Адам Нэвилл – Останні дні (страница 6)

Вони утрьох рідко коментували розлади особистості одне одного, бо це надто незручно, однак Ден заїдав тривожність та виявляв технічну прискіпливість щодо камер і світла, Кайл планував і лічив пенси до неврозу, а Фінґер Маус нарізав і подавав світові зображення, цілком вимірювані двадцятьма чотирма кадрами на секунду. Саме тому всі вони у свої трохи за тридцять досі були самотніми й не мали жодної дитини. Це життя: воно їх виполювало. У Фінґер Мауса ніколи не було стосунків; Ден мав одні в кіношколі й досі відмовлявся про них згадувати; Кайл нашкріб п’ять, які летіли шкереберть раніше, ніж сягали шести календарних місяців. Виснажуючи навіть дужче за романтичні вади та борги, нещодавня ймовірність більше ніколи не знімати фільмів зробила Кайлове передчуття майбутнього недвозначно холодним, порожнім і жаским. Однак цей безповітряний простір, антиматерія метушливої тривожності зник у мить пропозиції Макса, бо без поточного фільму в Кайла не було нічого.

— Дене, ти зі мною чи як?

— Чекай. Чекай. Я думаю... як ми це знімаємо.

— Тут багато реального часу.

— Цього я й боявся.

— Але в нас повний креативний контроль. А ти знаєш, як я ставлюся до швидкого монтажу. Нахрін це лайно. Чому все має бути так швидко? Звукові фрагменти, які забуваєш за дві секунди, бо сцена змінилась уже дев’ять разів. Ми можемо все сповільнити. Зробити гідний контент. Не одне чи два речення. Це не бойовик. Ми від цього всього звільнені, мовби це наш власний проєкт, за який хтось платить. Можемо знімати інтерв’ю з двох камер, а тоді нарізати на монтажі між двома ракурсами. Вкинемо трохи поворотів та великих планів для Фінґер Мауса, щоб він не нудьгував.

— Тож ані пітчингу, ані добору локацій, ані розписування графіку, жодної бридні та клопотів. Усе просто на тарілочці, мов якийсь подарунок? Спадок? Виграш у лотерею? Я геть не зрадію, друже, якщо все це якийсь жарт.

— Усе це правда.

— Це надто доб­ре, щоб бути правдою.

— Я вчую лайно, друже. Це пахне як годиться.

Ден довго мовчав.

— Коли починаємо?

— У суботу.

— У суботу?

— У цю суботу.

— У цю суботу!

 

ТРИ

 

З виробничих нотаток Максимілліана Соломона:

Початкова штаб-квартира Останнього Зібрання стала доступною для оренди й поділена між мешканцями. Я отримав дозвіл на зйомки всере­дині. Гадаю, знімання екстер’єру та інтер’єру ключові для нашого проєкту. Одна з первинних членкинь Останнього Зібрання зустріне вас за адресою нижче й дасть інтерв’ю про життя в самому серці того, де це все починалося в 1967-му. Її звати Сьюзен Вайт, вона ж Сестра Ізіда [див. біографічний розділ]. Ми маємо 11 і 12 червня для запису цього сегменту.

 

Кларендон-роуд, Голланд-Парк, Лондон

11 червня 2011 року. Опівдні

 

— Оце з червоними дверима було нашим. Тоді вони не були червоними. Їх пофарбували, — перша маленька нога Сьюзен Вайт ступила на тротуар, і вона тицьнула тонкою рукою в триповерхівку з вишуканого джорджійського каменю. Її таксі з Гекні задрижало й від’їхало від узбіччя, виблискуючи чорним панциром у тьмяному алюмінієвому світлі захмареного неба.

Кайл знову зосере­дився на видовищі з божевільного білого волосся на згорбленому тілі, яким була Сьюзен Вайт. Вона справляла на спостерігача миттєве враження. Клоун. Слово виринуло в Кайловій голові. Його усмішка мало не перетворилася на сміх. Він уникав погляду Дена, чиє здивування також поволі перекипало на сміх. Ден розвернувся широкою спиною й удав, ніби поправляє камеру. Якби вони хоч раз перезирнулись, то не втрималися б.

Зелені тіні на повіках накладені в оперній манері, а відсутність губ компенсував намальований червоний рот. Під шаленим сніжним волоссям проглядала бліда шкіра голови. Жінка явно доклала зусиль для свого зізнання, добираючи вбрання, цікаво середнє поміж високою модою та одягом із ринку, і тільки натреноване око могло визначити різницю. Сонячне світло пробивалося крізь величезний полог дерев і робило її аметистову сукню плямистою та строкатою. Довершувала ансамбль бірюзова шаль, що шурхотіла на сухорлявих плечах.

Однак за відтинок часу, довший за переживання ніяковості, Сьюзен Вайт так і не відірвала погляду вогких очей від високого плаского фасаду будівлі.

Кайл озвався, щоб стримати спонуку всміхатися:

— Вітаю, Сьюзен. Чи ви волієте називатися Сестрою Ізідою?

Її маленьке крихке тіло обернулось і нахилилося до нього, з докором витягнувши голову. З її кощавої шиї звисали кристали на ремінцях і дзвеніли в супроводі торохкотіння дерев’яних браслетів на тонких зап’ястках.

— Ніколи мене так не називайте!

