Адам Нэвилл – Останні дні (страница 35)

У копальні було більше світла, ніж на фермі в Нормандії, і хоч здебільшого будівлі з уцілілими стінами мали неглибокий фокус, коли ніщо не рухалося, Ден міг знімати із широкою діафрагмою й доб­ре захопити руїни у власному світлі.

— Зроблю. Тринога?

Кайл скривився:

— Я, власне, думав про триногу для стабільності за другого виходу. Зроби спершу з Canon на плечі. Під час ходи, — хоч вони й гидували ручними зйомками, трохи рухомого відео зі стедікама додасть різноманіття візуальній палітрі.

Ден кивнув на знак згоди й зосереджено спохмурнів, змагаючись із технічними вказівками.

— І друже, — тихо додав Кайл, — чудово, що ти тут. Я серйозно.

Ден глянув на нього й кивнув:

— Тільки не дай Конвею наступити на кляту змію, — він знову взявся за камеру.

Кайл так сильно висмоктав воду з пляшки, що пластик розчавився в долоні. Підійшов до лейтенанта Конвея, який досі стояв до них спиною й не виказував жодної цікавості до їхніх зйомок екстер’єрів зруйнованого поселення та початкових кадрів пустелі. Він незворушно стояв поодаль на самоті, знявши окуляри та примруживши очі від залишків світла; погляд його зосере­дився на підліску висохлих дерев.

У Конвеї Кайла здивувало, як хтось із таким світлим кольором обличчя прожив усе своє життя в місці, де сонце спалювало землю на пил. На всіх його пухких передпліччях та обличчі з’єднувалися й темнішали континенти веснянок мармеладного кольору — наче зараз мармелад підгоряв. Поміж веснянок і родимок його шкіра була рожевою, як шинка. Волосся, охайно підстрижене до потилиці й темне від поту там, де випиналося з-під бейсболки «Аризона Даймондбекс», певно, колись було ґельського яскраво-рудого кольору. Вії чоловіка досі були рудуватими. Шотландська чи ірландська порода, звикла до вологого й холодного клімату Північної півкулі. І здавалося, що Конвей от-от схопить чималий інфаркт. Його сорочка з короткими рукавами, волога спереду та ззаду від поту, напиналася навколо запакованого в неї круглого тулуба, а краватка з візерунком на опуклій шиї, здавалось, повільно душила чоловіка.

Коли вони вперше побачили, як старий коп виштовхав себе з величезного «лінкольна» й побрів через стоянку до забігайлівки в Юмі, Кайл і Ден мало не інстинктивно всміхнулися. Чорні штани чоловік натягнув набагато вище пупка, лишаючи видимими декілька сантиметрів білих спортивних шкарпеток на тонких щиколотках над натертими чорними черевиками. Однак коли той зайшов у прохолодну кондиціоновану атмосферу ресторану, смарагдова гострота очей старого миттєво притлумила їхні усмішки. Вони дуже швидко віднайшли своє серйозне ставлення до лейтенанта Конвея.

Біля копальні офіцер у відставці лишався незбагненним; його тверді очі застрягли в постійному примруженні пухких очниць. Вони не розслабляли Кайла і не виказували жодних думок лейтенанта Конвея, окрім похмурої заклопотаності нерозділеними питаннями. За час поїздки до копальні він майже не говорив — самі лиш короткі поверхові твердження про пейзаж чи погоду. Усі висловлені швидко, беземоційно та спонукувані лише безплідними намаганнями Кайла зав’язати розмову. Однак Конвей сказав, що йому подобався Тоні Блер. Висловлювання «Завжди ми, га? Ладнаємо світ», мабуть, найближче нагадувало його особисту думку. Через нього Кайл почувався невпевнено в собі й чомусь молодше. Ден просто ставився до чоловіка обачно.

— Схоже на щось із вестерну, — зауважив до Конвея Кайл і кивнув на тонкі чорні дерева. Однак одразу пошкодував про слова, щойно ті вилетіли з рота. Колишній коп не виказував жодних ознак того, що чув його.

— Досі так, як було, — зрештою промовив Конвей до себе, або ж, можливо, до Кайла.

— Перепрошую?

— Пустельне залізне дерево.

— Ті дерева?

— У пустелях багато дощів. Здебільшого всі про це не знають. Навіть улітку. А в цій навіть рясніше, ніж у будь-якій іншій. Настає літо — і ці дерева квітнуть. Мов вічнозелені. Цього року вже двадцять сантиметрів. Але ці ще дотепер глибоко зимові залізні дерева, — детектив розвернувся й пішов від дерев, лишаючи Кайла стояти перед запилюженими чорними кінцівками, старими до закам’янілості, зі скелетоподібними шипастими гілками. Велика частина дерева, наче викинута на берег, лежала на гравії цементного кольору під його чоботами.

— Ось.

Кайл розвернувся до Конвея. Коп указував пухкою рукою на якісь бур’яни в ґрунті, схожі на засохлі лози помідорів:

— Диявольський кіготь. Мав би цвісти. Отамо — чарівна щіточка. Дуже гарна влітку. Цвіте рожевими квітами. Але не тут.

Кайл простежив за вказівками детектива до широкої смуги орляка й засохлих кущів, але квітів не побачив. Заінтриговано примружився на Конвея, який провів рукою в повітрі:

— Де починається кактус сагуаро? Бачите отамо? Змішується з креозотом, а навпроти починається примарна квітка? А ті малі жовті дерева — то все пало верде. Метрів за двадцять звідси. Бачте?

