Адам Нэвилл – Останні дні (страница 47)

Кайл згадав слова детектива Свіні про те, як Веліал дивився на стелю кімнати допиту, коли згадував «давніх друзів». Його думки перечіплялись одна за іншу. Шкіра похолола, шию поколювало. Він глянув на Дена, який не відривався від видошукача з мертвотно блідим обличчям, яке ще й посмикувалось.

Марта знову перевела увагу на стіл і налила собі чергову щедру порцію віскі.

— І знаєш що? Нас карали, якщо ми виказували хоч якусь провину за те, що чинили одне з одним. Тож ми вчились її не виказувати. Ги! Але якщо вона була така розумна, якщо бачила нас наскрізь, чому вона так і не дізналася, що ми з Бріджетт тієї ночі втечемо? Що ти на це скажеш, суко?

Кайл прокашлявся, не впевнений, кого саме Марта називала «сукою».

— Ви точно впевнені, що Сестра Кетрін наказала вбивати?

— Звісно. Семеро ніколи нічого не робили без її попереднього наказу. А в сімдесят п’ятому все пішло під три чорти. Семеро робили всіляке з людьми, яких забирали з групи. Ми не знали, що саме, але це було якось пов’язано з «друзями». Дехто повертався з пустелі божевільним. Не міг говорити чи розповісти нам, що там відбувалося. Як-от Брат Аріель і Брат Адоніс. Якраз перед своєю втечею вони теж щось побачили в пустелі. Семеро показали їм щось вкрай погане. Їх, звісно, зґвалтували, але тікати цих хлопців зрештою змусило дещо інше. Потім пара дів­чат, які пішли із Сімома, взагалі не повернулися. Наче нас усіх для чогось випробовували.

— Для чогось? Можете докладніше розказати про мету Сестри Кетрін?

Марта знизала плечима, але вигляд мала наляканий.

— Важко сказати. Вона зламала нас усіх, і тих дітей. Ослабила. Щоб дурити нам голови. Ми були в’язнями. Ізольованими. А в сімдесят п’ятому люди говорили вкрай божевільні речі. Втрачали глузд. Важко було сказати, що відбувається. Дехто казав, що їх витягували з тіл під час сну, і їм було важко повернутися. Ми не знали, що, бляха, відбувалося насправді, а що було бедтріпом. Але все це — заради якогось задуму Кетрін. І ми ніяк не могли на це повпливати, і точно відмовилися б від цього, тож правду вона тримала в собі. Не впевнена, що навіть Семеро насправді зняли мету, що вона, у біса, замислила там, у пустелі. Але коли вони почали забирати народ уночі, кінець для нас усіх став відчуватися доволі близьким. Гадаю, у цьому я не помилялася.

Кайл глитнув і глибоко вдихнув.

— Витягували з тіл. Уночі. Уві сні. А ви...

Марта пронизливо й мовчки втупилась у Кайла, мовби з раптовою обачністю чи навіть пі­дозрою. Опустивши очі на стіл, кивнула.

— Декілька разів я казала собі, що це через ЛСД я... я почувалася, мовби всере­дині чогось іншого. Чогось неправильного. Наче мене витягали з власної шкіри.

Кайл змусив себе зосере­дитися на сценарії. Опустив погляд на папери та спробував угамувати тремтіння щелепи. Побачив слайди з обличчями зниклих послідовників Храму. Осіб, яких поліція шукала після свідчень Марти та Бріджетт у 1975-му. Удався би проникливий момент, якби Марта змогла назвати їх для фільму. Він прокашлявся.

— Ви зав­жди стверджували, що декого з ваших друзів убили. Кого ще, крім Адоніса й Аріеля? Хто так і не повернувся?

— Сестра Уранія, яка й чути не хотіла поганого слова проти Кетрін, ніколи. Вона прибула з Франції. Як і сестра Ганна. Вони були старші. Гарні дів­чата. Англійки. Уранія — це та, про яку я казала, що вона лишила Храму великий спадок. Мільйони. До остан­нього пенні. Я зазвичай про це думала, коли бачила її по коліна в смітнику в Юмі, коли вона діставала недоїдки, щоб прогодувати дитину. Але, як і Ганна, вона ніколи не втекла б. Вона була віддана до остан­ньої краплі крові, та й тої, думаю, не пошкодувала б. Щойно Веліал, Молох і Ваал подбали про Аріеля й Адоніса, їм полегшало. Убивати легко, щойно втратиш цноту. А вони отримували накази з дому Кетрін, це правда. Тому вона й ховалася за ме­жами штату, щоб її неможливо було звинуватити. Але Сестра Уранія й Сестра Ганна — вони так і не втекли. Їх обрали улюбленицями для особливої події, яку вони називали Сходженням. Частини плану Кетрін. Це було передбачено. Про це вони нам сказали.

— Це ви вперше почули в копальні про «Сходження»?

— Гадаю, так.

— Це тому ви зрештою втекли? Ви та Бріджетт? Бо боялися за власні життя й життя своїх дітей?

— Загалом я пішла, бо вона вкрала дитину. Кетрін. О так. Немовля Пріссі одного дня зникло з халупи, яку ми називали дитячою. Мабуть, Брати Молох і Ваал відвезли хлопця Кетрін. Ми почули, як вони якось рано-вранці поїхали у «фольксваґені». Як зазвичай, Пріссі прокралася перевірити, як там її малюк у дитячій, але той зник. Молох і Ваал повернулися до копальні пізно вночі наступного дня без немовляти. Більше ніколи ту дитину не бачила, хіба що на поліційних фото. Маленький хлопчик. Поліція називала його «чистим хлопчиком». Один зі знайдених у копальні наприкінці. Поліція показала мені фото, щоб я впізнала дітей, яких вони звідти дістали.

