Адам Нэвилл – Останні дні (страница 51)

— Гаразд, гаразд! — Ден підвівся. — Я зрозумів. Якого хріна, Кайле! Досить уже. Господи-боже, — обличчя Дена виражало не тільки несхвалення, але й огиду. — Ти надто в це занурюєшся. Зараз не час. Я приїхав сюди заради тебе. Я, бляха, не хотів.

Кайл кипів люттю. Ден не читав жодні дослідницькі нотатки й досі навіть не розгортав «Останні Дні» Левайна; Кайл сумнівався, що Ден хоч раз ґуґлив те, що саме вони знімали, що вони розслідували, розкопували й, може, навіть повертали. Бо Денові не треба було. Він просто грався з камерою й обладнанням, жер нездорову їжу, жлуктив пиво, хропів, як телепень, не даючи Кайлові спати після того, як він сам кермував, думав і планував. Як усе це досі могло бути для Дена лише роботою? Послугою? Як він міг лишатися байдужим?

— У це? Ти сказав у це?

Ден прочитав Кайлів вираз обличчя й відвернувся. Тоді обачно глянув знову:

— Ти розумієш, про що я.

— Ні, не розумію.

— Це дурить тобі голову, друже. Якщо чесно, ти мене лякаєш. Я знав, що так буде. Знав. Думав, що це буду я.

— Це, бляха, несподіванка?

Ден усівся, сьорбнув пиво з бляшанки, що в його велетенській лапі здавалася крихітною, тоді знову втупився собі під ноги.

— Так не мало бути. Ми могли це покинути. Я тобі, бляха, казав. Але ж тобі ніхто не може наказувати, так?

Кайл покинув слухати Дена: натомість слухав власні думки.

— Ти бачив тих істот на її горищі. Франція, Лондон — те саме. І на моїй клятій кухонній стіні. З тобою все гаразд. Це я. Я! Мені кранти. Я облажався.

Ден співчутливо й критично глянув на Кайла, мовби той забагато випив і негоже поводився на вулиці.

Кайл підвівся й обхопив голову руками.

— Що я роблю? — запитав він себе. — Що я, в біса, тут роблю?

— Друже, охолонь. Легше. Не починай зараз цю херню. Ти мене на це вмовив, ага? Пам’ятай про це. І мені треба, щоб ти тримався купи, доки ми не приїдемо додому.

— Тепер усе інакше, — обернувся до Дена Кайл. — Тут. Цілий новий рівень. Я не можу охолонути. Господи! — він підсунувся ближче до Дена й задивився у велике рум’яне обличчя друга. — Нас намахали. Збрехали нам. Ми просто зараз можемо бути в серйозній халепі. Так сказала Марта.

«Ці люди, — хотів він додати, — ці люди, яких ми намагаємося зрозуміти, вбили б нас без жалю. Ці люди навчилися жити без сумління». Чи можна позбутися такої садистської люті навіть після смерті? Ось що йому кортіло знати. Чи могло таке патологічне жадання влади та контролю потьмяніти, мов чорнило в поліційному звіті в якійсь шухляді чи на сторінках трукраймової книжки, що давно вий­шла з продажу?

— Однак охолонь, ага? — Ден, здавалося, стримував усмішку, і невиразне розчарування Кайла злетіло до такої височини, де вже втрачається контроль над усіма словами й діями.

— Чорт! Чорт! — він потупцяв через кімнату, розвернувся й ударив у стіну. Уявляв собі, що це дрібна жовтогаряча голова Макса з волоссям ляльки Барбі. Відступив, схопився за руку, притлумив емоційну недоладність, що його охопила: крихітна раціональна частинка в ньому попередила, що він знову може знищити щось цінне. Згадав мобільний телефон, який колись розтрощив об стіну квартири, та про розбитий лептоп, глибоко запхнутий у смітник. — Чорт.

Його нудило, у голові паморочилося, зір розмазувався. Він випив на порожній шлунок. Сп’янів. Не спав... скільки? Не більш як годину-дві сну в Америці. Не зімкнув очей у літаку. Заледве вклав голову на подушку, відколи вони повернулися з Нормандії. Як давно це було? Якісь кілька днів. Відчувалось, наче кілька років. Він надто швидко падав.

Кайл упав на коліна й схилився до підлоги; кожен м’яз у тілі напружився, а виснаження рвалося вихлюпнутися назовні — будь-яким способом, і аж ніяк не тим, який би він обрав. Ударивши по килиму обома долонями, закричав:

— Чорт! — тоді підвів погляд на Дена. — Це занадто, — він не міг спинитися й почав схлипувати. Загарчав на свої ж сльози, але ті не спинялися. — Занадто. Я не можу...

— Друже, друже, — Ден опустився на коліна поруч із ним, але тримався на відстані.

— Ці люди. Що з ними не так? То до цього все зводиться? Влада. Ось що вона з нами робить? Вона їх цькувала. Ґвалтувала. Обкрадала й убивала власних людей, які віддавали їй усе. Перерізала їм горлянки. Ховала їх живцем, як ми знаємо. Навіщо? Вони були прокляті, щойно зустріли її. Як і казала Марта, вони були прокляті, — Кайл перекотився на спину, випростав ноги, протер очі. — Хіба зараз усе інакше? Люди, Дене, вони зроб­лять що завгодно... що завгодно заради статусу. Грошей. Психопати, на яких ми працювали. Крадені ідеї. Усі нападали одне на одного зі спини. Заради чого? Якоїсь кепської херні, яку один раз покажуть по телеку? Кому вона потрібна, хто її хоче? Хто її просив? І чому ці злі мудаки досі отримують увагу? Менсон, Джонс, Сестра жируха Кетрін? Що я роблю в Америці, копирсаючись у цій брехні? Ох, у Кетрін були потреби. Потреби! Щоб її обожнювали. Боготворили. І досі все так. Великий Брат. Те саме. Я придуркувата Знаменитість. Танці з кретинськими Зірками. На льоду!

