Адам Нэвилл – Останні дні (страница 26)

— Доїж піцу, Дене.

— Не можу на неї дивитися, — Ден заплющив очі й застогнав. — Я не міг нічого зробити. Не знав, чи переносити його в машину. Але ключі були в тебе. І... я думав... я був переконаний, що там іще пастки — скрізь навколо нас. Не міг поворухнутися. Лише без упину кликав тебе, друже.

— Я не чув жодного слова. Як таке можливо? Я мав тебе почути.

У лікарні відбувся довгий і палкий діалог між лікарем і французом із селища. Кайл із Деном французької не знали. У них не було нічого, окрім фургона, повного кінообладнання та крові.

Він пам’ятав своє полегшення, коли почув, що Ґебріел житиме: новину повідомила байдужою ламаною англійською чорношкіра медсестра в лікарні.

— Але нога... Нема. Із... — лікар жестом показав перерізання в себе на коліні. — Ампутація.

«Що станеться з тією крихітною ступнею в білій кросівці?» — подумав Кайл — шоковано, нажахано, з холодним заціпенінням від новини. А тоді вони з Деном чекали в лікарні ще три години, досі скривавлені та заслаблі від голоду й шоку.

Потім, походжаючи бетонованим майданчиком — нечутливий, дрейфуючи крізь гнів, шок і виснаження, — Кайл зателефонував Максу з автостоянки. І Макс доволі довго не реагував на виплюнуту Кайлом у телефон інформацію про «кляті пастки, через які ти змусив нас пройти!».

Нарешті Макс промовив слабким і втомленим голосом:

— Стежка. Я сказав вам лишатися на стежці.

— Там не було стежки, довбню!

— Послухай, я там ніколи не був. Звідки мені знати?

— Чому? Чому ти там ніколи не був?

— Він житиме?

— Так, але він втратив ногу. Втратив її! Нахрін ампутована до коліна.

— О боже, ні.

— О боже, так.

— Страховка. Ви всі застраховані.

— Скажи це Ґебріелу! І його дев’яносторічній матері, яку він доглядає. Про що ти, в біса, думав, Максе? — запала тривала тиша. — Максе! Максе! — Кайл кричав у телефон.

— Навіть зараз. Навіть зараз. Вона може.

— Що? Не чую...

— Ви... щось бачили?

— Щось бачили? Ти про що?

— Незвичне.

— Так, друже, до речі, бачив. Її кляте ліжко досі в тому будиночку. І в ньому було повно... повно... жаб. Червів. Змій. Хрін його знає. І ці... штуки на стінах. На стінах, Максе! У храмі, у спальні. Що воно таке? Ці постаті? І це місце... ця ферма ненормальна. Просто ненормальна.

— Що ти маєш на увазі?

Кайл усівся на бетонований майданчик. На цю мить йому вже було начхати, що про нього подумають навколо: втомлені парамедики, що проходили повз, люди, що заходили й виходили крізь вхід до травматології.

— Ґебріел злякався. Сказав, що вони досі там. Щойно ми приїхали. Потім відмовлявся заходити до будівель. І там ніби щось було. Усере­дині храму. Я щось почув там, коли знімав. І в котеджі Кетрін. Унизу. Хтось зайшов. Але нікого не було, коли я спустився. Я спантеличений, Максе. Мене це лякає. Що не так із цим місцем? Що?

— Поговоримо, коли приїдете додому.

— Додому! Що нам робити, Максе? З Ґебріелом? Що?

— Я про це подбаю. Просто їдьте додому, як заплановано на завтра. Зустрінемось, коли відпочинете. Ви вдосталь зробили, як для одного дня. Дякую вам за це. Напиши мені назву лікарні. Телефонний номер. Мені вже треба йти. Треба ще про дещо подбати.

— Подбати! Що може бути важливішим за це? Мені потрібні відповіді, друже.

— Кайле. Прошу тебе. Ти збуджений.

— А ти не був би після всього, пережитого нами?

— Я розумію. Справді. Але... були ще нещасливі новини. Сьогодні. Які впливають на наш фільм.

— Що?

— Сестра Ізіда. Сьюзен Вайт. Вона пішла вночі.

— Пішла? Куди пішла? Що?

— Вона померла, Кайле.

— Уже не знаю щодо цього, друже.