— Якою була реакція Пріссі?

— Пріссі намагалася заспокоїти тугу, але не могла. Ми всі намагалися її заговорити, повторювали їй усю цю бридню про те, що діти належали Храму, а не їхнім батькам. Але Семеро, що досі були поруч, дуже рознервувалися після того, як забрали хлопчика. Дужче, ніж коли вбили Аріеля з Адонісом чи Уранію з Ганною. Наче вбивство — то одне, а цупити дітей — геть новий рівень. Доволі навіжено, коли хочете знати мою думку.

— Але тоді Пріссі також втекла, десь за тиждень після зникнення її немовляти. Нам усім сказали, що вона втекла. Називали її відступницею. Казали, що її ім’я вже ніколи не можна називати в раю. У раю, ги! Але вони її вбили. Це точно. Щоб Кетрін тримала дитину у своєму великому будинку в Каліфорнії. Вона не могла мати дітей сама, але змушувала нас, дів­чат, їх народжувати й ненавиділа нас за те, що ми це могли.

— Ви пам’ятаєте, щоб члени Сімох зізнавались у вбивстві Сестри Прісцилли?

— Ні. Але вони точно її вколошкали. Я знаю, бо нас усіх відсилали працювати над парканом без Пріссі, яка не розмовляла й весь час лежала на підлозі храму, відколи забрали її малюка. Коли ми повернулися на обід, Пріссі вже не було, як і Брата Веліала з Братом Молохом.

— Пріссі досі десь там. Похована в тій пустелі. Копи її так і не знайшли. Інші теж. Усі вони мертві й закопані в пустелі. Поліція ніколи особливо не шукала тіла. Який сенс, коли Веліал мертвий? Уже не було кого саджати на електричний стілець.

— Ви з Бріджетт, тікаючи, забрали із собою своїх немовлят. А що сталося з іншими?

— Наприкінці знайшли п’ятеро дітей. Двоє старших прибули із Франції в сімдесят другому. Дочка Сестри Уранії й син Сестри Ганни. Інші два хлопці належали Рі та Лелії, яких застрелили під час спроби втекти в Ніч Сходження. А малюк Пріссі був п’ятою дитиною, яку звідти забрали. Коли ми з Бріджетт тікали, ті п’ятеро дітей єдині там залишилися. Багато дітей народилося від початку в копальні, але всі вони поїхали звідти зі своїми матерями. Там померло лише маленьке золотце в сімдесят третьому — не протрималось і тижня. Там не було лікарів. Його мати, Сестра Елея, померла від передозування в Сан-Франциско в сімдесят сьомому. Вона жила із Сестрами Геєнною та Беллоною — обидві із Сімох, яких Кетрін спрямувала в Сан-Франциско заснувати там новий філіал у сімдесят четвертому. Та Елея після всього пережитого все одно жила з тими вар’ятками, доки в копальні все не скінчилося. Гадки не маю чому.

Марта похитала головою, тоді глянула на Кайла й націлила на нього сигарету.

— Але Кетрін нізащо не забрала б моє маля. Нащо їй немовля? Вона ж навіть не любила дітей. Замикала їх. Обмежувала до них доступ. Невже ми мали просто дозволити їй забрати їх від нас у копальні, ніби то її власні? Ні, нізащо. Не мого хлопчика. Чи хлопчика Бріджетт. Тож ми втекли посеред ночі. Прорізали дірку в паркані якраз перед закінченням роботи з остан­нім відрізком дроту того остан­нього дня і чкурнули. Дісталися ранчо містера Аґілара, і він відвіз нас у місто. Той чоловік нас урятував. Веліал також це знав. Вони однаково збиралися його вбити за допомогу Сестрі Пріссі того першого разу, коли вона втекла. Того дня вони повернулись із Пріссі у фургоні, і між ними зчинилася велика супе­речка. Веліал хвалився, що «закатрупить того мексикоса».

Не дивно, що Ірвін Левайн зосере­дився на злочинах культу, розкиданого скрізь від Лондона до Аризони: чи й потребував він чогось іще?

Зі зізнанням Марти щодо дітей запала тривала тиша. Зрештою її порушив Кайл. Бажання дізнатися про Ніч Сходження позбавляло його дихання.

— Марто, менш як за три місяці після вашого з Бріджетт порятунку з копальні Сестра Кетрін оголосила Ніч Сходження, й у копальні за одну годину було вбито дев’ятеро людей, включно з Кетрін. Поліційні докази свідчать, що четверо жертв намагались урятуватися від чогось... від певного фінального ритуалу. Ритуалу, який передбачав добровільне вбивство чотирьох членів Сімох і самої Сестри Кетрін. Ви мали якісь припущення про наближення цього групового самогубства? І чи можете ви дати нам якісь підказки щодо подій тієї ночі?

— Щось точно наближалося, — похитала головою й зітхнула Марта. — Багато вбивств. Ми всі мали квиток в один кінець. Як я вже казала, усе йшло до чогось, про що знала тільки Кетрін. Та сука мала плани, якими вона повністю не ділилася. Але що сталося там тієї ночі... я не можу сказати. Багато параної охопило весь сімдесят п’ятий. Кетрін програла той суд проти Левайна. І нам казали, що відступники вкупі з поліцією ЦРУ, ФБР й урядом розгортають справу проти нас... Усі на нас полювали. Я в це вірила. Брат Молох нам казав: якщо уряд прийде за нами до Ночі Сходження, ми битимемося до остан­ньої людини, щоб захистити рай. А якби були заслабкі для боротьби, то мусили б убити одне одного, а тоді себе. Вони ніколи не обмовлялися, чим була Ніч Сходження, але нам із Бріджитт не подобалось, як це звучить. Розумієте, просто цей тон.