Адам Нэвилл – Останні дні (страница 40)

— А за кілька годин після дів­чини до нас завітали інші люди з Храму. Четверо, у своїх червоних мантіях. Приїхали сюди в тому їхньому «фольксваґені». І запитали в мого тата про дів­чину. Сестру якусь там, Прісциллу, здається. Вона ховалась у будинку з моєю матір’ю. Мій батько бачив у фургоні гвинтівки, і він дуже нервував. Сказав їм, що не бачив дів­чини, і що їхні собаки лякають коней, тож їм варто піти геть. Вони насправді поводилися ввічливо, але батько бачив, що вони йому не повірили. Двоє чоловіків подалися обшукувати позаду будинку й у стайнях, мовби це їхні володіння. Двоє з них тримали батька розмовою на передньому дворі, але він знав, що інші нишпорили в нього за спиною.

— А тоді ця дів­чина, ця дурна дів­чина просто виходить з будинку в сльозах і сідає у фургон, і всі люди з Храму просто їдуть. І вони вже ніколи не розмовляли з моїм батьком. Він казав, що це сталося десь за пів року до вбивств.

— Інші сюди теж навідувалися. Пізніше. Утікачки з копальні. Двоє дів­чат із немовлятами заявилися посеред ночі, і мій батько відвіз їх просто в містечко. Він намагався доставити їх у поліцію, але вони сказали, що матимуть проблеми із законом. Увесь Храм вписаний у якийсь урядовий список. І якщо він відведе їх у поліцію, на них чекає в’язниця.

— Марта Лейк і Бріджетт Кловер.

— Саме так. Але він дізнався їхні справжні імена тільки з газет пізніше. Тоді вони називалися Сестра якась і якась.

— Сестра Гестія й Сестра Еверілд.

— Правильно. Але я не знаю, скільки втекло до вбивств. Храм ніколи нічого не записував. Їм, як казали моєму батьку дів­чата, і не треба було, бо Сестра Кетрін уміла читати їхні думки. Вона зав­жди все знала. Божевілля. Зазвичай мій батько, коли бачив людей із Храму, що йшли від копальні в долині або через нашу землю, або дорогами до Юми чи Ахо, підбирав їх і відвозив машиною в містечко. Казав, що вони нічого не мали. Тільки їхні мантії й сандалі. Ані грошей. Ані води. Ані їжі. Нічого. А от ці двоє дів­чат із немовлятами були остан­німи з Храму, кого він узагалі бачив.

— Мама казала, що батько довго плакав, коли поліція розповіла йому про вбивства. Він дуже засмутився. Через дітей і дів­чину, яку так і не знайшли. Прісциллу, яка тоді ховалась у нашому будинку. Він сказав моїй матері, що наразив на небезпеку і свою сім’ю. Що Храм міг нас усіх повбивати.

— Ваш батько колись повідомляв про Храм у поліцію?

— Багато разів, так. Він розповідав поліції про зброю й утікачів. Про стрілянину в пустелі вночі. Одного разу він почув багато пострілів. Останнього року. Тоді він і почав повідомляти в поліцію. Поліція навіть сказала йому більше їх не турбувати. Вони мали інший клопіт, ніж якась купка гіпі. Вони нічого не робили, доки не стало запізно. Туди довго їхати, і до копальні до вбивств вони поїхали тільки раз. І сказали моєму батьку, що гіпі божевільні, але безневинні. Можете повірити? Безневинні.

— Ніч поліційного рейду та вбивств: що ваш батько розповідав про ту ніч?

— Він був наляканий. Казав, що там відбувалися погані речі. Тривалий час. Повторював моїй матері: «Я знав, що це погано скінчиться». І не помилявся.

— Він розповідав вам, із чого все почалося?

— Ох, він зав­жди казав, що все почалося із собак у копальні. І тутешніх коней. Усі нажахалися, як під час грози з блискавками. У нас тут було двоє собак, і вони не вилізали з-під столу в кухні. Мати згадувала, що пси вили. Вили на стелю.

— За кілька місяців до ночі вбивств це все почалося з наших тварин. Собаки з Храму годинами гавкали й завивали ночами в копальні. А наші коні й собаки тут лякалися. За три кілометри. Одного разу батько розповів, що поїхав своєю вантажівкою туди й дивився на копальню з дороги — хотів збагнути, що відбувається. Вони збудували огорожу, як і казали дів­чата-втікачки, з колючим дротом нагорі. Це скидалося на в’язницю, розумієте? І всі пси Храму за парканом шаленіли. Але мій батько не бачив жодних людей із Храму. Тільки собак, що вили на небо. Носилися попри край паркану, мовби намагалися вибратися.

— І він казав, що найдивнішим був туман. Дощило, і трохи світив місяць, а копальню вкрив цей брудний туман. Він бачив його з дороги десь за півтора кілометра. Такий жовтий і густий, мов дим удалині. А над дахами хиж, казав він, рухалося повітря. Мовби мерехтіло від спеки. Ну, знаєте, хвилями здіймалося. Але він не бачив, де туман починався чи закінчувався. У будівлях не було світла. А на землі — багать. Нічого. Він бачив тільки обриси хиж і паркан, і собак, крізь туман, що спускався. Не підіймався, як дим від пожежі. Батько зав­жди казав, що туман саме спускався. Мовби з якоїсь тріщини чи діри в небі. Наче він був усере­дині чогось, що розкрилося над копальнею.

