Адам Нэвилл – Останні дні (страница 29)

— Багато років — ні. Але ми знайшли одне одного знову, нещодавно.

— Сумно. І трохи химерно.

Макс завмер, мовби якесь нависле одкровення від Кайла його страхало.

— Ці флешки... — Кайл не знав, із чого почати чи як пояснити, що на них записано. — Як і з Голланд-Парком, тут щось не так.

Макс безшумно розвернувся в кріслі. Поклав одну маленьку наманікюрену руку Кайлові на зап’ястя, які погойдувалися між його колінами, що підстрибували. Шкіра на пальцях Макса була м’якою, мов у немовляти; здійнявся подмух дорогого крему для рук.

— Це важкий час для нашого задуму, Кайле. Ґебріел, бідолашний Ґебріел... — Макс заплющив очі й похитав головою на якусь думку, що в ній виринула. — І я сьогодні ввечері їду в Брайтон. Похорон Сьюзен завтра.

— Це доволі жахливо. Реально вразило мене, Максе. І Дена.

— Бо ти — чутлива та дбайлива душа, Кайле. Я це збагнув тієї миті, коли ми вперше зустрілися, — Макс не відводив уважного погляду; на чолі проступив натяк на занепокоєну похмурість. — Але ти також відданий кінематографіст. Митець. З переконаннями. Які я вельми оцінив у твоїх колишніх роботах. Саме тому я й обрав тебе, Кайле, щоб зробити цей фільм. Нашу роботу не можуть, просто не можуть розладнати ці жорстокі вчинки долі. Ці нещасливі випадки. Ми цього не допустимо. Наша робота величніша за нас — її посередників, її тлумачів.

— Але...

Макс лагідно похитав зачіскою:

— Ми розкриваємо болісні й жахливі секрети, мій любий Кайле. Розворушуємо давно поховане. Розслідуємо найжаскіші злочини, учинені проти інших людей. Ув’язнення, позбавлення свободи, маніпуляція, контроль, жорстокість, убивство. Однак ми маємо лишатися хоробрими, хай як би ці питання нас тривожили. Мусимо стояти непохитно перед тим, що побачимо й почуємо. Ми мусимо бути насторожі, Кайле. Завжди. Тому я й наполягаю на лампах, Кайле. Мусимо зав­жди нагадувати собі, що ми на боці світла.

— Але є ще дещо. Щось... Я не... Я не знаю, як це пояснити, — мовив Кайл. Макс спостерігав за ним, на обличчі застигли осторога та неспокій. — На фермі. Це було дивно. Атмосфера. Будиночок Кетрін. Те, що я там відчував. Чув. Штуки на стінах. Постать на Кларендон-роуд. Ви дивилися матеріал із Лондона?

— Так, — глитнув Макс. — Зібрання досліджувало жахливі речі й виводило себе в незвичні місця, Кайле. Книга Левайна — не повна вигадка.

— Ні. Я не про те, що вони робили одне з одним. Я намагаюся сказати... у тих місцях ніби залишили щось іще, — Кайл зітхнув і пошкрябав кругом голову, шукаючи годяще пояснення. — На стінах. На клятих стінах. Самі побачите. Я зняв їх й у Франції також. Не думаю... Я знаю, що це не малюнки. Вони — Зібрання — цього не малювали. Не могли, бо вони також на Кларендон-роуд, на новому тиньку. Я намагався розповісти вам телефоном. В імейлі, Максе. У тому, на який ви мені так і не відповіли, про минулу неділю. Ви ще побачите такі самі з Нормандії. Отут, — Кайл постукав по флешках у маленьких руках Макса. — І на всіх локаціях ми були не самі. Я звучу, як божевільний, тільки припускаючи таке, але... я все-таки вірю, що спостерігав чотири справжні паранормальні випадки. Один у Лондоні, один у храмі ферми, ще один у фермерському будиночку Кетрін. Четвертим був відбиток руки на стіні нашого готельного номера. Ви знали, Максе? Що ми знімемо таку фігню?

Шкірясте горло Макса сіпалося вгору й униз. Його усмішка була тонкою й напруженою.

— Виляски, Максе. Те, що ми чули. У будинку в Голланд-Парку. Вони на всіх аудіотреках. Фінґер Макс перевірив. Птахи. Собаки. Ми так думаємо. Інше теж. Вітер. Не впевнений, але це жахало. А коли Ден намагався звільнити Ґебріела від тієї клятої пастки, я був у буди­ночку Сестри Кетрін не сам. Там був хтось... щось... унизу в будівлі. Те саме й у храмі. Я в цьому впевнений. Скажіть, що ви бачили того, хто вдерся на Кларендон-роуд.

Макс кивнув.

— Ми були в тому домі не самі. І на фермі. Я в цьому впевнений. Як це можна пояснити?

— Мій любий Кайле... — усміхнувся Макс.

— Послухайте. Вас там не було. Це ніби... а тепер... ну... ніби щось вий­шло з... з тих місць. У мене ці сни. У Франції. А тоді стіни готельного номера... ванної змінилися. Якесь зображення проступило на клятій стіні ванної, Максе. Я знайшов його після свого будь-коли найдивнішого довбаного сну. Я знаю, що ви хотіли чогось паранормального, але ж бляха...

Макс заплющив очі, хоч Кайл і пі­дозрював, що внаслідок його лайки.

— Вибачте. Брудний рот. Але це серйозно, Максе. Я намагався звинуватити в першому видиві наркомана та списати другий і третій на виснаження. Але ванна? Я маю це на плівці. А тепер Сьюзан, не кажучи вже про Ґебріела? Що тут, бляха, відбувається?

