Адам Нэвилл – Останні дні (страница 60)

Макс стиснув губи, втягнув голову в плечі й покірно підняв долоні, мовляв, що я можу вдіяти?

— Сподіваюся... я не впевнений.

Кайл нелюб’язно посміхнувся.

— Шантаж.

— Я волів би вважати це переговорами.

Кайл швидко підвівся. Макс зіщулився. Тіло Кайла тремтіло від люті. Водночас його долали схлипи від розчарування.

— Ви затягли мене в це. І думаєте, я досі буду на вас працювати? Ви такий самий, як вона. Кетрін. Ви з одного тіста.

— Ніколи цього не кажи! — скривився Макс. — Ніколи!

— А в чому різниця? Ви користуєтесь людьми. Мовби тільки на це ми й придатні, у ваших інте­ресах.

Очі Макса звузилися. Його усмішка більше скидалася на гримасу.

— Мій любий Кайле. Ти отримав можливість засвідчити дива. І зняти найприголомшливіший документальний фільм. Я дав тобі мету всього твого життя. Усі видатні задуми несуть у собі ризик, хіба ні? Ти бачив, що досі ходить у будинку на Кларендон-роуд. Міг покинути цей проєкт ще до того, як ступив бодай однією ногою на землю Нормандії. Багато так і зробили б, і хто б їх винуватив? Але ти — ні. Ти навіть полетів до Америки після побаченого у фермерському будиночку того стерва. Я вражений тобою, Кайле. І, закладаюся, бідолаху Дена довелося переконувати лишатися з тобою.

— Ви покидьок.

— І, можливо, навіть жахи Останніх Днів були кращими за ще одну нічну зміну на складі, Кайле.

— Звідки ви знаєте...

— Я відповів на твої молитви, Кайле. Банкрутство — кепська штука, як я чув. Ти б мусив решту життя знімати весілля й короткометражки за п’ятірку. А я просто дав тобі шанс бути кимось, Кайле. Бути чимось більшим, ніж якийсь невдаха-ютубер. Ти був на межі, Кайле, а я простягнув тобі руку.

— Я пішов, — Кайл розвернувся й рушив до дверей.

— Кайле!

Він потягнувся до дверної клямки.

— Я знаю, про що ти думаєш, Кайле. Я маю гроші й уже великий шмат фільму, тож мені варто втекти та просто бігти собі далі, доки не лишу це все позаду. Однак є місця, Кайле, де гроші не мають цінності. «Королівство дурнів», зображене Вергюльстом. Тож або ти лишиш це мені та сподіватимешся, що мені вдасться втілити моє бажання її здолати. Або втечеш. Але якщо мені не вдасться, Кайле, ти можеш просто чекати, як решта нас, і померти однієї ночі в темряві.

Кайл повернув клямку.

— Прошу! Ти мені потрібен.

Кайл зупинився.

— Подивися на триптих. Подивися на нього! І збагнеш. Збагнеш усе. Обіцяю.

Кайл повернув клямку, відчинив двері та ступив за них.

— Кайле! Чекай! Прошу. Будь ласка. Історія. Ти мусиш розказати історію. Ти створений для цього, хлопчику. Це у твоїй крові.

А тоді Кайл усвідомив, що не хоче йти з цієї спальні. І за це він себе зненавидів. Мов у швидкій перемотці фільму, подумав про Сьюзен Вайт, Ґебріела, Конвея, Свіні, Еміліо, Марту Лейк; зйомки у трьох країнах; жахливу природу таємниці, що розплутувалася, перепліталася, залучала його. І він розумів, що йому ніколи не дадуть спокою роздуми, що ж насправді сталося в Аризоні. Він зав­жди тепер спатиме сторожко. Здригатиметься від кожної мокрої плями на тиньку й кожного кроку в кімнаті нагорі. Його тягнутиме розумом і духом, якщо не тілом, назад у ці місця — побачити, чудуватися, обмірковувати. Він не витримував знання; не витримував незнання. Скільки разів за життя кінематографіста з’являється така можливість? Це його шанс бути тим, ким він був, і щоб усі, хто колись сумнівався в ньому чи висміювали його роботу, насправді побачили, який він. Робота всього життя. Можливо, і кінця життя також. Кайл глибоко вдихнув.

— А якщо, і я маю на увазі якщо, я полечу й побачу цю картину. Якщо я взагалі доживу. Тоді я знатиму все? Усе, що знаєте ви?

— Даю тобі слово. Після твого повернення завтра — а ти маєш повернутися, Кайле, маєш — ти знатимеш те, що тільки я зрозумів і прийняв як справжній спадок Сестри Кетрін. Кровних Друзів.

 

ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ

Антверпен. 24 червня 2011 року. 11:30 ранку

 

— Макс каже мені, що я маю познайомити вас із Нікласом Вергюльстом і Кровними Друзями, га?

Кайл потиснув руку доктора Пітера Хемеена.

— Він порадив мені побачити картини.

— На все свій час, — спохмурнів Пітер. — Такими речами не можна легковажити, — а тоді він знову розслабився й усміхнувся. — Ходімо кави? Чи, може, пива? Думаю, пива.

— Ще рано.

— Пиво буде найкраще, — вишкірився Пітер. — Довіртеся мені.