— Поліція запевнила тата, що туман — це таки дим від багаття, але вогню не було. Мій батько бачив там усе на власні очі. Поліція теж не помітила вогню, то звідки така впевненість, що то дим від вогнища? Але мій батько так і не підходив ближче до копальні через туман і дивне хвилювання повітря. Він лишався на дорозі.

— Те саме трапилося в ніч убивств. Це вчетверте десь він і моя мати чули, як у копальні шаленіють собаки. І наші коні знову божеволіли. Мій батько пішов на пагорби за нашим домом і казав, що знову бачив удалині туман. У пустелі, там, де копальня. І доки він спостерігав з пагорба, почув зброю. Гавкіт собак і постріли. Просто божевілля. Тож він спустився сюди й викликав поліцію з Юми. І сказав, що краще їм якнайшвидше сюди дістатися, бо весь Храм котиться до пекла. Була десь одинадцята вечора, в копальні стріляли, і він, — так сказав, — думає, що там пожежа, а там є діти. Він видав усе, що зміг придумати, щоб змусити поліцію приїхати. Він не знав, що відбувається, але розумів, що щось не так.

— Батько знову пішов на пагорб і чекав, доки не побачив фари поліції, що їхала до копальні. Казав, що доки копи прибули, жовтий туман розвіявся. Десь за годину після його дзвінка. І він казав, що на тоді постріли вже припинилися. Але... але він досі чув собак. Вони вискотіли. Ну, знаєте, ніби дуже налякані. І мій батько сказав, що ті собаки були в небі. Віддалялися від копальні. Так він розповідав.

— А пізніше приїхали газети й говорили з моїм батьком, а потім написали, що він бачив НЛО. Він такого не казав. Але так поширилися історії про НЛО. І поліція винуватила мого тата, що він лише ускладнює їхню роботу, годуючи пресу байками. Те саме з книгою «Останні Дні» й тим знятим фільмом. Вони вигадали, ніби мій батько бачив НЛО. Тож він до самої смерті ні з ким уже не говорив про Храм, тільки з нашою родиною. Якби він був сьогодні живий, то й з вами про ту ніч теж не говорив би. Нізащо. Мого батька дуже образило, що вони всі брехали та зробили з нього дурня. Тому я зараз вам усе це розповідаю. Бо хочу все прояснити. Заради батька. Він був хорошою людиною.

Кайл підійшов до ліжка. Улігся, не забираючи ніг з підлоги. Потер очі. Треба поспати. Горішнє світло лишив увімкнене. Світло у ванній теж. Візор Макса горів на шафці біля ліжка, мов ядерний реактор. Спалахував і блимав телевізор. Кайл оточив себе безпечним світлом, мов налякана дитина. Він почувався дурним лише доти, доки не згадав свої сни.

Попри виснаження спати йому не хотілося. Тоді просто мікросон? І він буде в нормі для завтрашніх зйомок після одного такого, з увімкненим світлом... Ден по сусідству... то були лише... сни... немає причин хвилюватися...

Розбиті на пил хатини. Копальня. Далекий периметр дроту та стовпчиків паркану на вибіленій рівнині, де стелився туман. Кричали, шарпаючись у сутінку, птахи. Загублені й безпорадні, щільно заповнювали своїми тонкими зойками повітря.

Він розвернувся й побіг до собак, які на нього гавкали. Собак так і не знайшов. Приглушені дитячі крики перегукувалися з пташиними та спонукали його, перечіпляючись, пошкандибати до великого дерев’яного амбара, де дітей тримали в маленьких годівницях. Він їх так і не дістався. Не міг далеко просунутися на занімілих ногах поміж дерев’яних та іржавих будівель: копальня й ферма — все тут укупі, однакове. Пустище.

Жахливий і раптовий виск свині змусив його впасти й зіщулитися на холодній землі. Шалений стукіт її ратиць по дерев’яній підлозі маленького кам’яного будиночка з чотирма вікнами, що світилися червонуватим. Будівля здригалася від її люті.

Кайл схлипував і благав не показувати йому нутрощі будиночка, але вже мимоволі зазирав крізь стулчасте віконце. Усере­дині були чорно-білі фотографії Марти Лейк та Бріджетт Кловер серед світлин інших юних облич — із бородами, довгим волоссям і веснянкуватими щоками — яких він ніколи раніше не бачив. Фотокартки накидали на велике ліжко, завішане оксамитовим пологом кольору налитого винограду. У ліжку — постать. Її маленька безволоса голова відвернута від Кайла. Біля дальньої темної стіни інші стояли на колінах обличчями до неї, схиливши голови. Вони сховалися всере­дині від чорного дощу, що гасив спечену землю цього краю; дощу, що закручувався попелом і димом від далеких багряних багать. Хвилястий дим здіймався в брудне небо, на яке Кайл не наважувався поглянути.

Він пішов шукати ворота, щоб вибратися. «Я просто знімаю фільм», — сказав, усміхаючись і намагаючись не заплакати, мов гола замурзана дитина з брудними ногами, якою він і був. Однак перед зачиненими воротами стояла мовчазна постать у чорній мантії з обличчям, прихованим під каптуром. Двійко собак у неї на повідцях насправді були людьми, що плазували рачки, з обличчями, пофарбованими в багряний колір її нігтів. Людопси гавкали й хотіли на нього забратися.