Адам Нэвилл – Останні дні (страница 37)

— А там, із ним, просто перед його колінами ми бачимо довгий ніж. І його так обліпила кров, що ми були цілком упевнені, що це знаряддя вбивства. Реально старий на вигляд ніж. Спершу я подумав, що то мачете. Ними користуються мексиканські наркоторговці, тож я бачив таких удосталь. Але коли придивився, побачив, що він надто довгий. І надто тонкий як для мачете. А за хлопцем ми знайшли автоматичну гвинтівку з прицілом. Міг убити нас обох. Але не вбив. І всі ці роки я питав себе чому.

— Чому, думаєте, він вас помилував?

— Гадаю, він скінчив роботу того вечора.

Конвей відійшов від будиночка.

— Ми вдягнули на пі­дозрюваного наручники, на зап’ястя й щиколотки, і спершу поклали його на землю. Просто отут. Зовні, щоб могли його бачити, — Конвей зібгав пил черевиком. — І десь тоді ж ми розділилися. Змінили дії, щоб працювати швидше, і ми вже мали пі­дозрюваного. І я пішов і перевірив інші три будівлі на захід від копальні, а Хімінес іде отуди, на схід до інших трьох хиж.

— У цій хижі я знайшов зброярню, — Конвей вказав на напівзруйновану будівлю з полатаної цегли й без даху. — На ній висів замок. Я увірвався сюди, і тут усере­дині побачив стільки зброї, що можна було піти на вій­ну. Дві хижі отам, збоку від цієї, були заповнені книжками. Вони називалися «Книга ста розділів», і всі були складені в коробки, мовби призначалися для книгарні.

— З іншого боку Хімінес знайшов склади з ліками та їжею. І наркотиками. Двадцять грамів кокаїну. Десь стільки само марихуани й велика коробка капсул. МДА²², як ми дізналися пізніше, тодішній голлівудський наркотик. Походив не звідси.

Конвей повільно пройшов назад до латки на землі, яку позначив черевиком, біля будівлі, у якій виявив убивцю.

— Я повертаюсь і перевіряю пі­дозрюваного, а він досі лежить там і кричить про «давніх друзів» і я не знаю що ще. І поки я перевіряю, Хімінес кличе мене з північного боку копальні. Дивлюся туди й бачу його ліхтарик поміж будівлями.

Прямуючи попереду Дена й Кайла, Конвей дивився просто вперед і програвав сцену в пам’яті.

— Тож я йду сюди, і якраз коли пробігаю те місце, де в них отам були наркотики, Хімінес гукає: «У нас четверо мертвих. Біля паркану».

— Дерев’яний паркан отам у сімдесят п’ятому не був зламаний. Він був удвічі вищий, і вони натягнули згори колючий дріт. Щоб не дати людям вибратися, як-от тим чотирьом дурням, яких ми побачили на землі перед ним. Мабуть, вони намагалися вилізти. Руки скрізь подряпані дротами. Ну, так ми тоді подумали. Усіх застрелили в спину й у ноги. Видавалося дивним, що головні ворота були відчинені, коли ми під’їхали, тож коли пі­дозрюваний закінчив убивати своїх братів і сестер, він, певно, відчинив ворота до копальні, а тоді пішов і замкнувся в хижі. Нащо він це зробив? Випустити собак, яких ми так і не знайшли? Жодної іншої причини я не придумав.

Конвей зупинився за шість метрів від залишків старого дерев’яного паркану. Витер лице носовичком.

— Господи. Чотири тіла тут. У кепському стані. Їх добряче підстрелили, коли вони бігли, але одразу вбило тільки одного. Судмед­експерт повиймав з них усіх різні кулі. В однієї дів­чини було три в спині. Усі з тієї гвинтівки, яку ми знайшли в хатині з убивцею, і ще двох автоматичних, які кинули біля першого місця вбивства. Ми знайшли їх пізніше. Але ще ми з Хімінесом побачили на жертвах рани, схожі на сліди укусів. На обличчях. На шиях. Розірвані плечі. Собаки, ми вирішили. Наче їх підстрелили, щоб знерухомити, а тоді їх прикінчили пси.

Конвей мовчки стояв і дивився на поламаний паркан, досі прокручуючи в голові докази, знайдені двома патрульними тридцять шість років тому.

Конвей сидів на ґанку головної будівлі — місця вбивства. Камера знову повернулася на триногу для других статичних зйомок після обходу. Небо за поселенням палало. Сонце сідало за далекими горами й розфарбовувало небо рожевими та блакитними смугами поміж багряним. На лінію обрію насувалися нічні тіні, що скоро мусили занурити землю в темряву. Кактуси сагуаро за парканом по периметру перетворювалися на чорні губчасті силуети — тло для мультика про таязуру-подорожника або голлівудського вестерну. Ден освітлив ґанок остан­німи батарейками.

— Доки ми розібралися з рештою знахідок і посадили пі­дозрюваного в патрульну машину, прибули інші офіцери. Троє сержантів і двоє лейтенантів. Десь і тоді нагодилися репортери. Вони слухали поліційні частоти. І підслухали багато з чого, сказаного офіцерами на місці злочину, звідки й ті божевільні історії в пресі. Спекуляції. А також фото, які всі бачили, з тілами біля дроту й та одна з Братом Веліалом, що говорить сам до себе ззаду в машині.

