Адам Нэвилл – Останні дні (страница 64)

Кровні Друзі були ще нестерпніше виснаженими та кволими, ніж під час облоги та мучеництва. Вони вже не скидалися на людей. Але зображення було точним: Кайл знав, де бачив таке раніше.

— Замість небесних тіл вони тепер ув’язнені у викривлених демонічних подобах, людських останках, перетворених за подобою їхніх господарів. Вони можуть тільки маскуватися під янголів. Вони шкіряться, мов дурні, на руйнування, спричинене їхнім земним подобам. Бачите? У руках вони тримають ганчір’я й кістки. Вони захоплюють руїни, але цінують схоплені ними речі, мовби ті зроб­лені із золота й інкрустовані самоцвітами. Посере­дині-от Лорхе. Він танцює зі свинею.

І це справді було так. Від жахливих підстрибів скелетоподібного чоловіка в дерев’яній короні біля свині з гротескними людськими рисами під головним убором єпископа Кайла занудило, і він занервував.

— Вони більше не люди. Вони прокляті. Пожерті. Однак досі прагнуть світла внизу, що палить їх. Вони чекають тут, у пус­тищах, поклику з тих старих місць, де колись мали силу, або від тих, хто ними захоплюється.

Кайл відвернувся. Образи наче випалилися в його пам’яті: він знав, що повертатиметься до них, і то часто. Крокуючи кімнатою до дверей без супроводу Пітера, який лишився позаду квапливо накидати чорну тканину на стенди, Кайл бачив самі лише тонкі страхітливі обличчя Кровних Друзів у їхньому Королівстві Дурнів. Їхні білі очі переповнювало божевілля.

 

ДВАДЦЯТЬ ШІСТЬ

Кемден, Лондон. 24 червня 2011 року.

11 година вечора

 

— Друже. Я на вулиці. Це вже не смішно, — Кайл утратив волю лишати чергове повідомлення Денові, який досі тривожно не озивався. Від нього нічого не було чутно після зливи дзвінків під час Кайлового польоту в Антверпен. Фінґер Маус Дена не бачив, відколи той після приземлення в Ґатвіку завіз йому мастер-диски зі зйомок у Штатах. Ден сказав Фінґер Маусу, що поїде додому спати.

Зазвичай вони зустрічались у Кайла у Вест-Гемпстеді, бо нечасті відвідини Кайлом глушини в Кемдені тільки зрощували його відразу до району, де Ден жив у нелегальній суборенді з перформансистом, чию болісно кепську й цілковито провальну спробу бурлескного виступу Кайла примусили знімати, — самозакоханим персонажем Раулем, який здебільшого милосердно бавив час у Мадриді.

Багатоквартирний будинок із рудої цегли здавався порожнім і переважно був неосвітленим. Та він зав­жди мав такий вигляд. Кайл ступив крізь поламані вхідні двері в міазми старої сечі на холодному цементі, бо бетонні сходи використовувалися як туалет. Щойно виснажена скаргами муніципальна рада спромагалася полагодити двері, удар спортивного взуття їх виламував, і місцеві пролази бралися сцяти всере­дині. Нічого нового. Але те, чого Кайл тепер боявся аж до браку слів і дезорієнтації, не користувалося дверима в традиційному сенсі.

Різноколірні двері на поверхах були сталевими й усі мали вічка. За ними в страху проживали багато бабусь, надто бідних, аби ви­їхати. На балконних прольотах виднілися зачинені двері та кошлаті силуети покинутих квіткових горщиків. Кайл дістався четвертого поверху без звичного набридання з боку персонажа з постійно мокрим носом, що стирчав між коміром пуховика й довгим масним волоссям. Воно ніби жило на сходах. Якщо цієї істоти не було вдома, отже, щось сталося.

Кайл вивудив із кишені ключі. Вони з Деном часто мусили швидко обмінюватися спільним кінообладнанням, тому кожен мав власний набір ключів до квартири іншого. Подвій­ний замок не був замкнений. Це означало, що Ден вий­шов і просто причинив за собою двері. Незвично, бо його двічі грабували, і всі колись позичені Дену Кайлові диски Motörhead і бокс-сети Герцоґа покинули квартиру в торбі крадіїв разом із двома камерами й усім, що встромлялося в розетку.

— Друже, — тихо покликав Кайл у темряву проміжку між прочиненими дверима й одвірком. Унюхав задавнений запах повного сміттєвого відра, старого килима та припах муніципальної фарби торговельного флоту. Удома нікого не було.

Потягнувшись усере­дину, він намацав вимикач у коридорі. Перемкнув униз. Пошарпаний передпокій залило жовте світло. Добрий знак. Кайл зайшов. Обігнув тілом велосипед і зачинив за собою двері. Уважно прислухаючись і ладен відступити від самого лише крапання з крана, обережно відчинив двері до кімнати Дена в дальньому правому кінці коридору.

— Бляха. Ох, бляха.

Знадобилося кілька секунд, аби його зір перестав тремтіти. Друг був патологічно неохайним: Кайл знав це за двома роками спільного життя в одному будинку в часи коледжу. Але вічне море непраного одягу, журналів, брудних тарілок і болісно чоловічого ледарського сміття додатковим рівнем руйнування вкривала шрапнель від цінних речей друга. Це не пограбування — це були наслідки шаленства.