Вони зустрілися на залізничній станції: дослідник Відродження вже чекав на нього на платформі прибуття шатла аеропорту. І Кайл не був певен, що бодай колись раніше розмовляв з людиною, яка носила краватку-метелик. І незрозуміло, чому він взагалі здивувався, що хтось із оточення Макса може виявитися диваком — адже доктор Пітер Хемеен одразу ж підтвердив стереотип божевільного науковця: його сніжно-біле волосся фонтаном виривалося з голови, але на кінці було ретельно укладене назад, наче чуб, який виріс задовгим. На загостреному обличчі найдужче випиналися ніс та окуляри з мінімалістичною оправою, а густі й недоречно чорні брови нагадували якогось персонажа із «Маппет-шоу», імені якого Кайл не пам’ятав. Спостереження, яким йому закортіло поділитися з Деном, без котрого він почувався беззахисним і вразливим у дивному місті.

Ден телефонував йому під час польоту п’ять разів. Саме його їм’я в списку пропущених дзвінків наповнював Кайла полегшенням і привітним сяйвом тепла та знайомості: лише одна ніч далеко від найкращого друга, а він уже відчайдушно хотів виправити будь-яку шкоду, завдану під час їхнього дратівливого польоту із Сіетла. Ден лишив два повідомлення незвично стишеним і сповненим невпевненості голосом.

«Друже, друже. Де ти? Набери мене. Чорт забирай. Ти не повіриш. Я щось знайшов. Ох, леле».

Далі чулося тяжке дихання й натяки на перешкоди на тлі, ніби Ден пересувався з чимось важким у руках. З камерою? А тоді відведений на повідомлення час сплив. Дзвінок був підписаний п’ятою ранку, коли Кайл якраз проходив через службу безпеки в аеропорту Станстед. Він підвівся з дивана в кабінеті Макса о пів на четверту ранку. Відключився на три безтурботні години, а потім Айріс розбудила його тостом і кавою якраз перед прибуттям таксі з аеропорту. Рейс Кайла до Антверпена вилітав о шостій.

Друге повідомлення Дена прибуло за двадцять хвилин після першого: «Чуваче. Це дивно. Ти маєш мене набрати. Негайно. Візьми кляту слухавку».

З Денового номера надійшли ще три пропущених — за десять, дванадцять і шістнадцять хвилин після другого повідомлення. Після прибуття в Антверпен Кайл зателефонував Дену двічі. Відповіді не було, тож у повідомленні за кілька хвилин спробував пояснити, де він і чому він там. Замислився, чи не повернувся Ден до квартири Фінґер Мауса на ніч за «Авідом». Можливо, вони знайшли щось на відео, може, на аудіотреку. А тоді його думки спохмурніли, і він подумав, чи Ден не в небезпеці — ризик, за межі якого він помістив друга. Раптовий напад холоду знерухомив його на вокзалі, і він ледь не кинувся навтьоки, просто назад в аеропорт.

Ні, зараз він тут, у миті від одкровення, яке потрібне було їм для розуміння, що саме полювало на багатьох у темряві. Він мусив знати, мусив стримати свої нерви, доки Ден не прояснить, що саме з ним трапилося: його дзвінки можуть виявитися просто новинами про випадкове зображення, упіймане на камеру. Ще одне.

— Уперше в Антверпені? — перервав Пітер його тривожні думки.

Кайл пішов за Пітером, який виніс себе зі станції на Де-Кайзер­лей-штрасе, мов старий танцюрист у буцімто модних шкіряних черевиках, заможно вдягнений у пошитий кравцем костюм-трійку. Супутник усміхався, мовби задоволений роллю гіда, і швидко й рішуче крокував поміж пішоходів, велосипедистів і трамваїв, доки навколо них розгорталося місто: його вигляд ще більше навантажив Кайлову втомлену свідомість. Він задумався, чи його мозок не сягне скоро максимальної спроможності й просто не вимкнеться.

— Ви не цього очікували? — усміхнувся Пітер і легко вклонився, від чого Кайл автоматично започувався привілейованим, мовби його поради прагнули або ж зараз повідомлять щось украй важливе. Чоловік мав професійну поважність, що приваблювала увагу слухача. І Кайлові шалено захотілося його відзняти, та й усе це видовище Антверпена. Він і справді цього не очікував: Кайл ставив на факсиміле депресивного британського міста 1970-х. Хоча й не міг придумати чому: він нічого не знав про це місто.

Пітер повів Кайла до таксі.

— Гарний день для прогулянки, але ми маємо пам’ятати про час. Ви летите назад сьогодні, тож ми коротко поговоримо, а тоді, може, щось побачимо.

— Мій рейс о шостій.

Пітер кивнув, а коли вони всілися в таксі, сказав:

— Дозвольте розповісти вам про це місто. У мене є друг. Також англієць. Також торгує мистецтвом. Він тут уже два роки й щотижня розповідає мені, що знайшов на прогулянці новий сквер. Каже мені, що це місто — наполовину казка й наполовину готичний кошмар. От би в мене досі зберігся такий погляд, — додав він смутним рефреном. Крізь вікна таксі Кайл бачив, що мав на увазі Пітер. Під блакитним небом і сонячним світлом пізнього ранку це місце втілювало все, що він полюбляв у континентальних містах: шик і пошарпаність, шпилястість і почорнілість, таємничість і принадність. — Ми їдемо в Старе Місто. Я знаю місце, де подають Tripel Karmelite. Найкраще пиво в усьому світі. Ви, англійці, любите пиво.