Адам Нэвилл – Останні дні (страница 7)

— Ні, — похитала головою Сьюзен. — Ні. Який сенс засмучуватися зараз?! — тоді тихіше додала: — Для цього вже трохи запізно.

Біля Дена зупинилася жінка в тісних джинсах і на високих підборах.

— Думаю, гаразд, — почув Кайл його голос. — Просто дивний поворот.

Жінка кивнула, а її гладеньке обличчя похмуро зморщилося. Вона пішла далі, цокаючи кінчиками підборів у вологому повітрі.

— Сьюзен, — Кайл тримав її за руку. — З вами вже все гаразд?

— Почуваюся дурепою, — прошепотіла вона.

— Не треба. Ми дуже вдячні, що ви спробували прийти. Упевнені, що зможете це зробити?

— Люди мають знати, — кивнула вона. — Мають знати. Макс має рацію, — вона скривилась і спробувала підвестися. Кайл допоміг їй знову стати на ноги. — Так багато мене досі застрягло там, усере­дині. І я хотіла дізнатися, чи зможу це забрати. Прийшовши сюди.

— Тут тепер квартири. Але нам належала вся будівля. До самого даху, — усере­дині Сьюзен Вайт дивовижним чином відновила сили. Поки вони крокували будівлею, вона пурхала між кімнатами на першому поверсі, мов нелетюча тропічна птаха, що намагається врятуватися від мисливців.

Усі три розкішні кімнати, на які поділили будівлю, зараз були вільними після нещодавнього ремонту. Крізь великі вікна з вертикальним підйомом лилося сталеве світло, зігріваючи порожній простір, золотило ламінатні підлоги та сріблило голі стіни в трьох кімнатах першого поверху без меблів і кухні. Над білими стінами, плінтусами й дерев’яними панелями уздовж високих стель тримався запах свіжої фарби; усе величезне й бездоганне, окрім декоративних муляжів, що оторочували патрони для ламп, звідки на кабелях звисали голі лампочки.

— Тут друкували журнал Gospel. Ми продавали його в усьому Лондоні! Отам був кабінет, куди ми приносили пожертви. Щодня о шостій!

Щойно початкове захоплення жінки вигорить, Кайлові доведеться втрутитися та сповільнити її, а тоді розділити її розповідь поміж кімнатами, щоб урізноманітнити кадри; вести їх із кімнати в кімнату, поки Сьюзен ділитиметься історіями про призначення кожного місця. Він змонтує її розповідь перебивками з лондонського періоду. Вони визначать умови освітлення й налаштують звук у кожній кімнаті, просуваючись будівлею; зніматимуть кожен сегмент із двох камер. У всіх своїх фільмах Кайл подумки монтував під час зйомок.

Мінуси: тлу діалогів Сьюзен бракувало різноманіття. Умебльовані кімнати мали б кращий вигляд, тож їм доведеться зробити щось кмітливе з освітленням. Передня кімната з краєвидом на чарівну вулицю; зад­ня кімната першого поверху визирала на болісно зелений сад; менша друга спальня й безрадісні кам’яні сходи перед парадними дверима. Два поверхи вище мали таке саме планування, як і перший, і, згідно з нотатками Макса, тут мався і підвал. Весь третій поверх слугував пентгаусом Сестри Кетрін, і Кайл зніме його остан­нім.

У зад­ній кімнаті сонце було не таким яскравим. Кайл запитав у Дена про світло.

— Кину щось м’яке на стіну. Скористаюсь білим папером. Відіб’ю світло. Може, також трохи фонового. Облямівку. Створю трохи атмосфери.

Досвід навчив їх адаптувати світло до кожного унікального оточення на локації, незалежно від часу дня чи ночі. Кайл знав, як здебільшого вчинили б тут його колеги: використали б світло-­заповнення й вибілили обличчя Сьюзен через усі ці білі стіни.

— Основне світло може падати на її обличчя збоку. Отримаємо трохи глибини, весь цей її характер, — вишкірився Ден.

— Добра людина. Можна навіть використати м’які трубки, — Кайл стишив голос до шепоту, — створити трохи Лона Чейні.

Ден побрів геть і лишив Кайла дивитись у видошукач другої камери, Panasonic HVX-200, аж доки Ден не покликав його звідкись із зад­ньої частини будівлі.

Сьюзен мовчки стояла посеред голої підлоги в кімнаті потойбіч коридору від кухні. Пофарбовані нігті вчепились у щоки, проникливі очі глипали на стелю.

Ну ось. Та її постава і вираз обличчя зруйнували його миттєву пі­дозру просто поганої гри.

— Ось тут. Почалося зречення.

Ден зайняв позицію збоку від Сьюзен, перевіряючи світло.

— Може, варто тоді почати тут, Сьюзен, — запропонував Кайл. — Зі зречення, — він став на коліно, розплутав кабелі й розпакував звукове обладнання.

Сьюзен дістала зі свого клатча серветку та промокнула з обох боків під носом.

— Я так багато тут віддала. Так багато себе. І ніколи не припиняла запитувати, чи правильно це було.

— Що це було — зречення?

Сьюзен здійняла дві руки в повітря, мовби не почула Кайла. Він досі не був певен, чи вона гратиме так само на камеру, чи просто така ексцентрична, що вже й не усвідомлювала, яким цирком постане на екрані.

— Вона головувала над усім. Над кожною сесією. Слухала. Завжди слухала. Оцінювала нас. Збирала інформацію. Усе, чим могла скористатися. Пізніше. Проти нас. Я її так і не простила. Знала, що для неї все погано закінчиться.