Макс розплющив очі й задивився на флешки:

— Не знаю. Але хтозна, що наробила ця дурепа Кетрін. Навіяла. Навіть привела в Зібрання. Не можу сказати. Але я давно пі­дозрював, що вона зв’язалася... пробилася до чогось, із чим нізащо не варто було контактувати. Тому фільм такий важливий, доки ще є час, — Макс стиснув Кайлів зап’ясток. — Тепер ти починаєш розуміти мою мотивацію зняти цей фільм. Я мав рацію...

— Час? Що значить «доки ще є час»?

Макс посовався в кріслі:

— Нас небагато лишилося. Крім мене, я зміг знайти лише трьох адептів із Лондона та Франції, — він прокашлявся. — Дорослих уцілілих із часів Кетрін в Аризоні ще менше. Я відстежив тільки двох. А тепер лишилася лише одна. Ти хоч уявляєш, яким цінним зараз буде інтерв’ю з Мартою Лейк? Ми не можемо марнувати часу.

— Чому зараз, Максе? Чому вона порушує тишу зараз? Марта Лейк тридцять років лишалась інкогніто. Я шукав онлайн. Ґуґлив її. Те саме з нещодавно померлою Патрісією Кловер. Ви самі сказали, що Сьюзен Вайт ніколи нікому не відкривалася, доки не при­йшла до нас на Кларендон-роуд. Те саме з Ґебріелом, який, до речі, мало що нам розповів. Я знаю, бо Ден питав лікаря...

— Кайле, Кайле. Ти хоч уявляєш стигму, незмивані плями на тих, хто був частиною Храму Останніх Днів в Америці? Уже не кажучи про те, що думали про нас у Зібранні? Про таке не захочеш говорити. Тривалий час. Через дітей. Що робили... що сталося з дітьми. Як їх відбирали в батьків. Як їх ізолювали, як погано з ними поводилися під керівництвом Кетрін. Неприйнятно. Це було насильство. Декого могли... я навіть не можу змусити себе про це говорити. Декого так і не знайшли. А ми живемо в чутливіші часи. Лише на схилі літ тобі комфортніше розповідати й визнавати причетність до всього цього, примиритися з минулим. Намагатися віднайти спокій. Я заплатив їм багато грошей за їхні свідчення, і на це, на жаль, треба також зважати. Не всі були такими щасливими, як я, Кайле, після звільнення з-під влади Кетрін. А з нами трапилося зовсім не те, що взагалі хочеш пам’ятати. Прошу, май це на увазі. З Ґебріелом стався нещасний випадок. Смерть Сьюзен була збігом. Високий тиск.

— А інший? Ваш друг, що помер минулого тижня.

— Брат Чапля страждав від тривалої хвороби. Рак. Тому він і не хотів зніматися. Тобі нічого не загрожує. Ти ж не віриш, що загрожує? — Макс легенько всміхнувся, мовби спирався на край ліжка наляканої дитини.

Кайл втупився в Макса, шукаючи в його очах будь-який натяк на оману. Не побачив жодного.

Після перегляду відповідного матеріалу з Голланд-Парку та сцени з храмової будівлі й будиночка в Нормандії обличчя Макса було враженим. Одна рука тремтіла. Він майже побіг із крісла до ламп, і Кайл теж порадів, що вони ввімкнені.

— Гадаю, бренді буде доречним. Що скажеш?

— Зараз трохи не моя коктейльна година, Максе, але, гадаю, ідея хороша. Я випив бурбона у своїй квартирі минулої неділі, щойно це побачив.

— Це надзвичайно.

— Це людина? Нагорі з нами? І ці штуки на стінах, Максе. У храмі. Що воно таке?

Макс потер очі, тоді зиркнув на стелю. Коли збагнув, що Кайл за ним спостерігає, йому стало незатишно, наче той споглядав його фізичне приниження. Він розвернувся й відчинив двері:

— Айріс! Ох, де ж вона? Айріс!

— Сер?

— Карафу.

Макс знову обернувся до Кайла й підняв руки:

— Ніколи раніше не бачив нічого схожого.

— На Кларендон-роуд. Ця постать? І крик, Максе.

Відлуння остан­нього виску за ме­жами пентгауса на Кларендон-роуд вп’ялося йому в слух.

— Частина мене шкодує, що взагалі це почула. Але це неоціненно. Хоч уявляєте, як це піде в трейлер?

— Цілком, — Макс повернувся на місце. Він не бажав передивлятися епізоди ще раз. А його реакція на храм-амбар зачудувала Кайла: зображення були кепсько освітлені, однаково огидні та потребували збільшення, від якого Макс відмовився.

— Сьюзен Вайт розповідала нам про так звані «сутності». Але це? Як це пов’язано?

— Я ніколи не очікував, що ви побачите щось таке драматичне. Цей хлоп Фінґер...

— Фінґер Маус.

— Він би не... не підробив якось відео?

— Боже, ні. Та й не встиг би. Та й хай там як, ми чули їх у реальному часі. Ми з Деном. Чули все, що щойно чули ви.

— Але на Кларендон-роуд ви не бачили цієї... людини?

— Нічого. Ми чули кроки. Двічі. Сходами вниз, а тоді пізніше вгору, тож хтось весь час був з нами всере­дині. Але ми нікого не бачили. Було темно. Чим ми й хотіли скористатися. Заради ефектності.

— Забудь про ефектність, Кайле. Нам не потрібні такі прикраси. Надалі, будь ласка, освітлюйте майданчик як годиться, особливо вночі. Інакше в нас буде такий безлад. Він відкриває нас до хибних тлумачень. Звинувачень у фальсифікації неприродних явищ.