Ден вишкірився, тоді засміявся, потім захрипів.

— Я можу це зняти? Для доповнень на DVD?

— Га? Це все, друже? Це найкраще, на що ми здатні? Після мільйонів років еволюції ми зароджуємо дурні культи знаменитостей і живимо егоїзм маніяків, доки вони забирають наші гроші, грають нас у дупу, а тоді перерізають нам горлянки. Це ми маємо перерізати горлянки їм! — Кайл відчував, як його гнів ущухає. Заплющив очі й дав теплу в крові наринути на нього. Голова йшла обертом; його занудило, і він розплющив очі. — Здається, я просто дійшов до ручки, друже. З усім. Життям. Роботою. Людьми. Волею народу. Їхньою волею. Господи-боже, — він ненадовго уявив, як живе сам, вирощує для себе їжу, п’є воду з колодязя. Уявив тишу. — Може, мені треба зав’язати зараз. Отримати гонорар. Виплатити борги. І просто поїхати.

— Ти надто чутливий для такої роботи. Завжди був.

Кайл не визнав зауваження Дена: він розчув його, пі­дозрював це в собі й неодноразово раніше заперечував.

— Знаєш, в аеропорту, коли ми летіли сюди, я спостерігав за людьми навколо, — лежачи на підлозі, Кайл похитав головою, втупившись у полістиролові плитки стелі. — Так багато з них вважали, що мають глядачів. Вони виступали. Бо всі в наш час вважають, що вони на сцені. «Шоу імені мене», друже. Фейсбук. Твіттер. Твіттер, бляха. Мобільні телефони? Га? Вони не для спілкування, вони для трансляції. Трансляції «Шоу імені мене». Ми — глядачі кожного мудила з айфоном. Я не можу ввімкнути телек, аби там не красувалося якесь дурне стерво з великими зубами.

То був наступ, постійний наступ інших особистостей, їхня відчайдушна потреба уваги, власної реаліті-драми, щоб їхні ритуали публічних стосунків бачили, чули й пам’ятали. Білий шум самозакоханості. Сестра Кетрін була всього лиш одним ендшпілем в епоху патології.

Кімнату запов­нив сміх Дена. Потягнувшись, він штурхнув Кайла в плече. Той намагався не всміхатися.

— Але це — воно ніби дистиляція всього. Де воно насправді зародилося. У шістдесятих. Я це бачу. Маніпулятивні пройдисвіти. Наївні люди, що відчайдушно прагнуть вірити в щось, у когось, бути кимось. Хіба зараз інакше? Хто хоче бути звичайним? Га? Ніхто, от хто. Усі мають співати, танцювати чи привертати до себе увагу. Заради чого? Чи є в цьому насправді якийсь талант? Щось значуще? Чи щось насправді продумано? Чи є ще бодай якісь постійні речі? Чи має все це хоч якесь значення? Вони всі можуть самоактуалізувати мій середній палець. Усі вони. Можуть написати в блог про мою дупу.

— Ось воно, — хихотнув Ден. — Це воно. Твій фінальний закад­ровий голос перед титрами. Тобі треба випити.

— Не треба, — Кайл витер очі й усівся. Глянув на Дена. — Я все, друже. Утомився. Мені треба поспати. Я не спав уже... навіть не пам’ятаю. Я заплющую очі й бачу дорогу в пустелі, бачу черги в аеропорту та спостерігаю за поспіхом, доки навігатор каже мені повернути праворуч, і так усю ніч. Господи, я навіть боюся спати. Так ніби це все всере­дині мене. Ніби я тепер дотичний до них. І погляд Марти на мене... — Кайл перекотився на коліна. Підвівся, схопив із приліжкової тумби пачку сигарет. — Її дах, Дене, — він похитав головою, підпалив сигарету. — Клятий дах.

— Я намагаюсь про це не думати, — знизав плечима Ден. — Тримаюся на відстані, — очі його були сумними, але серйозними. — Я не можу цього пояснити. Хіба що нас дурять. І Макса теж. Малюють оті штуки на стінах перед нашим приїздом. Ховаються в будівлях культу, щоб налякати нас під час зйомок, — Ден підняв руки. — Може, це хтось намагається нас відлякати. Використовує якесь чорнило, що тьмяніє від ультрафіолетового світла.

— А моя квартира? Готель у Кані?

— У це легше повірити, ніж у натяки Марти. Я не можу погодитися з тим, що це щось інше. Просто не можу, друже. Тільки так я зумів притягти сюди свою дупу, щоб дознімати. І кажучи собі, що навіть якщо ці примари реальні... не знаю, привиди, залишки, що воно таке... вони тобі не зашкодять. Не забувай це.

— Навіть після почутого від копів? Від Еміліо? Ти не віриш, що вони... не знаю, викликали щось у тій копальні? У Франції? Щось прикликали? Я почуваюся дурнем, навіть вживаючи це слово, але годі, це мусить бути щось інше. Щось, чому в нас немає раціонального пояснення.