Адам Нэвилл – Останні дні (страница 20)

Рудувато-брунатна будівля, призначення якої він не пам’ятав, єдина мала дерев’яні стіни. Декілька вертикальних дощок упали в траву. Дах запав із центру всере­дину. Вхідних дверей також бракувало, проте внутрішній простір поміж вертикальними дошками був непроникно темним. Як і нутрощі трьох кам’яних будівель.

— Зніму все це на ті нові двохсотміліметрові лінзи, — сказав Ден. Він не любив використовувати збільшення, натомість любив міняти лінзи.

— Якщо треба. Тридцять п’ять міліметрів якраз згодяться.

— Це моя мить у стилі Девіда Ліна, так що не займай.

Вони виставили кольоровий баланс на обох камерах, і Кайл дістав мікрофон Sennheiser, яким вони користувалися, коли знімали зовні. Він не подумав узяти із собою смолоскип, але вони прихопили колекцію ліхтарів світити, доки не сядуть портативні батарейки.

— Ґебріеле, бачите ту дерев’яну будівлю, з прибудовою?

— Амбаром. Це був амбар.

— Навіщо ви його використовували?

— Для дітей.

— Ви тримали там дітей?

Ґебріел зберігав мовчання. Кайл записав тишу без подальших розпитувань.

Вони увійшли на ферму й потрапили, судячи з усього, у колишній двір перед найбільшою будівлею. З високої трави, мов пля­мисті слонячі кістки, стирчали залишки старого плуга й розвалений візок.

Саме тут Кайл усвідомив навколишню тишу, доки зосереджувався на виставленні кадрів для найкращої можливої композиції, яка тепер перед ним розгорталась більше, аніж на чорно-білій фотографії в книжці Левайна. І тиша видавалася йому виснажливою, так ніби вона ретельно його вивчала. Хоча його вразило дещо більше, аніж просто відсутність звуків вкупі зі зловісною аурою, випромінюваною занепадом: у ній була якась глибинна непорушність.

Густе й прохолодне повітря не збурював навіть натяк на вітерець, що дув крізь поле; біля них не тріпотіла й не дзижчала жодна комаха, хоча ті були активними на полі, крізь яке вони пройшли. Та Кайл не міг назвати атмосферу на фермі мирною. Вона більше скидалася на стривожене очікування.

Ґебріел усівся в траві на краю двору й задивлявся на будівлі. Він був схожий на дитину з головою стариганя.

Поміж вказівками Дену, якому для зйомки не потрібно було багато режисури, Кайл узявся робити зовнішні кадри своїм фотоапаратом. Тоді встановив другу камеру біля амбара: вони зав­жди монтували по черзі з двох камер. Колись він залюбки взявся б монтувати з чотирьох. Розмріявся.

Вони почали з установчих кадрів. Кайлів вибір початкового кад­­ру для будь-якої сцени зав­жди демонстрував заяву режисерського наміру. І в цьому разі все стосувалося занепаду: порожнечі, атмосфери віку, настрою занедбаності. Місце з драматичнішою вираз­ністю, ніж будинок у Лондоні: уява Кайла навіть почала змальовувати його заплямованим, мовби якоюсь невидимою сутністю, яка колись пройшла крізь нього чи навіть мешкала тут. Він обірвав ці роздуми, бо видавалося, що Ґебріел переживав схожу замріяність.

— Упевнений, що маєш усі потрібні кадри? — запитав він у Дена за годину.

Ден за першою камерою кивнув.

— Мастер-кадр наче добрий. Я відзняв перебивки і зараз зроблю декілька гідних великих планів.

Було не схоже, що локація поставить перед ними якісь технічні проблеми. Для деяких інтер’єрів знадобиться світло. Решта відео складатиметься зі статичних інтерв’ю, далеких планів, середніх і великих.

— Віддам Максу належне, він уміє вибрати круту місцину.

Ден кивнув: усе його обличчя перетворилося на велику усмішку.

Діставши з наплічника свій екземпляр «Останніх Днів» Левайна та сценарій, Кайл розгорнув книжку на частині з ілюстраціями і знайшов масштабовану діаграму ферми. Уявив це місце з повітря. Навпроти мапи ферми його привертала одна з шістнадцяти фотографій, включених у «Сенсаційну класику трукрайму». На ній фотограф закарбував зіщулений фермерський будинок. На чорно-білій світлині виднілися шибки у віконних рамах і бліді дерев’яні двері над кам’яними порогами. Перед будинком були зняті дванадцять адептів. Дюжина з тих двадцяти трьох чоловіків та жінок, що лишалися на ту мить у Зібранні.

Чоловіки на фото мали довге волосся й густі бороди. Здебільшого вони всміхалися. Світлину зробили у 1970-му, але скидалося, ніби в 1870-му. Вони були дивним поєднанням монахів-домініканців, пророків Старого Заповіту та гіпі. Усі адепти на світлині були вдягнені в мантії з каптурами, що прославили їх на вулицях Лондона, а пізніше в Лос-Анджелесі та Юмі.

— Ґебріеле, — Кайл поманив його головою. Ґебріел тихими й легкими кроками підійшов і став поруч із Кайлом, який показав йому фотографію. Ден відірвався від видошукача й дослухався до Кайла: зазвичай Денові цього вистачало для найкращого кадру. — Я хочу, щоб ви стали біля головної будівлі, де на фото стоять оці люди. Вам не треба нічого казати, гаразд? Бачите фотографію? — Ґебріел кивнув. — Ми вставимо в перебивці слайд із нею, а тоді одразу після цього — вас у кольорі. Зробимо перехід від одного до іншого, ага? Ніби тоді й зараз.