— Точно, — Кайл притлумив розчарування. Він ненавидів те, як камера змушувала поводитися людей, але не міг заперечувати й збентеження через повну байдужість копа до зйомки.

— Там навпроти починається пустеля. Просто за тим парканом. У пустелі повно життя, хай хто б вам що казав.

Кайл зиркнув на залишки дерев’яного паркану й за нього, де в сіруватому пилу вирізнялася якась зелень і кольорові цятки. Тоді, спохмурнівши, глянув на старого, досі не розуміючи. На чолі проступав піт, затікав в очі й викликав печіння. Поза тимчасовою сліпотою почув Конвея:

— Але просто тут, де ми стоїмо, усе мертве. Нічо не росте. Як було й у сімдесят п’ятому, — Конвей облизав тонкі губи. Його глибоко посаджені очі нічого не виказували. Він стягнув бейсболку і провів долонею по веснянкуватій шкірі голови, тоді начепив головний убір назад. — Нічо не росло біля цієї копальні із сімдесят п’ятого. Нічогісінько.

Кайл із поновленою цікавістю глянув на землю. Тоді вказав на найдовшу будівлю, що колись стояла в затінку довгого ряду скам’янілих дерев:

— Ті дерева теж засохли.

— Мескіт, — кивнув на спостереження Кайла Конвей. — Колись були зелені.

— Важко повірити, що хтось узагалі тут жив.

— Вони пробули тут два роки й убили це місце, — Конвей підійшов до Дена й промовив: — Почнемо виставу, — це був наказ.

Біля копальні досі вціліли вісім будівель, що варіювалися від якоїсь подоби універмагу з високим пласким фасадом до зібрання менших хиж та однієї довшої будівлі завбільшки з амбар. Білий вапняний суглинок стін на всіх спорудах висох й переважно відшарувався до червоної цегли. Там, де досі вціліли дахи, рифлене залізо погнулося, темно-руде від іржі, або ж виднілися голі чорні сволоки, хвилясто роз’їдені комахами. Ґанки просідали в сірий пил і висохлу траву. Відтинки паркану починалися й закінчувалися по периметру поселення й усі хилилися до землі.

— Готовий? — глянув Кайл на Дена.

Усе обличчя Дена змокріло, а чималі груди надималися від напруги — він тримав камеру:

— Світло в деяких будівлях може бути надто тьмяним. Я поставив освітлення в першу, як ти й казав. Може, доведеться його переставити, коли перейдемо на статичні зйомки.

— Ідеально, — яскраве світло блищало в нутрощах довшої будівлі, біля якої вони стояли. — Того вечора цю будівлю ви оглядали першою? — запитав Кайл у Конвея.

— Так.

Ден посунув камеру в зручнішу позицію на плечі:

— Краще буде, якщо я йтиму за містером Конвеєм. Що скажете?

Кайл кивком погодився, тоді обернувся до старого копа:

— Містере Конвею. Ми можемо зробити це стільки разів, скільки забажаєте... — він би продовжив, але Конвей, здавалося, не слухав його передмову чи вказівки. Старий коп просто задивлявся у двері будівлі з тією самою уважністю, що й на засохлі дерева.

— Сержант Метт Конвей був першим офіцером поліції, який прибув до копальні ввечері десятого липня 1975 року, — Кайл говорив з-за лівого плеча Дена, а Денова камера націлилася на старого копа в профіль, доки той дивився на поселення в початковому кадрі. — Містере Конвею, можете розповісти нам про ту ніч? Стільки, скільки пам’ятаєте.

Конвей зиркнув на Кайла, мов на англійського дурника, тоді відвернувся:

— Я пам’ятаю все. Такі ночі ніколи не закінчуються.

Кайл глянув на Дена, який вишкірився у видошукач.

— Дзвінок надійшов о десятій п’ятдесят у відділок у Юмі. Хлоп із ранчо за вісім кілометрів на захід звідси почув постріли. Звали його Аґіларом. Він уже помер. Тепер це місце його сина. Володіє і цією землею теж. Сподіваюсь, ви, хлопці, отримали дозвіл тут знімати?

Кайл кивнув. Ден притлумив смішок.

Конвей обернувся спиною до камери та вказав на пустельну ущелину, на дальній схил долини:

— Звук проходить якраз через цю долину й долинає до його ранчо. Звідти чутно, мов по сусідству. У копальні немає телефону. Вони тут були відрізані. Та Аґілар сказав, що чув постріли. Поспіль. За звуком розрізнив, що то гвинтівка. За тріскотом. І коли він вий­шов з двору й на пагорб біля свого житла, сказав, що побачив там якийсь туман. Наче жовтий. Аґілар чув також і собак. Цілу зграю, реально сердиту. Отута. І він сказав, що чув щось іще, крім тих собак. Зараз це звучить по-дурному, але не тоді, коли я був тут, стояв просто де ви зараз. Я теж це чув.

Конвей пройшов пару метрів до великого білого бунгало, і Ден рушив за ним із камерою. Старий полісмен зітхнув і заклав руки в боки. Ден зиркнув на Кайла й звів брови; Кайл один раз кивнув, показуючи, щоб той знімав далі.