Адам Нэвилл – Останні дні (страница 5)

— Я справді сподіваюся, що наша спів­праця буде прибутковою. Аванс, гадаю, щедрий.

— Аванс? — тінь Кайлового боргу, здавалось, похитнулася, навіть відступила. Борг змінював силу тяжіння й обважував світ навколо нього так довго, що він почувався мовби на іншій планеті сонячної системи. Саме лише перебування в межах досяжності можли­вості позбутися цього тягаря подарувало Кайлові мить нестерпного блаженства.

— Так. Одна третина зараз, одна — по завершенню зйомок, одна — коли надасте фінальну версію вашого шедевра. Як ви розділите їх із товаришами, цілком залежить від вас. Я вважаю суму відповідною вашій репутації. Я думаю про сто тисяч фунтів, не включаючи витрати, які відраховуються з чистого прибутку.

Сто штук. Кайл глитнув і відчув запаморочення.

— Візьміть це із собою і прогляньте. Покажіть своєму агентові, якщо він у вас є. Й оскільки у вас власне обладнання й люди, «Ревелейшн» лише стане видавцем-підрядником закінченого продукту.

— Я хочу побачити ваш прогноз руху ліквідності.

— Авжеж. Щось іще?

Кайл замовк на секунду довше, ніж хотів би. Не міг вирішити, чи Соломон диявол, чи його рятівник.

Макс просяяв; його зуби були ідеальними.

— Чудово! Тож ми домовилися?

У горлі Кайла стиснуло й посохло, він прокашлявся. Узяв до рук контракт:

— Я спершу прочитаю це.

— Мені потрібно знати сьогодні, — Макс глянув на свій годинник Patek Philippe. — Скажімо, до п’ятої вечора.

 

ДВА

Вест-Гемпстед, Лондон. 30 травня 2011 року

 

— Дене, ти віриш у дива? — притиснувши телефон до вуха, Кайл швидко крокував від станції метро на Фінчлі-роуд до своєї квартири-­студії. Він задихався; збудження його трохи сп’янило й за­паморочило.

— Ні.

— Так і думав. Але дозволь переконати тебе, що дива трапляються. Я щойно був на зустрічі з «Ревелейшн Продакшнз».

— З ким?

— Прихильники розуму, тіла й духу, що випустили «Послання», — тиша. — Ту книжку.

— Ага, — Ден і гадки не мав.

— Вони також випускають відео і все таке. Але починають нову серію. Називається «Містеріз». Попросили мене зняти перший фільм.

— Круто. Мабуть.

— Що означає, що ми знову в ділі.

— Що за фільм?

— Приходь сюди. Я все поясню.

— Я зараз трохи зайнятий.

— Якщо це не мінет, перенеси. Ти захочеш це почати.

— Розум, тіло й дух. Це лайно з тофу та кристалами. Звучить ніби відчай, Кайле. Розумію, стає тугувато, але...

— Сто тисяч аванс.

Повна тиша, а за мить:

— Не може бути.

— Друже, дуй сюди. Тобі треба побачити бюджет. Усі форми дозволу на випуск підписані. Страхування відповідальності готове. Він навіть оплачує помилки й недогляди. Сумісність із трансляцією. Інтернет також. Це, бляха, неймовірно. Ти зі мною?

— Ого. Трохи повільніше...

— Друже, нам не треба нав’язуватися дистриб’юторам, надсилати його на фестивалі. Про набуття вже подбали. Нас уже придбано! Він планує підписку, вкладений контент, усю фігню. Усе, що ми хотіли для наступного фільму, і навіть більше. І нам нарешті не доведеться робити всю нудну роботу!

— То цей тип просто телефонує тобі та пропонує роботу. Це підстава? У чому підступ, друже?

— Здається, жодного підступу. Я дивився контракт у пабі. З усіх кутів. Я, звісно, підтягну другу пару очей, але, схоже, хтось відмовився. Останньої хвилини. Не впевнений чому. Відчуваю, що Макс тут у справжній халепі. Така херня весь час трапляється. Але йому потрібна відповідь сьогодні, якщо ми за. Мені без тебе не впоратися, друже. Та я й не хотів би.

На іншому кінці дроту він почув, що Ден підвівся. Змив туалет.

— А тепер витри дупу й помий руки.

— Розкажи мені більше.

— Я швидко проглянув графік. Тут стара копальня. В Аризоні, друже. В Аризоні! Можеш повірити в цю фігню? Ще пара будинків у штатах. Один у Сіетлі. Завжди хотів там побувати. Ферма у Франції. Ніщо з цього не мало б стати гемороєм. Усе знімаємо вдень. Статичні інтерв’ю чи загальні плани, середні плани й кадри покинутих віддалених місць. Ні вулиць, ні натовпів. Не потривожені пекельними витрішколюбами! USB веде до лептопа замість монітора. Дві камери. Усе доволі прямолінійне. Єдиний мінус у тому, що графік такий щільний, що не матимемо можливості дозняти чи перезняти. Ми не можемо це запороти.

Поспіх та непідготовленість зав­жди контрпродуктивні. У цьому Кайл уже повністю ризикував. Він часто декілька днів роздивлявся кожну локацію, а вже потім відчиняв футляр камери. А це буде неможливим. Чи натякав Макс, що Кайл мав чотири дні, аби глянути на фотографії першої локації та розробити кути камери й список кадрів? Перш ніж подорожуватиме через три країни за... скільки днів?.. Він не пам’ятав, але небагато. Чи це можливо?