Денові знищені колекційні фігурки за «Зоряними Війнами» оплакувалися б власником дужче за спалення Александрійської біб­ліотеки. «Тисячолітній сокіл» уже побачив свою остан­ню подорож і наготувався до звалища. В «АТ-АТ» обмеженого виробництва вдарило щось, чого ніколи не мав у своєму арсеналі Альянс Повстанців. Усі колекційні мініатюри, збірні моделі й недешеву діораму землі з полиць Ikea щосили пожбурили в блідо-жовті стіни.

Під ногами Кайла хрупостіли солдати-клони та джедаї, коли він прокрадався в кімнату й оглядав пошкодження. Плаский екран телевізора розбитий. Аудіопрогравач розтрощений. Ліжко розтерзане. Виднілися навіть пружини матраца. Як і на ліжку в Сіетлі, тільки гірше. Усе тут заподіяла дужча й, імовірно, триваліша лють.

Чи був усере­дині Ден? Кайл усівся поміж уламків ТІЕ-винищувача й затремтів.

Жодної крові.

Що ж, хоча б від цього серце Кайла закалатало з божевільною надією. Але чому Ден не виходив зранку на зв’язок? У повідомленні на автовідповідач він сказав, що знайшов щось.

Кайл підхопився та пробіг коридором за якісь секунди. Кімната Рауля була зачинена, і він зав­жди тримав її так, коли виїжджав із країни. Ванна скидалася на наслідки вибуху автомобільної бомби біля готелю, але це просто міг бути типовий Ден: рушники на підлозі, картонні трубки з туалетних рулонів лежали там, де впали, запах закладених труб і брунатне кільце, мов у Сатурна, навколо ванни.

Але навіть десять років недбалого використання другом вітальні не пояснювали руйнувань. Обидва випатрані крісла й диван вивергали білий поролон. З кавового столика начисто змахнули немитий посуд, склянки, тубуси від «Прінґлз» і телевізійні пульти. Їхні камери валялися накидом навколо сумок для обладнання, звідки їх повидирали, та Кайл не зупинився перевірити, чи їх пошкодили. Він вивалився з вітальні й почвалав на кухню. І там спинився й застиг.

Сморід густо й гаряче вдарив його в обличчя ще до того, як він побачив пляму. Нечистоти, вологий попіл, падло. Старий запах — химерна риса Кайлового життя в ці дні.

Воно пройшло крізь стелю. Над маленьким сніданковим столиком. На який упало та шкреблося. Розлило щось рідке на ламінат. Стеля, колись біла, постаріла, мов жовта слонова кістка, від тисяч викурених Деном, Раулем та їхніми попередниками сигарет. Але їхнє вицвіле помешкання мало безперечно чистіший вигляд супроти масної плями понад метр завширшки. Чорна в центрі, з прожилками вологих паростків до країв, для непоінформованого вона виглядала б і пахнула так, ніби просто в серце Денової кухні протік туалет згори. Але Кайл шукав — і побачив кістки: його натренованому оку вони нагадували розмитий рентген безплотної руки, лопатки та нижнього ряду довгих ослячих зубів, відбитий на тиньку ядерним спалахом.

Саме тому Малкольм Ґонал заклеював свою стелю вчорашніми новинами. Ґонал. Він стримував їх автомобільними акумуляторами й симуляторами денного світла, але як надовго? Ден відмовлявся вірити, що вони можливі. «Давні друзі». Він був цілковито непідготовленим; певно, швидко заснув під рев Alice in Chains про стільці покарання в навушниках від iPod, коли над тостером народився мученик з Нового Єрусалиму. Світло, певно, було вимкнене: істота полювала на Дена в темряві, доки той спав.

— Бляха. Ох, Дене, — Кайл відступив. Прикрив долонями рота, коли побачив небесні листи на блюдці — можливо, остан­ній чистій тарілці в Дена на кухні.

Блюдце стояло окремо. Біля нього вочевидь нагально поклали пакети з хлібом, намазку «Олівіо» й пасту «Марміт». Ден, певно, вчергове напихався, коли їх знайшов... де?.. біля себе чи в обладнанні, коли розбирав речі у вітальні? Такий самий тягар, мабуть, закинули на згорблені плечі Ґонала. Малкольм згадував про кістку, чорну кістку, знайдену серед апаратури, коли повернувся зі Штатів. І Дену також випав «виграшний білет». Тепер видавалося, що десь виклали ще одну руну, а вони про це навіть не знали. Їм усім судилося «Королівство дурнів», як пророковано у «Святих бруду». Нікого не покинуть.

— Друже. Ох, друже.

Ден знайшов зуби. Довгі зуби. Коронку й корінь. Чорні, як вугіл­­ля, і тріснуті, мов глечики з археологічних розкопок. Жменю зубів, просипану, мов насіння з руки жниваря.

На вулиці, що, мов погано проявлені фотографії, ледь проглядалася в тьмяному світлі ліхтарів і випадкових спалахах фар, його розпад відчувався майже фізично. Сила відчутно відхлинула: вона жухнула з нього, мов повітря з прорваної надувної іграшки. У черепі щось розхиталося. Думки скочувалися до незавершених речень і непов’язаних уривків. За ними в нутрощах нахлинув приплив такої гострої тривожності, що розум перетворився на стиснутий кулак. А тоді на розкриту долоню, що просипала його думки, мов сіль.