— До ранку на місці було шістдесят офіцерів. Трьом із них стало погано після того, як вони побували біля паркану, — Конвей утомлено похитав головою. — Ох, це був хаос. Купу доказів знищили й зіпсували. Зачіпки загубилися. Тут вешталися копи з Фінікса, і всі ми з Юми. Місце не захистили. Це було масштабніше, ніж те, до чого ми звикли. Люди розбуркалися.

— Але вночі прибули двоє детективів з розслідування вбивств із Фінікса. І коронер округу теж. Це все владнало. Зберегло решту місця злочину. І коли вони були тут, то підтвердили те, що ми з Хімінесом зрозуміли від початку: жодних ознак боротьби на всіх п’ятьох жертвах у головній будівлі. Вони називали її храмом. Копи з розслідування вбивств обмотали долоні всіх жертв, щоб зберегти фігню, що забивається під нігті. І ми більше нічого не чули про справу до розтину у Фініксі.

— Чотири тіла біля паркану — людей застрелили в спину з трьох різних гвинтівок, доки ті бігли. Тож Веліал був не єдиним стрільцем. Це ми дізналися теж пізніше, від суд­мед­експертів. Двоє з перерізаними горлянками з першого місця вбивства також стріляли в цих дурнів. Іншими стрільцями були Брат Молох і Брат Ваал. Їхні відбитки зняли з другої та третьої гвинтівки. Тож Молох і Ваал мусили застрелити тих чотирьох біля паркану, а тоді просто всістися, щоб Веліал перерізав їм горлянки.

— Усі жертви біля паркану на обох руках мали рани, що з’являються під час захисту. Це теж сказали десь за тиждень. Ми думали, це через колючий дріт, але помилялися. Ніхто з них не забрався так високо. Вони порізали руки на землі, мовби відбивалися від того, що їх кусало. І це були не собаки. І не пустельна пума. У них на руках, обличчях і горлянках були відбитки людських зубів. І вони просто спливли кров’ю. Але детективи так і не дізналися, хто кусав або чим лишили відбитки, якщо то були не укуси. Відділ розслідування вбивств вважав це зброєю, зробленою з кісток, із якою втекли собаки. Я не такий впевнений.

Конвей сягнув однієї зі своїх природних павз і знову взявся уважно дивитися на мертві залізні дерева. Кайл прокашлявся:

— Ви, певно, бачили у своїй роботі багато неприємних речей, містере Конвей. Пізніше в кар’єрі ви стали детективом. Певно, працювали над якимись справами, що не мали сенсу. Які ніколи не розкривалися. Непоясненні випадки. Однак після сорока років у правоохоронних органів, а це чималий досвід, що підказують ваші інстинкти щодо того, що тут справді відбулося?

— Те саме, про що я казав іншим, які також багато років запитували те саме. Але мало хто хотів чути. Їм потрібна якась над­природна таємниця. НЛО або бридня про відьомство. Щось видовищне. Однак дозволь розповісти тобі дещо про поліційну роботу, синку. Поліція має справу з найгіршими з людства. У цьому будь певен. Регулярно. Це наша робота. А тут зібралася купка мудаків. Збіса божевільних. З наркотиками, Бібліями, зброєю й Бог знає чим іще. І вони жили у своєму власному світі. Не в тому, який цікавитиме тебе чи мене, чи практично будь-кого зі здоровим глуздом. Жодної поваги до законів, окрім тих, які пасуватимуть їхній лідерці. Усіх цих бідолашних дурнів повбивали просто за те, що вони її знали. Сестра Кетрін змінила погляди цієї купки гіпі всією своєю брехнею, облудою й маніпуляціями. Вони накидалися наркотою, ставали параноїками, їх відрізали. Ця Сестра Кетрін була найбезсоромнішою особою, про яку я чув. Чуєш мене? Безсоромною. Навряд чи я колись вживав це слово щодо когось іще. Такою прогнилою, як лише можливо. І вона змушувала їх тут жити, мов дикунів. Злягатися одне з одним, божеволіти й жити поруч із цілою купою зброї. Те, що сталося, було неминучим. Копи в Лос-Анджелесі вже бачили таке раніше зі старим Чарлі Менсоном. Копи деінде це ще побачать. Не треба ФБР-івця чи профайлера, щоб отримати іншу думку. Вони збочили зі шляху, синку, і їх з’їли.

Кайл за камерою кивнув.

— Але як щодо туману, який ви з напарником бачили? І гавкоту собак?

— Дідько, зав­жди є незакриті запитання, синку, — похитав головою Конвей. — Пустеля може гратися з твоєю свідомістю. Акустика. Атмосфера. Я прожив тут усе своє життя, і в цьому місці досі повно несподіванок.

Конвей деякий час кивав собі, так міцно примруживши очі, що ті зникли в його м’ясистих очницях.

— Важче було пояснити сліди. Здебільшого їх знищили черевики патрульних. Наші з Хімінесом теж. Але з цим нічого не вдієш. Коли тут кругом бігає стільки людей, докази слідів переважно псуються. Але відділ спецрозслідувань сфотографував знайдені в крові. Те саме біля дротів. І вони були довгими. Суцільно кістлявими.