— Чекай. Про що він? Фільм?

— Історія — вона радикальна, — він поповнив свої слабкі знання, поверхово прогортавши в пабі трукрайм-книжку «Останні Дні». І найперше він зробив з «Останніми Днями» точно те саме, що роб­лять усі з трукрайм-книжкою в руках: розгорнув частину з ілюстраціями. І побачив чорно-білі американські обличчя із сімдесятих: довге волосся, ідеальні зуби, веснянки та проділи посере­дині. Побачив знімки пустелі з повітря, хисткі дерев’яні будівлі, мапи й фотографії місця злочину, що змусили його перевертати книжку догори дриґом та кругом, аби розібрати, де рука, а де нога. Однак понад усе Кайл відчув раптовий сплеск щирого й непідробного захоплення. Давно незнайоме почуття, від якого йому запаморочилося. — Храм Останніх Днів, — сказав він Дену. — Гіпі-вбивці. Почитаю справу, коли зайду. Сходи зараз на амазон і замов екземпляр «Останніх Днів» Ірвіна Левайна. Третє видання. Це трукрайм-книжка. Макс влаштував ексклюзивні інтерв’ю з уцілілими основними персонажами. Увесь препродакшн пророблено. Увесь. Можеш у це повірити?

— Це ж уже знімали. Я бачив один із фільмів.

— Це знімали вже кілька разів. Але всі вони про вбивства культу та поліційне розслідування. Ніхто не цікавився паранормальним підходом. І тут у справу вступаємо ми. Просто як у «Кривавому Безумі». Три країни. Шість локацій. Одинадцять днів. Ідемо та знімаємо.

— Одинадцять днів! Це щільно, Кайле.

— Так, але не неможливо. Його графік вражає. Дуже професійний. Якби це був наш наступний фільм, ми робили б його за тисячу фунтів і половину цього часу. Ми потім місяць відсипатимемось, але ми зможемо собі це дозволити. Я вже казав про сто штук?

Відмовляючись знімати з Деном весілля, хрестини чи ще хоч якісь корпоративні навчальні фільми, Кайл достатньо заробляв на їжу з роботою в магнітотеці в Сохо, випадковими фрілансовими заробітками асистентом виробництва на живих записах і періодичною роботою в агенції. Останнім часом — пакуючи мобільні телефони в коробки на складі у Вемблі, залюдненому добродушними баптистами з Гани, нелегальними іммігрантами й молодими азійцями з дорогими телефонами, якими вони невтомно розмовляли про свої діджейські та музично-продюсерські «проєкти». У наші часи всі мали довбані проєкти. Один тиждень ночей на складі розбитих мрій сповнив Кайла розпачем, відчутним, як свинка. Але це було цілковите відродження його фортуни як незалежного документаліста.

Поміж Кайлом та Деном запала тривала тиша: саме лише важке дихання одного чоловіка, коли інший затамував подих.

— Ти з мене приколюєшся, Кайле. Будь ласка, не треба.

— Я не такий жорстокий. Боже, мені це потрібно. Дякую вам, янголи-охоронці, — окрім боргу за фільми, Кайл на три місяці протермінував оренду й остан­ні п’ять місяців платив кредитною карткою; також він мусив з’явитися в суд через несплачений муніципальний податок, а стороння агенція погрожувала припинити йому постачання газу й електрики через несплачені рахунки за півтора року. Нині він щоранку дивувався, коли вмикалося світло. Але сто штук! Він ніколи не витрачав на фільм понад десять тисяч. Виробництво остан­нього коштувало їм із Деном шість, і вони жили в наметі біля місця знімання. Якби вони зуміли зробити ще один фільм разом, то б уклались у менш як дві штуки. Але не тепер. Сотня, розділена натроє. Він розрахується. Знову в ділі.

Ден також заразився, бо його голос тремтів:

— З командою така сама угода, як і в «Ковені» та «Кривавому Безумі»?

— Абсолютно. Я водій, директор картини, асистент продакшну, режисер, сценарист, постановник, друга камера за потреби та кейтеринг. Ти — перший асистент режисера, головний оператор, освітлення, грим та першим обираєш ліжко. Разом робимо звук і прогін. Маус — технічний монтажер. Я його зараз наберу.

Кайл ніколи не бачив Фінґер Мауса за ме­жами його крісла з постійною мишкою під однією рукою, якою той постійно клацав, поки говорив, якщо взагалі говорив. Подейкували, ніби Фінґер Маус уже десятиліття не виходив зі своєї квартири в підвалі в Стретемі й не мав більш як дві сорочки; його величезна борода, що нагадувала генерала Конфедератів часів Громадянської вій­ни в США, та молочно-зелений колір обличчя підтверджували чутки. Сонячне світло могло вивести його з гри. Він навіть ніколи не ходив на прем’єри фільмів, які монтував. Здебільшого щодня й щоночі впродовж місяців, проведених над фінальним монтажем, Кайл розмовляв тільки з боком голови Фінґер Мауса. Сукупно він провів у студії монтажу Мауса цілий рік життя, але заледве міг собі уявити обличчя монтажера поза профілем. Фінґер Маус помре у своєму кріслі. Але не раніше, ніж це фільм буде готовий, так.