні. Їхніх дітей, цих двох хлопчаків, забрало з копальні Поліційне управління Фінікса в ніч 10 липня 1975 року. Їх відправили в притулок, а впродовж пів року їх усиновила родина. Ані Сардіс, ані Папіус не промовили жодного зв’язного слова, відколи офіцери поліції врятували їх з копальні. І, як ти бачиш, вони досі воліють бігати навкарачки й існувати, наче врятовані з притулку собаки. Бо саме ними вони і є.

Кайл тричі ковтнув, щоб зволожити рот. Він швидше видихнув, ніж промовив:

— Як ви їх знайшли?

— Завдяки послугам дуже дорогого й не цілком законного приватного детектива, — Макс програв фільм уперед до місця, що змусило Кайла підстрибнути на стільці.

— Це малюнки доньки Сестри Уранії та сина Сестри Ганни. Цих двох маленьких дітей вивезли з копальні в 1975-му, і їх упізнала Марта Лейк, також встановили їхню національність. Й Уранія, і Ганна були британками. Початкові членкині Останнього Зібрання в Лондоні й найбільші благодійниці організації. Вони удвох віддали Кетрін мільйони. Побачиш, як вона їм відплатила.

— У 1976-му сиріт Сестри Уранії й Сестри Ганни репатріювали у Велику Британію, і спершу їх узяли до себе родичі. Я кажу спершу, бо невдовзі обох перевели до «Королівської лікарні Бедлам», де точно визначили їхні психічні розлади. Відтоді вони там під охороною. Їм безповоротно зашкодила Ніч Сходження. Психопатія у чотири роки. Це деякі з їхніх робіт, які мені вдалося роздобути за суттєву суму грошей. Якби ти потребував більше доказів і якби ми мали час, я міг би, напевно, влаштувати відвідини, — Макс скривився й помітно здригнувся.

— Прошу, — Кайл відвернувся від екрана. Не хотів довше, ніж потрібно, дивитися на гострі обличчя, кошлаті голови й змарнілі кінцівки, грубо, але так разюче намальовані й розфарбовані на папері. — Я зрозумів.