Адам Нэвилл – Останні дні (страница 12)

Запилюженого світла, яке падало крізь ґратчасте вікно підвалу вдень, тепер не було. Але вікно сяяло залишками вуличного освітлення ззовні. У ньому самими силуетами заледве вирізнялися картонні коробки та поодинокі покинуті меблі попередніх мешканців. Ден додав на ліхтарі камери ще один рівень сріблястого освітлення, яке майже повернуло Кайлові звичну впевненість.

— Я його до цього не пам’ятаю, — мовив Кайл і розвернувся, шукаючи джерело запаху. Той нагадував йому відходи: яєчно-сірчастий, газово-різкий. І вологий. Тут сильніше смерділо водою з чимось запліснявілим, мов старий вологий килим у холодній кімнаті. Кайл подумав про розповіді Сьюзен. А тоді силоміць притлумив свою знервованість.

— Ага, тепер відчуваю, — озвався Ден. — Дивись, куди ноги ставиш.

Кайл позазирав за коробки, але щільна темрява не давала розгледіти, чи щось протікало, скрапувало або розкладалося в тінях. Можливо, там завалявся старий сміттєвий мішок від колишнього мешканця, який тут лишили й забули.

— Бінго, — мовив Ден.

Кайл обернувся глянути туди, куди Ден світив ліхтарем камери — на стіну за безладною мішаниною руків’їв мітел і швабр із тонкими комахоподібними тінями на тлі старого тиньку.

— Що?

— Стіна. Щось просочилося. Бачиш?

Тьмяну хмару сирості на каламутному тиньку, завдовжки й завширшки з двері, помережали товстіші брунатні жилки вологи, що вогко виблискували. Доки Кайл на неї дивився, сморід біля його обличчя посилився.

— Краще сказати Максу, щоб викликав агентів із нерухомості. Цього тут раніше не було. Я внюхав би, коли спускався сюди вдень.

Ден відвів від хмари світло камери:

— Починаємо.

— Окей. Але спершу звідси. Біля сходів. Тут також цегла з провіт­рюванням. І я скоро припаду до неї обличчям. Знімай звідси й до вікна. Спробуй захопити все. Можемо використати те лячне вікно із закадровим текстом про дітей.

— Це можна.

Поки Ден маневрував з камерою в потрібну позицію, встановлював два маленькі ліхтарі й писав на хлопавці «Сцена 6: Лондон, приміщення, підвал, ніч», Кайл перечитував свій сценарій і повторно ознайомлювався із закадровим текстом про перші народження в Зібранні.

— Готовий? — запитав Ден.

— Поїхали, — Кайл прокашлявся й заговорив у свій мікрофон-петличку за кадром.

Ден клацнув хлопавкою, а тоді відійшов за камеру.

— Не дивно, що після року примусового целібату, коли Сестра Кетрін узялася зводити членів Зібрання в пари у 1969 році та дозволила обмежені й нерідко дуже публічні сексуальні стосунки між членами групи, ці союзи приносили перші плоди. Хоча багато дітей в Зібранні народилися на фермі в Нормандії, а ще пізніше — у пустелі Сонора, принаймні четверо з них з’явилися на світ у штаб-квартирі організації незадовго до діаспори у Францію. Дітей тримали тут, унизу. І доступ їхніх біологічних матерів до них обмежувався. Кетрін чітко дала адептам зрозуміти, що будь-яку дитину, народжену серед їхніх обранців, роститиме комуна. Її виховуватимуть без з’єднання з їхніми рідними батьками. Догляд за немовлятами вважався покаранням...

— Чорт, — промовив Ден, глипаючи на стелю.

— Я це чув, — прошепотів Кайл.

Й от знову: гупання у двері десь над ними в будівлі. І щось схоже на ледь чутне човгання кроків, доповнене ансамблем приглушених звуків у них над головами.

— Тут точно хтось є, — люто прошепотів Ден. — Ти, мабуть, лишив вхідні двері відчиненими.

— Ні. Я їх зачиняв. Я пам’ятаю.

Кайл був упевнений, що звук долинав із квартири на другому поверсі, двері якої досі стояли відчинені після денного знімання.

— Якого хріна, — прошепотів Ден.

— Краще перевірити. Ходімо. Може, там нічого немає.

Ден не відповів і не рушив попереду, тож Кайл вибрався сходами першим, прокладаючи собі шлях нагору у світлі ліхтаря камери, що падало поміж його ніг.

— Знімай далі, — прошепотів Кайл. — Про всяк випадок.

— Я тобі що, аматор?

— Агов! — гукнув Кайл зі сходів у приймальню, водночас набираючи впевненості й намагаючись встановити контакт із непроханим гостем. — Це приватна власність!

— Може, скажи, що поліція вже їде, — пробурмотів Ден.

Але Кайл не міг себе змусити: це звучало по-дурному. Він набрав на мобільному 999 і поклав великий палець на кнопку виклику.

— Ходімо, — прошепотів Дену.

Вони перевірили квартиру на першому поверсі. Нічого. Тоді піднялися на другий поверх і постояли у дверях кожної з чотирьох порожніх кімнат. Ліхтар камери висвічував голу порожнечу. Знову нічого.