— Скільки часу це забере?

— Боюся, усе залежатиме від вас.

Погляд Ґебріела на будівлі засвідчив Кайлу, що їм буде важко затягнути старого всере­дину хоч якоїсь із них, хіба що той раптом потеплішає, як Сьюзен Вайт. Ґебріел почвалав до довгої білої спочивальні, а Ден прошепотів:

— Сцикло.

Кайл знову зосере­дився на світлині. Згідно з підписом, нікого з Сімох на ній не було. Це було єдине відоме Максові фото ферми. Ірвін Левайн придбав його в навіженої на ім’я Сенді Воллес, вона ж Сестра Юнона, що вже давно померла від сепсису. Вона забралася незадовго до розколу.

Кайл бачив, як з-під облямівки мантій наснажених визирали ноги в сандалях — символ їхнього аскетичного стилю життя. Ірвін Левайн стверджував, що у Франції вродливіші адептки за Сестру Кет­рін постійно носили каптури й вуалі. Вона не любила конкуренції. Однак на світлині всіх п’ятьох жінок у кадрі було видно: юні та гарні, веснянкуваті від сонця, худорляві плечі прикриті довгим прямим волоссям. Дів­чата тримали на повідцях вгодованих собак. Улюблені «варги» Сестри Кетрін: хаскі, яких вона обожнювала та привезла з Англії, і які зав­жди їли краще за адептів.

Кайл звірився з підписом біля масштабованої діаграми ферми й побачив, що занепала дерев’яна будівля, призначення якої він не міг пригадати, підписана як «Буда/Школа».

— Ґебріеле, коли ви були тут, собак тримали в тому амбарі з дітьми?

Ґебріел кивнув.

— Дітей, які народжувалися на фермі, одразу після народження передавали під спільну опіку. Але немовлят тримали в маленьких саморобних колисках. Старші діти спали на матрацах, — пояснив він, ніби виправдовуючись.

— У тій жахливій будівлі. З собаками. Господи, — промовив до себе Ден.

Кайл зайшов у кадр і закріпив на Ґебріелові петлички.

Кайла ніколи не цікавили постановки; не хотів, аби місця робили цікавими. З досвіду він зрозумів, що якщо достатньо уважно дивитися в потрібному напрямку, локація вже ставала ідеальною для його цілей. Вони були тим, чим були. Хай якими неохайними, похмурими й покинутими були зазвичай місця, які він знімав, саме ці якості надавали їм цікавості. Принаймні для нього, і вони часто були ключовою частиною історії, яку він намагався розповісти. Так трапилося й зі спаленим котеджем, який він знімав у Шотландії для «Ковена», і з жахливим, усипаним графіті помешканням в Осло, яке відзняв у «Кривавому Безумі», так ніби страхітливі речі в певних місцях залишали ті покинутими й безповоротно зруйнованими як певну розплату. І ця ферма пропонувала більше за будь-яку прикрашену декорацію.

Кайл зазирнув крізь роз’їдену віконну раму в довгий білий фермерський будинок — колишнє житлове приміщення передостан­нього відходу Зібрання від світу. Сонячне світло падало крізь розбиті вікна й два великих одвірки в стіні, що виходили у двір, створюючи всере­дині слабкий брунатний туман. Під черевиками Дена, коли той встановлював камеру для великих зовнішніх планів, хрупотіло розбите скло. Вікна вибили зсере­дини.

Ірвін Левайн за своїми джерелами стверджував, що дахи, вікна й посіви поселення знищив під час розколу жахливий шторм. Але ж Ірвін ніколи насправді не бував на фермі.

Кайл зайшов у двері. Безпомильний різкий сморід тваринної сечі змусив його принюхатися й скривитися; той змішувався з грибним припахом від чорних спор, що поплямували кам’яні стіни. Синуси Кайла запов­нив додатковий запах вологого дерева й, можливо, душок несвіжого падла.

— Дене!

Ден зайшов у двері за ним.

— Моторошно.

— Я хочу, щоб ти зняв усе це для перебивок. І перевір, який вигляд це матиме без світла.

— Це можна.

— Це буде крутецьки, друже.

— Хочеш записати кілька реплік?

— Поки ні. Просто відзніми це, і нехай буде як «Техаська різанина бензопилою». І ще встановимо мікрофони. Хочу почути голос цього місця.

— Зроблю все можливе.

— Ти зав­жди робиш, друже. Тому я тебе поцілував би, якби ти сьогодні вранці поголився.

Ден пирхнув.

— Ґебріел сюди не зайде. Думаю, доведеться записувати його репліки зовні.

— Міг би сказати нам у Вуд-Ґрін, — закотив очі Кайл.

Захрипівши від сміху, Ден узявся за інтер’єр. Перший поверх мав єдину довгу кімнату з велетенським комином і вогнищем з одного боку. Нерівну цементну підлогу засипали уламки, тож вони миттєво опинилися по щиколотку в прілому листі. Із заметів сухого листя виринали розкидані дрова, грудки землі й вологий тиньк. Зібрання позмінно проводило всі свої вбогі трапези в цій кімнаті. Уздовж високої стелі тягнулися три довгі дерев’яні сволоки; дерев’яні планки утворювали підлогу наступного поверху й виднілися поміж сволоками.