Адам Нэвилл – Останні дні (страница 56)

Кайл підняв візитівку між двома пальцями.

— Вона дала мені твою візитівку. Я навіть не знав, що Макс найняв тебе для цієї ж роботи. Дізнався від неї.

— Ага, почав якісно, тоді поступово скотився. Він злий. Злий, кажу. Він це, бляха, розпочав. Знаєф це? У фістдесяті. Макс!

Кайла боляче вдарило Ґоналове тлумачення ієрархії Макса, але він не мав сил сперечатися.

— Коли це почалося? Ці... візити.

— За день до того, як я піфов. Фо було десь місяць тому. З цим нічо’ не зробиф. Нічо’, тільки користуватися лампами Макса. І денним світом. Воно їм не подобається, — Ґолан зиркнув на стелю й заволав: — Покидьки!

— До цього я додумався, Малкольме.

Ґонал ухопив пухкими пальцями вилоги Кайлової куртки:

— Вони тепер переслідують мене вночі. Зовні. Від них не втечеф.

Зовні вночі? Кайл із таким ще не стикався, і йому одразу захотілося повірити, що це лише уява параноїдального й нажаханого чоловіка. Але ж...

— Ти бачив її, Марту? Коли вона піфла? Ти це відзняв?

— Перепрошую?

Ґонал на мить видавався збентеженим, тоді почав усміхатися:

— Ти не знаєф, га? Еге ж? Бо ти був у літаку.

— Що?

— Її, бляха, немає. Померла. Побачив уранці в інтернеті.

Кайл радше впав, ніж усівся поміж сміття на дивані, й задивився на приліплені до стіни вітальні телеанонси за минулий тиждень.

— Обережніфе! Там мої матеріали.

Кайл зиркнув собі під дупу й пробурмотів:

— Вибач.

— Диви, — Ґонал бігом перетнув кімнату до столика під вікном, де світився його лептоп. На екрані наразі була сторінка про Кайла на вікіпедії. Ґонал перевіряв його, безперечно після того, як Кайл залишив на телефоні повідомлення. Але чоловік швидко згорнув сторінку — на зображенні на робочому столі він сам обіймав за плечі Тревора Брукінґа на майданчику в Аптон-Парку.

— Він безпровідний. Ловить сигнал від сусідів. Я можу ввімкнути його тільки на кілька хвилин, бо сяде батарея. Я заряджав його в біб­ліотеці. І телефон теж, — він зиркнув на Кайла. — Більфе нічого тут не працює. Довбаний домовласник не ремонтує проводку. Каже, це сквотери з перфого поверху. Він і гадки не має, — Ґонал обернувся назад до лептопа і, розгорнувши меню вибраного, натиснув на остан­ню іконку.

Тимчасом Кайл шоковано витріщався на стіну над газовою плиткою, на заголовки тижневої давнини й рекламу подвій­них диванів. Марта була мертва. Самогубство? За прикладом Бріджетт Кловер? Він спробував глитнути, але в роті так пересохло, а кулька паніки в горлі так розрослася, що йому це не вдалося. Марта весь час, доки була там, очікувала на власний кінець. «Упіймав її остан­ньої миті, — промовив подумки голосок, надто схожий на Ґоналів, аж доки Кайл його не прогнав. — Може, це інтерв’ю штовхнуло її за межу?»

— Осьо. Диви. Диви.

Кайл на хистких ногах підійшов до Ґонала, згорбленого над лептопом. Його зір проплив екраном, він намагався зосере­дитися на всьому, але не міг бодай на чомусь. Аж доки очі не зупинилися на чорно-білій світлині з преси, на якій Марта Лейк крокувала аеропортом Фінікса в 1975 році. Над нею виднівся заголовок «ОСТАННІЙ ДЕНЬ ЖЕРТВИ ПУСТЕЛЬНОГО КУЛЬТУ». На домашній сторінці газети Seattle Bugle.

— Нахрін розтерзана зломником, сказано тут. Майже до невпізнаваності. Сказано, були постріли. Постріли! Га? У них, перф ніж вони її дістали. Ножа не було, це ми знаємо. Я знав, коли був там, що вона в лайні, але бляха-муха. Треба було випилятися. Ви­нести мозок. Як та, інфа. Бріджетт. Щоб вони не забралися всере­дину. Подумай про це. Подумай.

Кайл прикрив рота рукою. Можливо, вони з Деном остан­німи бачили Марту живою. Але інтерв’ю, їхнє відео: чи не вилучить його поліція? Кайл миттєво знову вилаяв себе за егоїзм. Обернувся обличчям до Ґонала:

— Макс скористався нами обома.

— Та невже.

— Ти був на Кларендон-Роуд? На фермі?

— Нє. Тільки у Голланд-Парку ззовні. Макс не отримав дозволу. До Франції не дійфли руки. Вона була наступною. Тож я зняв Марту в Сіетлі. Копальню з медіумом...

— З медіумом! Малкольме, ти що, влаштував клятий сеанс?

