Адам Нэвилл – Останні дні (страница 44)

На фотографіях, де Лейк ішла через аеропорт «Фінікс Скай Гарбор» зі своїм адвокатом Марті Труссконі та в оточенні супроводу з чотирьох поліціянтів у цивільному, вона була вдягнена в картатий сарафан поверх блузи з високим коміром — комплект у стилі «Маленького будиночка в прерії» роззброював. Очі ховалися під великими темними окулярами, а волосся — під гнучким капелюхом із широкими крисами: шик Даян Кітон від підборіддя й вище.

Коли вже тривало розслідування, з’являлися знімки, на яких вона покидала поліційний відділок у Фініксі, вдягнена в тісні шкіряні чоботи до колін і довге пальто; у кутиках рота і в очах сяяла легка усмішка. На іншому вона була в сандалях із зав’язками на високих підборах, у костюмі бузкового кольору та прозорих колготках на довгих ногах, що відбивали до преси спалахи фотоапаратів та осявали порнографічні фантазії звичайного американського чоловіка. Ще недавно вона виповзла з пекла з немовлям на спині, але Кайла спокушало вірити, що на тій стадії розслідування їй подобалася увага. Марта зірвалася з гачка. Марта врятувалася. Зіркова свідкиня, хитрунка з культу, убивча старлетка, героїчна мати, залежно від того, який таблоїд тоді читали люди, відчайдушно спраглі до кривавих видовищ і сенсацій. Одержимість преси Мартою Лейк була еротичною за своєю потужністю й роззявленоротою в здивуванні, що така звичайна вродлива дів­чина могла в усе це вплутатись.

У 1976-му про неї написали жахливу книжку «Материні сльози, дитячий плач», яку вона пізніше визнала повною вигадкою. Кайл знайшов старий екземпляр у м’якій обкладинці в продавця на eBay. Після книжки Левайна він лише поверхово пробігся «Материними сльозами» та їхньою пересипаною гіперболами фіксацією на сексуальному гротеску культу і не знайшов там нічого про криваву кульмінацію раю Сестри Кетрін, бо Лейк не була в копальні в липні 1975-го, окрім скупої інформації про ієрархію чи ритуали групи, бо з нею, ймовірно, під час написання книжки не консультувалися. Знятий за нею телевізійний фільм «Кривава Марта», де її вказали як продюсерку, був, як він виснував, спів­працею зі зрубу грошей. Навіть DVD цього фільму досі не випустили — він перевіряв.

Однак примусові парування, наркотичні шаленства в Едемі, невідомий батько, її інтимна близькість до зграї безтямноликих убивць-сатаністів у покинутій мідній копальні — усе це тягнулося за нею хвостом комети. Уявна сила, що виштовхнула її з фотографій у пресі. Вона майже два роки танцювала з дияволом і вільно їла з його столу посеред схожої на поверхню місяця пустелі Сонора. Її чарівність, краса й загадковість, мабуть, закручували прах Сестри Кетрін пиловим вихором у її муніципальній могилі. Кетрін лишилась у популярній історії огрядною сварливою жінкою, графинею Баторі з надмірною вагою, маніпулятивною психопаткою. Водночас Марта Лейк і нещодавно померла чорноволоса красуня Бріджетт Кловер вий­шли з тієї копальні, оповиті фантазіями, як дів­чата з центральних розворотів «Плейбоя», і шановані, як феміністичні антигероїні. Кінокритики досі уславлювали їх як попередниць фізично привабливих королев крику, що населяли трешові горорні слешери. Як для ікон вони мали і саме ту вроду, і наблизилися до справжнього зла, якщо не брали в ньому участь безпосередньо.

Аж до 1981 року, коли зіркове налякане й дике створіння, яким стала Марта, стало потрапляти на менш важливі сторінки з позбавленими смаку історіями про наркозалежність, імовірні нерозбірливі статеві стосунки, шахрайство з кредитними картками та приватну сагу про дитину, забрану судом у дитбудинок. Гроші закінчились, погляди танули. А тоді й вона щезла на тридцять років. Доки наполегливий Макс не відшукав її за три місяці до їхнього інтерв’ю для фільму.

І за декілька годин Кайл справді побачиться з Мартою Лейк.

— Де ти була все моє життя, Марто?

Ден зі стогоном перевернувся на своєму сидінні.

 

ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ

Сіетл. 22 червня 2011 року.

10 година ранку

 

У жінці, яка відчинила Кайлу та Дену двері, заледве можна було впізнати Марту Лейк сімдесят п’ятого чи навіть вісімдесят першого року.

У дерев’яному одвірку, що ніби хворів на себорейний дерматит, стояла худорлява, мов від голоду, Марта Лейк у безформному кардигані та спортивних штанах. Тонка шия тягнулася до обличчя, знесиленого тягарем такого жалю, розчарування, туги та безнадії, з таким відбитком десятиріччя нещасть, яких не бажала б відбути будь-яка п’ятдесятивосьмирічна жінка. Обвисла шкіра з глибокими зморшками вкривала очевидно широкі кістки. Опущений і змучений рот не часто сміявся ще з 1977-го, коли її перевозили з однієї впливової вечірки на іншу. Великі чуттєві губи розчинилися в борознах навколо рота та на підборідді. Горда й загадкова усмішка з новин сімдесят п’ятого тепер перетворилася на мармизу. Біле, помережане сталевою сірістю волосся було зібране в тугий хвіст.