Кайл здригнувся. Стара жінка знову обережно зиркнула на будинок, ніби цього вистачить пояснити її реакцію на ім’я, дане культом:

— Не тут. Будь ласка. Сьюзен згодиться.

— Отже, Сьюзен, — Кайл узяв її холодну руку. Ту огортала прозора шкіра; під червонявою плоттю мережилися чорні вени, та шкіра під пальцями Кайла була гладенькою, як овчина. — Це Ден, мій співучасник, — він кивнув на Дена, який обернувся до них, зачувши своє ім’я. Його обличчя розчервонілося, а очі налилися слізьми від тамованого сміху.

— Відчуваєте? — запитала жінка, чию увагу знову відкликав дім.

Ну ось. Надто стараємося. Кайл сподівався, що вона не помітить його ницого розчарування. Це був похмурий день на вулиці Західного Лондона, що не визнавав нічого, окрім власної спокійної вишуканості будь-якого сезону: надто недоречне тло для того, на що вже натякала Сьюзен Вайт. Її спроба створити атмосферу затяжної присутності й особливих психічних рамок одразу його втомила. Оцінка здатності Макса знайти годящих людей для інтерв’ю також обвалилася. Включення у фільм створіння на кшталт Сьюзен Вайт підважить усю довіру до містичних тверджень уцілілих адептів: сам вигляд жінки зібрав у собі все сміховинне із шістдесятих.

Кайл кивнув Дену: знак перемкнутися від екстер’єрного зніман­­ня вулиці та будівлі на підготовку перших великих планів Сестри Ізіди.

— Відчуваємо що? — його питання мимохіть вий­шло різкішим.

Срібні сережки дзенькнули об пантомімні щоки, коли жінка похитала головою:

— Я... я не почувалася так із 1969-го. Надзвичайно, — вона заплющила очі й обернула голову під кутом, мовби дослухалася до далекої музики. У плутанині сонячного світла, що торкалось її обличчя, остан­нє видавалося ще більш виснаженим, якщо таке можливо. Жорсткі лінії, що окреслювали підборіддя, поглибились, коли її рот вигнувся:

— Це я вперше повертаюся.

Кайл закотив очі. Ден усміхнувся й узявся поратися з експонометром ближче до будівлі, де Кайл хотів установчий кадр зі Сьюзен біля парадних дверей.

— І ви живете в Брайтоні.

— Так.

— Отже, ніколи не думали згадати старі часи?

— Не могла цього витримати, — тепер Сьюзен Вайт заплющила очі, щоб не дивитися на будинок. Але пошкандибала вперед, мов по ожеледиці. Кайл швидко й обережно опустив мікрофон і мікшер і підійшов до неї. Сьюзен схопилася за його передпліччя. — Не впевнена, що зможу.

Ден зиркнув, чекаючи на вказівки Кайла. Однак той не знав, чи доречно знімати дискомфорт і кволість жінки до встановлення належного знайомства чи навіть натяку на близькість: напевно, ні, хоч він і хотів. Це були добрі кадри: сорок два роки, відколи Останнє Зібрання втекло з будівлі, і колишня членкиня падала від самого погляду на це місце.

Зі світлом усе було гаразд, та вони ще мусили під’єднати жінці мікрофон і швидко прогнати рівень звуку, якщо хотіли щось отримати. Вловивши погляд Кайла, Ден квапливо встановив камеру назад на триногу.

— Вибачте, — прошепотіла Сьюзен Вайт. Пудра на її обличчі, здавалось, уже ладна була відпадати борошняними тромбоцитами.

— Хочете води? — Кайл зиркнув на Дена й безгучно проказав: швидко.

— Будь ласка, — Сьюзен всілася на першу зі семи сходинок, що вели на кам’яний ґанок. Вона ніби потонула у своїй сукні, яка тепер моторошно нагадувала набір мантій, що волочилися її маленькими ногами. Хребет жінки вигнувся серпом, наче страждав від деформації.

Кайл відкрутив кришку на своїй пляшці води. Сьюзен пожадливо ковтала її зморщеним ротом, тоді видихнула й віддала йому пляшку. Край заплямувався червоною помадою, і Кайл розумів, що більше звідти не питиме.

— Ви дуже добрі. Дякую, — мовила Сьюзен, вириваючи Кайла з неприємних думок із гострим відчуттям провини: вона стара й налякана. — Ви маєте зрозуміти... Але як ви можете? Яка я дурна.

— Просто перепочиньте. Зберіться. А тоді...

Вона стиснула тильний бік його долоні. Підвела погляд: очі були такі яскраві від щирого страху, що Кайл вирішив, що вона серйозно стривожена.

— Що трапилося тут. Що почалося тут. Це було жахливо. Нас так мало... — вона справді затремтіла у своєму опалому вбранні.

— З вами все гаразд? Лікаря? — Кайл відчув, як шкіра голови заколола від паніки через пропозицію невідкладної медичної допомоги, хоч натяк Сьюзен на «лихий» дім анітрохи його не вразив. Він спробував згадати, як робити СЛР. На думку не спало нічого, окрім непевного образу нахиленої назад голови і запечатаного рота. Тепер настала його черга здригнутися.

— Думаю, зі мною все буде гаразд. Я сказала Максу, що все буде гаразд. Не хочу його підводити. Він надіслав мені квитки на потяг та все інше.

Кайл глянув на Дена, який підняв дві неможливо товсті брови.

— Якщо це надто вас засмучує, — сказав Кайл, — можемо поговорити деінде.