— Намагався. Макс хотів, щоб я піфов туди з поліцаєм. Якимось старим, що був копом. Але після розмови з Мартою я хотів чогось, ну, соковитіфого. Це те, фо треба, медіуми, інакфе в нафі часи на телек не потрапиф.

— І що, отримав щось «соковитіше»?

Ґонал просто не міг збліднути ще дужче, але йому це вдалося. Він поквапився до дивану й запорпався в паперах та DVD:

— Я не можу знову на це дивитися. Мені доведеться вийти з кімнати. Усе піфло фкереберть. Не знаю, фо сталося з Маджентою, медіумом. Вона просто втекла. У пустелю. Там із нами фось було. На декількох кадрах видно, — Ґонал зиркнув на Кайла, і його губи тремтіли, як і слова, що з них зривалися. — Воно висіло в повітрі. Над нами.

У роті Кайла пересохло.

— До вас щось доторкалося?

— Га? — чоловік відступив від Кайла, дивлячись на нього, мов на зараженого, мовби його питання доводило контакт. — Нє. Мене нє. А тебе?

Кайл кивнув.

— Вони... доторкалися до тебе? — голос Ґонала був ледь чутним.

— Здається. У Нормандії. У храмі. Не впевнений. Я думав, що це так вони... переслідують тебе.

Ґолан роззирнувся, поглинутий якоюсь новою ідеєю:

— Ти нічого не знаходив в обладнанні?

— Що?

— Коли я повернувся з Сіетла, то знайфов дефо в сумці камери. Кістку.

— Кістку?

— Маленьку, — кивнув Ґонал. — Як від пальця. Чорну. Обгорілу. Ніби маленький суглоб.

— Де вона?

— Викинув геть. Огидно. Але я подумав, фо це так вони мене сюди відстежили. Інакфе звідки їм знати? Думаєф, так вони дізналися?

— Небесні листи.

— Га?

— Так їх називала Кетрін. Артефакти. Поліція перевірила їх в університеті. Їм п’ятсот років. Веліал казав, що вони від «давніх друзів». Як це можливо?

Ґолан затремтів. Кайлу здалося, що той ладен розплакатися.

— Малкольме. Сни. Сни. Ти щось бачив? Видіння.

Малкольм насупився, захищаючись від припущення, але тоді його обличчя раптом посмутнішало. Рот роззявився, і між малими губами розтягнулася слина. Він зняв окуляри й протер вологі очі замурзаним рукавом халата. Шморгнув і кивнув:

— Більфе не сплю. Не можу, — кліпаючи, він підвів на Кайла погляд червоних і мокрих очей. — Так вони забираються всере­дину. Забираються тобі в голову.

Кайл відвернувся від Ґонала, перечепившись через пару як-небудь кинутих сліпонів біля кавового столика. Стояв біля вікна, сподіваючись на свіжіше повітря, доки в голові гупала кров: він почувався неприродно розпаленим, майже плавучим, невагомим.

Ґонал швидко підійшов до нього на дрібних ногах у мультяшних шкарпетках.

— Я десь був. Вони кудись мене забирали. У жахливі місця. Усі птахи мертві. Усе ніби горить. Пси скавулять. Люди кричать. Їх спалюють. Це пекло, друже. Вони намагаються забрати мене в пекло з собою. Я бачу це тепер весь час, коли не сплю. Воно, бляха, застряг­­ло в мене в голові! — його голос стишився до бурмотіння. — Я був там, — Ґонал нажахано втупився у стелю. — Вони витягували мене з тіла.

Кайл знову упав на диван і задивився собі на ноги, але насправді їх не бачив. Докази. Це були всі докази, які йому потрібні. Підтвердження доводило, що його не можна називати божевільним. Але скоро він ним стане, бо Малкольм Ґонал — це майбутнє. Його майбутнє. Підлога на краєчках його зору замерехтіла. Він тепер був за ме­жами виснаження, просто за перевищенням обмежень, у гіперреальному яскравому просторі в порожнечі за повною свідомістю.

— Спати, — тільки й міг промовити він.

— Ні. Ні-ні-ні, — шалено замотав головою Ґонал. — Ти не захочеф спати, друже. Тоді вони й приходять. Подумай про це. Думай. Думай. Вони вперфе побачили їх у Нормандії в трансі. На кислоті в копальні. У нафих головах є місця, що здатні їх бачити. Тож тобі треба не спати. При тямі. На світлі. Тобі не можна навіть дрімати, інакше вони проберуться всере­дину, — Ґонал замахав маленькими руками в повітрі. Закричав. У кутиках його рота пінилася слина. — Вони хочуть сюди пробратися, але ненавидять світло. Ненавидять!

Кайл підвівся, тримаючи в руці диск із робочими матеріалами. Його думки перечіплялись одна об одну та щезали в парі. Якщо він не забереться з цієї смердючої квартири, геть від сміховинної божевільної постаті, його здолає істерика. Однак Ґонал схопив його за руку наполегливими пальцями.

— Ти знаєф, — закивав головою. — Ти знаєф. Ми маємо триматися разом. Ми зможемо їх стримувати, тут. Подумай. Подумай про це. Тримати варту, доки інфий спатиме. Замовляти їжу сюди, доки це не мине.