Але очі належали класичній Марті Лейк: вродливі, розумні, насторожені. Непідвладні часу. Кайл довго задивлявся в них, доки досліджував жінку онлайн, однак тепер, коли ті дивилися на нього у відповідь, виявив, що соромиться й нервується, мовби вражений авторитетом, який раніше недооцінював, або ж раптово зустрівся з дів­чиною, яку мимохіть переслідував.

Вона помітила його реакцію. Ніби вподобала її. Усміхнулась, не поворушивши ротом. За нею з темряви дому долинав сморід дешевих сигарет і неохайних житлових приміщень.

— Приємно бачити, що на мене досі обертаються, — вона сміялася вологим застудним булькотінням, показуючи переважно брунатні зуби. — Заходьте, діти, — вона швидко зиркнула над їхніми головами в обидва боки вулиці, тоді відступила вбік брудними ногами в капцях.

Світові всере­дині орендованого народно-вікторіанського будинку Марти Лейк, з його гострими шпилями, обвітреними стрижнями поручнів і пряничними деталями над облупленим ґанком, що тонув у зарослому дворі, бракувало декількох основних кольорів. Тонке світло виявляло, що срібло облізло. З дерев’яної підлоги та поруч висоталися тепліші тони червоного. Речі, колись білі, вивергали сірий чи блідо-брунатний спектр. Одвірки та плінтуси щербаті й подряпані. Стародавні морозно-зелені шпалери ще виднілися на рівні очей, а далі увесь простір захоплював тиньк, пофарбований у тон штучних кінцівок, хворобливо заповзаючи на похмуру стелю та потріскану гіпсову ліпнину.

Навколо Кайла розгорталася величезна будівля, яка створювала враження не так вільного простору, як застрягання в іншому часі. Тиша й непорушність уповільнювали Кайлів розум, але не заспокоювали: власне, атмосфера миттєво погіршила йому настрій.

Сонячному світлу не вдавалося пробитися на якусь суттєву віддаль далі шибок, і воно лишало тьмяні блакитні смуги на стелі коридору, яким Марта вела їх до кухні.

— Я збуваю час отут.

У кухні бліді жалюзі наполовину затуляли нечепурні сітчасті завіси, над якими витало виснажене брунатне світло. Підметений, але подряпаний лінолеум на підлозі кухні мав візерунок із маргариток, і їхнє двовимірне квіткове сяйво анітрохи не оживлювало кімнату. Пофарбовані в жовте дерев’яні настінні шафки натепер потьмяніли до брудно-ванільного. Прозорі пластикові дверні ручки мали форму самоцвітів. Схожі були в бабусі Кайла, як і велика емалева мийка, дерев’яний стіл із чотирма простими стільцями та біло-блакитна шахова скатертина. Над давньою на вигляд металевою плитою були охайно розставлені склянки, чашки й тарілки Марти, але ця охайність ніяк не додавала домашності. Одна з тих кімнат в одному з тих будинків, що змушували Кайла почуватися непроханим гостем і свідком убогості та бідності літніх людей.

Він уже при­йшов до цього жахливого місця змореним, а кімната змушувала почуватися так безпорадно, що його рухи зійшли на човгання. Однак це була збіса добра локація для інтерв’ю — навіть голлівудський художник-постановник не розробив би кращої. Вона влучно демонструвала занепад Марти й те, що трапилося з уцілілими, — чергове з тих місць, де зберігалися криваві спогади про вертикальне сходження культу до хаосу.

У тьмяній кімнаті обличчя Марти непевно сяяло, мов несолоне масло. Стіл перед її стільцем вкривало різноманіття ліків у блістерах поруч із пляшкою бурбона Four Roses.

— Хочете? — запитала Марта, побачивши, що Кайл помітив віскі, а тоді відвернувся.

Кайл ледве не сказав «не так рано», та натомість похитав головою:

— Ні, дякую.

— Кава в кавнику. Свіжозварена.

— Дене?

— Ні, дяка, — Ден заходився встановлювати світло й розбирати звукове обладнання, втішений роллю мовчазного члена команди — не так байдужого, як щасливо недотичного до «талантів».

Кайл налив чашку кави собі й Марті. Він був надто збуджений, щоб запитати, де цукор. Скривившись, проковтнув її — чорну й гірку.

Він також знав із нотаток Макса, що в Марти було троє дітей від трьох різних чоловіків, і батько її старшого сина, якого зачали в мідній копальні в 1973-му, єдиний залишався загадкою. Інші чоловіки та всі діти, здавалося, давно зникли. Кайл замислився, чи стоять бодай в одній із тьмяних кімнат за ме­жами кухні їхні світлини в рамках.

— Великий будинок для однієї.

— Довше заповнювати, — багатозначно всміхнулася Кайлові Марта. Він не був певен, що саме вона мала на увазі. Ден знімав над головою Марти показники світла з дуже стривоженим виглядом. Ще одна зйомка, друже. Остання. Остання для «Останніх Днів».