Єдиним закутком, що не продивлявся з головного коридору вздовж квартир, була ванна біля головної спальні.

— Там може бути якийсь наркоша-пролаза, — мовив напружено Ден поруч із Кайлом. Вони стояли разом і дивилися на двері до ванної, аж доки Кайл не втомився від власної тривожності й у раптовому вибуху невивіреної впевненості не перетнув головну спальню й не зазирнув у ванну.

Порцеляна, дерево, хром: порожня.

Вони пішли перевірити пентгаус: порожньо. Спустилися назад на другий поверх. Кайл похитав головою, коли пошуки завершилися:

— Нічого.

Старий дім. Мабуть, зсувається на фундаменті.

— Може бути. Тут нікого, крім нас.

Ден глянув на нього з-за видошукача. Вони перезирнулися й, на мить усвідомивши, що удвох суворо хмуряться один на одного, вибухнули сміхом. І після стількох років дружби Кайл знову згадав, як йому подобалося хрипке Денове хихотіння.

— Мені треба посцяти. Я йду туди. Посунься, — сказав Ден. — Але треба швиденько закінчити, коли я впораюся зі зливанням цього пшеничного пива, — кинув він через плече, доки мочився.

— Не проблема, — кивнув Кайл. — Спершу переробимо дитячий сегмент. Тоді знімемо частину в нічному режимі в пентгаусі Сестри Кетрін. Трохи кадрів у нічному режимі, коли повертатимемося. Можемо записати звук поверх них пізніше і врізати їх у частину зі Сьюзен.

Ден кивнув, застібнув ширінку, знову взяв камеру й попрямував до сходів. Зупинився біля них й обернув голову до Кайла:

— Ти ж не думаєш, що хтось пробрався сюди і сховався?

— Без шансів. Так, здоровило, рухай дупою.

— Упродовж року Сестра Кетрін здебільшого проводила час у цих чотирьох кімнатах. Її нечасто помічали, коли вона ризикувала вийти, обвішана прикрасами й убрана в дизайнерський одяг, який вона так полюбила, щоб вирушити за покупками на Бонд-стріт чи відвідати ексклюзивні клуби Мейфейра, Найтсбріджа й Челсі, фото з нею звідки досі можна знайти. Розкішне проживання супроти решти будівлі, де адепти спали, збившись докупи, а крики немовлят у підвалі, ймовірно, здіймалися й порушували сон, уже утруднений хропінням і повним браком приватності. Це розділення мало потужний вплив на свідомість її послідовників. Це вкрай чітко вказувало на владу Сестри Кетрін над ними та її вивищення до статусу абсолютної духовної лідерки. Що стане надто очевидно на двох наступних локаціях, куди вона вигнала свою віддану, але дедалі дрібнішу групу адептів. Це завершилося тим, що один письменник назвав...

— Чуваче! Ми точно не самі. Чорт!

Кайл підстрибнув і затамував подих. Він дивився на бік голови Дена: у скронях того тягнулося біле волосся. Він по-дурному подумав, що Ден старішає.

А звук повторився: черга кроків за ме­жами кімнати з виглядом на вулицю на поверсі пентгауса. Здавалося, кроки були нерівними: звук натякав на сухі й босі ноги, що човгали дерев’яними дошками підлоги в центральному коридорі. Однак весь третій поверх був безживним, тільки вони двоє: навіть перевірили ще раз, аби заспокоїти Дена.

— Що це? — обличчя Дена напружилося з переляку. Він швидко зняв свою улюблену Canon XHA з триноги.

Кайл поспіхом від’єднав петлички на тильному боці сорочки:

— Звідки, бляха, мені знати?

Ден повільно опустив камеру на підлогу й розплутався.

— Це не смішно. Просто не смішно. Я зараз... — десь за ме­жами кімнати затріснулися двері — з такою силою, що він так і не закінчив речення.

— Заберуся звідси нахрін, — завершив за нього Кайл.

Ден попрямував до дверей. Кайл поквапився за ним: ліхтар камери ковзнув світлом за поріг кімнати, де вони зупинялись у дверях.

— Хто тут? — гукнув Кайл. Його голос віднесло глибоко в будівлю.

Тиша. Вони перезирнулися. Тоді зиркнули праворуч, у коридор і темряву, що брала гору над рештою поверху. За биттям власного серця у вухах Кайл почув тихий свист. Свист? Він не мав упевненості. Певно, той долинав ззовні. Ні, це собака. Один із сусідських собак. Бо тоді він почув писк, мовби наступили на лапу. Але на відстані. Удалині. Але над ними. Неможливо.

— Ти це чуєш? Ззовні?

— Рухаймося, — швидко закліпав Ден. Розвернувся усім тілом попрямувати назад у кімнату й забрати камеру, тоді зупинився. Кайл підняв руку, прохаючи тиші, і примружився через холодний протяг, що просочувався в коридор із зад­ньої частини будівлі. Легкий вітер, вагітний сопухом розкладу. Що негайно нагадало йому спогад про пташку, яку він знайшов у дитинстві: смолянисто-липку від чорної крові, з посіпуваннями тиків, запилюжену й мертвотно-­смердючу. Кайл поклав палець під носа:

— Фу...

Ден кашлянув.