Адам Нэвилл – Останні дні (страница 66)

— Я хочу повернути друга. Як? — гучність Кайлового голосу зростала, аж доки той не почав відлунювати в коридорі. — Більше жодної брехні, Максе. Жодних картин і натяків, і...

— Ти бачив «Святих бруду». Саме тому я витратив стільки часу, щоб спрямувати тебе туди. Щоб ти насправді знав, із чим ми зіткнулися. Щоб зміг повністю їх прийняти.

— Я нічого не знаю. Я бачив картини звірства. А те, на що вони натякають... неможливо. Цього не може бути. Час для поліції. Ден...

— Неможливо? Поліція? — вишкірився Макс. — Що ти їм скажеш?

— Я міг би зламати вам шию. Відсиджу. Це буде того варте.

— Кайле, ти розумний чоловік. Хіба ти не можеш розібратися? Не можеш прийняти те, що відбулося? Що відбувається? Навіть після цього? Ґебріел. Марта. Сьюзен. Бідолаха Ден. І ми, якщо не діятимемо. Мій любий хлопчику, час зробити немислиме.

— Що?

— Ти зрозумієш. Мусиш. Це єдина причина, з якої я досі тут. Чекаю на тебе. Щоб показати тобі решту. Як і обіцяв. Дати й тобі теж шанс.

— Який, у біса, шанс? Ви про що?

— Є спосіб урятуватися.

У спалаху самозбереження, від якого він почувся ганебно, Кайл відпустив Макса. Бо якщо можна було бодай щось іще зробити, цей токсичний старий божевільний вочевидь знає як.

Макс розгладив вилоги брудного халата.

— Це не якась там тобі історія з привидами для мас, мій хлопчику. Якийсь дім із примарами, який можна зафільмувати, а потім спекулювати на ньому на кабельному. Чи паранормальна фантазія, яку можна піти та зняти з друзями. Для фестивалів і фанатів. Фріків, — Макс вишкірився, і Кайл гадки не мав, як утримався й не розчавив маленький череп чоловіка, мов стиглий мандарин. — Це набагато, набагато більше. Це реальне. І зав­жди було реальне. Саме тому ти не зміг усе кинути. Ти внюхав справжність. Унюхав! Щирість. Тож винувать за участь себе. І тобі краще почати вірити в побачене тобою, якщо ми збираємося діяти цілеспрямовано й без вагань.

— Ти, мале гівно...

Макс змахнув ціпком у повітрі. Указав кінчиком на генератор.

— Ходімо, поки акумулятор тримає, — Макс зиркнув на наручний годинник. — Нам треба буде забратися задовго до того, як він розрядиться.

Сидячи у величезному шкіряному кріслі, Кайл заціпенів. Знесилився. Голова скидалася на місце кораблетрощі з плавучими думками. Він просто сидів, чекав і тупився на порожній екран на столі в кабінеті Макса. В одній руці тримав склянку бренді, який розпивав із Максом у кращі часи, якщо ті можна було так назвати. І вважав своє неспання неможливою ситуацією: скільки годин він проспав після їхньої остан­ньої ночі в Америці? Максимум п’ять на зад­ніх сидіннях таксі й на дивані Макса. Один шок за іншим тримав його смиканим, з важкою головою, змушував пробиратися крізь дійсність, наче крізь патоку, та кидав у млявість і летаргію, коли він сідав. І його так насичував страх, що сон однаково відпадав як варіант.

І якщо він просто вляжеться, як скоро вони його заберуть? Він уявив, як його кіт нюхає чорну кістку щелепи на підлозі кухні. А тоді вбив цю думку за мить до крику.

Макс нахилився над лептопом:

— Ти маєш бути уважним, Кайле. Я піду, щойно це закінчиться.

— Ви нікуди не підете, доки я не переконаюся, що витрусив з останків вашого жалюгідного тіла кожнісіньке зернятко правди.

— Ти будеш вдоволений, запевняю, — Макс глянув на екран, що засвітився, й усміхнувся — укрите страшенними синцями обличчя заболіло. — Я нещодавно підготував цю вставку в наш фільм. Щоб надати напряму твоїм відкриттям.

Кайл виплюнув бренді назад у склянку.

— Вставку! — але яке це тепер мало значення? Він мав би надто втомитися й отупіти, щоб його захлеснув бодай якийсь гнів через втручання та владність, але ж ні. Чи з кимось за всю історію кінематографа обходилися гірше, ніж Максимілліан Соломон із ним? Імовірно.

Екран запов­нили обличчя на фотографіях кількадесятирічної давнини, розпливчасто зернисті від сканування. Деякі були чорно білими. Макс прокашлявся:

— Тридцять два. Усі мертві чи зникли. Усі — основні члени Останнього Зібрання в Лондоні та Франції. Я всіх їх знав. Дивись, — Макс указав на одну невиразну світлину на екрані: чоловік із худим обличчям і довгим темним волоссям. — Брат Ґебріел, — Кайл нахилився вперед, примружився і вловив непевну схожість. — А це — Сестра Ізіда, — вона колись була вродливою, білявою, маленькою. — Інших, звісно, ти не знаєш. Їх не стало до того, як ти зійшов на борт.

На борт? Кайл роззявив рота, щоб заговорити.

Та Макс не дав себе урвати й узяв до рук чорнильну ручку як указку.