— Чому ви так кажете? — підняв погляд Кайл.

Сьюзен засміялася сама до себе, мовби їх із Деном тут не було. Шмигнула носом, промокнула серветкою кутик блідих очей.

— Ми віддали їй усе. Усе, щоб стати частиною цього. Наші сім’ї, нашу роботу. Ви маєте зрозуміти, дехто кидав свої шлюби. І дітей. Цих бідолашних маленьких дітей.

— То що відбувалось у цій кімнаті?

— Сесії. Інколи вони тривали всю ніч. Починалися ввечері й закінчувалися вранці, коли ти вже порожня. Нескінченно, це тяглося нескінченно. Вона була провидицею нашого сорому. Ми тут мусили очищуватися від нашого минулого, нашого горя... зобов’язань, розчарувань... наших прив’язаностей до будь-чого, крім неї. Від усього. Навіть спогадів. Вона хотіла все. Геть усе. З нас. Усе, що робить нас людьми. Дає нам унікальність. Усе, що пролягало бар’єром між нами й нею.

— Ви маєте зрозуміти: тоді ми були іншими. Закритими. Нажаханими нудьгою. Пасткою. Боялися кінця світу. Ми були юними. Хотіли пригод. Життя! Нам так багато чого було сказати. Довести, — задихаючись від захоплення й тремтячи від емоцій, Сьюзен обернулася до Кайла. Той припинив квапливо під’єднувати XLR-кабелі до другої камери й касетного звукозаписувача. Очі жінки широко і ясно спалахнули. Під важким макіяжем ширився рожевуватий рум’янець. — Уявіть, як це — знайти наставницю, вчительку, яка змогла звільнити вас від вас самого.

— Це була Сестра Кетрін, так?

— Когось, хто розтисне кулак отут, — вона ляснула долонею по чолу. Ден підстрибнув за штативом першої камери. Сьюзен ляснула себе по кістлявих грудях: — І тут. Ви б на це погодились? Я була клятою друкаркою. Жила вдома. З мамою й татом. Але я хотіла музики, кохання та друзів. Хотіла щось робити, кимось бути, жити. А це було новим. Тут можна було говорити. Казати будь-що. Я дуже соромилася, але вона мене звільнила. Вона могла бути такою доброю. На початку вона була вашою подругою, вашою мамою і священником. Ох, я тут плакала. Плакала, доки все це виходило назовні. Ви й гадки не маєте, як це було приємно. Усім нам. Бути тут, разом, ділитися цим. Юні, дурні й весь час закохані. Жити життям без секретів, але шукати його більших таємниць. Ми вважали себе такими вільними, — Сьюзен замовкла. Повільно і втомлено видихнула, тоді сказала: — І перш ніж це зрозуміли, ми вже всі належали їй.

— Ви лишалися з Останнім Зібранням два роки. Чому ви так надовго затрималися і не пішли раніше?

Кайл був у навушниках, на одне плече повісив мікшер і тримав обома руками штатив мікрофона. Він стояв за другою камерою, доки Ден знімав Сьюзен широким планом. Її під’єднали двома радіомікрофонами Sennheiser. Усі три мікрофони заходили в портативний рекордер із жорстким диском біля правої ноги Кайла. Це був уже другий дубль, бо на першому шарф Сьюзен влаштував пекло. Вони поспішали й не помітили шарфа, записуючи звук. Ден встановив обидві камери для паралельного знімання Сьюзен з різних ракурсів водночас: вони з досвіду знали, що треба мати якомога більше перебивок, аби надати Фінґер Маусу палітру в разі затягнутого інтерв’ю. Що й трапилося, бо всере­дині Сьюзен Вайт, відколи вона зайшла в будинок, мовби прорвало дамбу.

— О ні, ви не йшли від Кетрін. Ні, ні, ні, — Сьюзен стояла біля вікна другого поверху й дивилася на сад. — І ми були особливими. Побороли систему, знаєте? Ми дуже тішилися собою, своїми досягненнями, коли були частиною цього.

— Але ви віддали їй усі свої гроші, щоб доєднатися.

— Нам нічого було не потрібно! Я продала все, що мала. Трохи прикрас моєї бабусі. Зняла готівку зі свого невеличкого рахунку заощаджень на пошті. Я все їй віддала. Зібранню. Насправді одне й те саме. Кетрін і була Зібранням. Декілька бідолашних дів­чат віддали великі заощадження. Ну, знаєте, наприклад, Сестра Уранія й Сестра Ганна. Довірене майно. Відмова від земної себе — безмірна потреба для вступу. Інакше стати частиною сім’ї було неможливо.

— Певно, це вас вразило.

— Це був рух. Майбутнє! Революція, як ми вважали. Ми мали стати мандрівними місіонерами. Покладатися на власну кмітливість, ну, знаєте. Мусили «очистити» себе «через бідність». Так вона казала. Почати знову. Переродитися, — Сьюзен замовкла й похитала головою. — Але, гадаю, єдине, що нас підтримувало — це доброта та благодійність незнайомців.

— Для чого використовувався цей поверх Храму?

Сьюзен роззирнулася навколо:

— Ми тут спали. І в тих двох кімнатах ззаду. Кухню тоді використовували як тиху кімнату, де ми готувалися до сесій або сиділи й розмірковували, чого саме навчилися на зустрічі попереднього вечора. Сиділи й думали, якими були жадібними, нужденними, егоїстичними, ревнивими й дитинними.