Кайл відвернув голову від екрана лептопа, за яким занурився у чорновий монтаж. Глянув на Дена, який нарешті проковтнув прожований шматок піци.

— Фільм, — Ден глянув на Кайла — глибоко в налиті кров’ю очі друга. — Це неправильно.

— Ще б пак. І Макс не розповідає нам усього. Щось приховує від нас. Від старту.

— Що саме?

— Якби ж я знав, друже. Не знаю. Він злякався, коли я говорив із тією баристеркою. Сказав, що я відриваюся від справи. Але вона жила там, у будівлі — першому храмі Зібрання. Як це може бути не пов’язано? І вона згадувала про стіни. Про плями. Хай що то було. Як просто вони з’являлися. Із зображеннями в них. Не було течі. І пошкоджених дротів. Ніколи. Ми так і не зняли детально, але я припустив би, що в підвалі на Кларендон-роуд ми бачили те саме, що й на стінах у тому клятому амбарі, — Кайл вказав на екран лептопа, підкреслюючи думку. — Рейчел Філліпс теж чула звуки. Які ми чули. Та постать... біля пентгауса... Отож, це все пов’язане з Зібранням. Мусить бути. Міфи можуть не бути міфами. Можеш повірити, що я взагалі це кажу?

— Про що й мав бути весь фільм. Чого хотів Макс. Збіса зручно, якщо хочеш знати мою думку. А ще отам... Тобто, боже... ці штуки на стінах. Це аж ніяк не сліди від води. Ніяк. Вони намальовані. Але хто захоче таке малювати? Вони, певно, були геть схибнуті.

— Вони не намальовані.

— Повтори?

Кайл хитнув головою і глитнув:

— Вони у камені. Я доторкнувся до однієї. Вони ніби пропалені... у самому камені. Там немає фарби. Це ніби випал. Який смердить. Мовби щось померло в стіні.

Ден повільно видихнув.

— У цьому номері не можна курити?

— До біса, — кивнув Кайл. — Підпалюй.

Ден зіп’явся на ноги й потягнувся до Кайлової пачки Lucky Strikes на столику біля ліжка.

— Хочеш?

Кайл кивнув, тоді впіймав кинуту Деном сигарету. Ден походжав кругом. У тиші Кайл спостерігав за волохатими ногами друга, уникаючи видива його волохатого живота. Мова Дена змазалася, щоки розшарілися:

— Ця фігня надто лячна. Тобто Ґебріел ледь не помер. Якби я не заткнув кровотечу своєю сорочкою, він стік би кров’ю. Так сказав лікар. Чи принаймні показав. Сьюзен Ізіда, чи як там її, мертва. Мертва. Як і якийсь іще старий гіпі-товариш Макса, втягнутий у це гівно. Це здається... небезпечним. Я знаю, що в тебе борги. І сто штук — це багато грошей, але думаю, ми маємо піти. Просто нахрін піти, друже.

Кайл утамував роздратування й розчарування пропозицією Дена покинути фільм. І який фільм. Ден був засмучений. Це природно. Але він щойно запропонував невимовне.

— Чуваче, не нам тут ухвалювати великі рішення. Сьогодні...

— Сьогодні був найгірший день мого життя. Сьогодні все було шизанутим.

Він ще ніколи не бачив Дена таким. Кайл ретельно добрав слова та пом’якшив голос:

— Погоджуюсь. Було. Але, друже, ти маєш визнати — попри всю пережиту нами фігню це вибухово. Тобто ми двічі знімали, і двічі вловили щось на камеру. Як часто таке трапляється? Ніколи, от як часто. Ніколи не траплялось, як мені відомо. Ніколи. Ні з ким з увімкненою камерою. Схожі ефекти можуть бути в горорному фільмі від великої студії. Але це не ефекти.

Ден заплющив очі з таким виглядом, наче хотів запхнути пальці й у вуха:

— Кайле.

— Так, інтерв’ю були лячними, але це фантастичний матеріал. Таке не придумаєш. Ми ніби все своє життя чекали чогось такого. З «Ковеном» і «Кривавим Безумом» ми не вловили й натяку на паранормальне. Декілька хороших інтерв’ю. Декілька гарних кадрів місць убивства. Два офігенні фільми. Але це... це геть на іншому рівні, друже. Це наше становлення. Це видатний час. Звідси й надалі нам офіційно вдалося.