— Брат Маркіан помер від зараження крові. Від рани, яку вважали укусом. Його знайшли в комуні в Брайтоні в 1973-му, — ручка Макса перейшла до іншої світлини. — Сестра Юнона, сепсис, 1973-й. Сестра Афіна, передозування героїном, 1973-й. Брата Анно знайшли мертвим в Астоні в Бірмінгемі в 1974-му. Тоді на каналі якраз скресла крига. Смертельно поранений невідомим нападником. Він втратив чимало крові, перш ніж туди впав. Поліція виснувала, що це наслідок бійки. Анно був алкоголіком: справу закрили. Сестра Селена, передозування барбітуратами в Сен-Тропе, 1975-й. Сестра Девота, убита в Ліверпулі, також у 1975-му, справа нерозкрита. Тіло Брата Пласіда викинуло на берег у Марокко, в 1975-му. У жахливому стані. Причина смерті невідома.

— А тоді ми стрибаємо вперед у час після перерви. Самогубство Сестри Зіти, 2010-й. Сестра Елінід, серцева недостатність, 2011-й. Брат Ітан, обширний інсульт, 2011-й. І нещодавно Брат Чапля — зараження крові від укусу невідомої тварини, 2011-й. Один із моїх найдавніших друзів.

— Той, який, ви сказали, помер від раку, коли ми знімали в Лондоні. Знову брехня.

— Я збрехав. Але сказав тобі правду, що решта вісімнадцять зник­ли. Їх так і не знайшли. Я витратив чимало грошей на пошуки. Серапіса, Белуса, Оркуса, Адеса, Азазеля, колишніх улюбленців Кетрін із Сімох, та бідолашного Брата Авраама більше ніколи не бачили після розколу на фермі в Нормандії. Троє з них зникли з дітьми. Кетрін намагалася використати їх усіх у Франції для чогось неприємного, і дорослі збунтувалися. У копальні в Аризоні її наміри були так само грубими, але виконання — майстернішим, як ти невдовзі зрозумієш.

— Інші ключові європейські члени розпрощалися з життям упродовж остан­ніх двох років. Але я виснував, що їхні життя забрали. Вони всі були старі, тож куди могли податися?

— То ви остан­ній уцілілий із європейської групи?

Макс кивнув і зняв фільм із паузи. Ще один заповнений обличчями, переважно чорно-білими, екран.

— Сімнадцять основних членів Храму Останніх Днів американського періоду. Усі вони провели суттєвий відтинок часу в копальні в Аризоні, — Макс п’ять разів доторкнувся до екрана ручкою. — Ось ті, про яких ти знаєш: Брат Адоніс, Брат Аріель, Сестра Уранія, Сестра Ганна й Сестра Прісцилла. Їхні тіла так і не знайшли. І в мене немає причин не вірити твердженню Марти Лейк, що їх убили в 1975-му нові обранці Кетрін.

Макс провів ручкою по екрану.

— Доля всіх інших має ознаки того, що я називаю вбивствами Останніх Днів. Брат Семюел, зараження крові, Каліфорнія, 1974-й. Брат Ренус, тіло знайдене пішохідними туристами в Колорадо, 1975-й. Вважається, що його здебільшого з’їли трупоїди. Сестра Ізадора, сепсис, приписуваний брудним голкам, 1975-й. Ще одна героїнова наркоманка. Як і Брат Люціус та Сестра Кіннія. Обох знайшли мертвими в 1975-му: причина смерті — сепсис. Цікаво, що їхні тіла частково з’їли щури чи собаки, принаймні так стверджували поліційні звіти. Хоча вони не придивлялися надто уважно. Інших шістьох у блакитних рамках так і не знайшли. Чотирьох із сере­дини сімдесятих. Решта двоє зникли за остан­ній рік. А тоді, звісно, ми маємо Бріджетт Кловер і Марту Лейк. Одне самогубство й одне вбивство зі зломом у 2011-му, — Макс перевів ручку на пресфото Ірвіна Левайна, яке Кайл упізнав із зад­ньої обкладинки «Останніх Днів». — Зник у 2010-му. Безслідно. Нічого.

— Ви досліджували це цілу вічність, — глитнув Кайл.

— Ні, — похитав головою Макс. — Це результат не повних двох років роботи. Я тримався від організації якомога далі. Я тобі не брехав, Кайле. Але ти скоро зрозумієш, чому я вибірково розкривав факти про мою поновлену цікавість до Останніх Днів.

— Два роки тому зі мною зв’язався чоловік, на ім’я Дон Перес. Науковець, який шукав уцілілих із культу для дослідження. Він розшукав брата Чаплю, а той привів його до мене. Перес виявив, що багато основних членів групи Храму, які покинули копальню в Аризоні між 1974-м і 1975-м, або померли за схожих обставин, або вважалися офіційно зниклими. Багато з них побиралися, були наркозалежними, алкоголіками, з маніакально-депресивним психозом. Що завгодно, та вони всі мали проблеми. І це надихнуло Переса на дисертацію про наслідки членства в культі. Звісно, багато вцілілих, якщо не всіх, так заплямував і скалічив їхній зв’язок із групою в копальні, що я ладен був навіть пов’язати їхню долю з версіями Переса. Але під час нашого короткого листування містер Перес зник. Його місцеперебування на лютий 2010-го невідоме.

Макс повільно та втомлено видихнув.

— Потім я виявив ту саму закономірність серед перших членів, що жили на Кларендон-Роуд і на фермі. Але тільки присутніх в обох місцях під час видінь і прибуття так званих сутностей. Окрім мене, Чапля, Ізіда й Ґебріел були єдиними живими членами з двох європейських храмів, яких я відшукав. І ти тільки припусти шанси того, що це відбувалося майже з усіма з тих ключових періодів обох інкарнацій Храму. Це не збіг, Кайле. А Ізіда, Чапля, Ґебріел і я також почали бачити неприємні сни. Цього року. Лихі провісники, як я тепер вважаю. Того, що станеться. Видається, насолода Кетрін від придумування повільних мук не послабнула. Наче вона поверталася. Ішла по решту нас.