Адам Нэвилл – Останні дні (страница 75)

— Максе! Максе! — гукнув Кайл до ванної, у яку надто боявся зайти. Відповіді не було. Кайл поштовхом відчинив двері. Назовні вирвалося біле світло, зафарбувавши кімнату за ним срібно-блакитним.

— О боже, — йому в обличчя гаряче вдарив сморід тління. Наче двері обіцяли перепочинок чи навіть порятунок чомусь, чиї страждання, торохтіння й шипіння посилених остан­ніх вдихів долинали з ванної.

І ще декілька секунд Кайл не був певен, що роб­лять Джед або Макс.

Їх поглинула якась справа, яку загороджували їхні тіла. Широку спину Джеда в блакитній спортивній сорочці вкривали візерунки поту під пахвами й між великими плечима. Макс стояв наполовину за Джедом. Його обличчя в профіль викривила огида від баченого у ванній. Від вигляду того, кого він намагався розпитувати.

Джед обернув голову вбік і гарикнув:

— Зачини двері, боже ж ти мій!

Макс глянув на Кайла так, мовби не впізнавав його. Тоді спохмурнів:

— Зайди! Негайно!

Кайл зайшов у ванну та смикнув двері. Ті не зачинялися. Чорний електричний кабель тягнувся назовні до подовжувача, що живив три портативні лампи. Вочевидь Макс забрав лампи у ванну, доки Кайл спав. Залишив його зовні. Самого й беззахисного.

Макс вий­шов і підхопив Кайла за руку під пахвою, мовби той був дитиною. Витягнув його з-за спини Джеда.

— Ми впіймали одного! — повідомив з таким недоречним захоп­ленням, що Кайл втупився в нього й учергове переконався в божевіллі старого.

Кайл закашлявся, очищуючи легені від смороду стоків і гнилі. Йому здалося, що його зараз знудить. Він глянув у ванну. Тоді відвернувся. Прикрив рота й носа долонею.

— О боже, — він знову осягав сутність видіння, яке спонукало його негайно втекти з кімнати й не зупинятися, доки не дістанеться аеропорту. — Ні.

Від худорлявої постаті у ванні линув брунатний їдкий дим або пара. Вона жалюгідно вдихала носом життя, і її стогони заповнювали маленький простір, у якому вона повільно гинула. Здавалося, наче на світ ванни кімнати мотелю наклалося щось неприродне.

Джед тримав істоту за горло. На зморщеній шиї була туго затягнута металева петля. Дротяний зашморг кріпився до жердини, яку Джед стискав у м’ясистих руках. Він докладав усіх сил своїх товстих волохатих рук, щоб утримати полонену істоту в дальньому кінці ванни, де та горіла живцем у світлі трьох ламп.

Кайл обмер. Зір замиготів, мовби згустився в черепі. Він відригнув у рот бургером та віскі.

Побачивши Кайла залишками чорних очей, воно з дикунською енергією оживило мертвотне обличчя під кранами й раптово заревло, так що всі троє відсахнулися. Виснажені ноги хвицали на них. Наче непроханий гість знову зібрав свою огидну силу. Від натуги її притлумити полуничний череп Джеда всіявся краплями поту. Але Джед не здригнувся, тільки констатував:

— У нього нема язика.

Отже, не було й мови. Тільки паща без губ і скупчення поламаних зубів, що під хаотичними кутами виступали з почорнілих ясен. Цієї миті Кайл усвідомив, що повторює:

— Убийте його. Позбудьтеся його. Убийте його.

Ультрафіолетове світло повільно спалювало істоту далі. Стеля над ванною була чорною, як смола, і липкою там, де пройшла істота. На поличці біля раковини недоречно стояла велика срібна сільничка біля срібної фляжки.

— Гляньте, воно зникає, — тріскіт кістлявих п’ят і долонь на емалі послабшав. Крики стишилися до пхикання, що пронизувало Кайлові серце. Груди й виразні ребра ділянками мовби попрозорішали. Видимі кістки вкривала мембрана, схожа на ту, що оточує величезного пуголовка чи личинку. Чорні зморщені очі стиснулись у паперові складки в темних очницях.

Макс схопив фляжку; його руки тремтіли. Обережно перевернув її над зморщеним обличчям істоти у ванній. З фляжки вилився тонкий струмочок темної рідини та хлюпнув на голову полоненого. Місцями рідина потрапляла на білу порцеляну — яскраво-червона, схожа на сироп. Кров.

Джед поновив зусилля з жердиною. Важко притиснув її. З його підборіддя молочними струмочками стікав піт. Кайл у запамороченні від шоку та приголомшення переводив погляд з одного чоловіка на іншого. Доки його увагу не привернула плямиста голова у ванні. Та жахливо борсалася кругом. Скручувала горлянку в дротяному зашморгу та терлася сухим ротом об криваві плями. Видавалось, ніби істота намагалася лизати порцеляну без язика. У брунатні кістки у ванні повернувся запал. Їхнє вмістилище знебарвилося, поплямоване сажею й чимось, що блищало, мов слід на вікні, яке визирало на зарослий сад.

Макс знову квапливо заговорив до істоти французькою. Але та була надто заклопотана розхлюпаною кругом неї кров’ю й надто захоплена стражданнями.

— До дідька це все, Максе, — промовив Джед. — Треба з цим закінчувати.

Макс розчаровано зітхнув, тоді кивнув. Відставив фляжку вбік і взяв сільничку.

— Швидко, Максе. Потрібна лише дрібка, — голос Джеда зник у напруженому стогоні, коли той наліг на жердину, щоб не дати постаті у ванні жваво розмахувати кінцівками. Макс розкрутив сільничку й висипав вміст на обличчя, що хапало. Кайлові здалося, що він почув тріскіт, мовби від реакції кристалів з водою. Обережно й високо тримаючи денну лампу, Макс зманеврував нею над ванною, тоді повільно опустив.

Смердюча хмара темної пари змусила їх усіх зойкнути з огиди. Від їдкого опіку очі чоловіків засльозилися. Вереск у їхніх вухах міг розколоти кригу, та невдовзі він зійшов до виснаженого булькотіння, що перетворилось на охання, а тоді на благословенну тишу, що згустилась у кімнаті.

Постать втратила кутастість і чіткість: її ніби швидко поглинали ті плями, які вона лишила на дні й боках ванни. Кайл відвернувся. Притулився до дверей. Коли ж знову глянув у ванну, побачив тільки грудку чорних кісток і тонкий череп у такій брудній ванні, що здавалося, ніби в ній розпалювали вогнище. Хитаючись і кашляючи, він поспіхом вий­шов геть.

За спиною почув слова Джеда:

— Ти не дуже допоміг, Спілберґу. Їх нелегко піймати. Міг би принаймні зафільмувати.

— Ви викрутили лампи? — Кайл приголомшено роззирався, доки Джед незворушно вкручував лампочки назад у плафони в узголів’ях кожного ліжка. Патрон на стелі зяяв порожнечею. — Щоб привабити їх сюди? — він із невірою похитав головою. Макс, здавалося, знудився від Кайла й усівся за стіл вивчати мапу.

— Для розвідки. Украй важливо перед операцією, — відказав Джед. Він мав вигляд задоволеного собою. — Чув колись вислів «найкращий захист — це напад»?

Кайл був надто сердитий для розмови. Переводив погляд із Джеда на Макса і з Макса на Джеда. Коли ж нарешті озвався, то таким верескливим голосом, що йому самому огидно було слухати:

— Ви не думали ознайомити мене з цим планом? Чи я був приманкою? Спав у довбаній темряві!

— Ти б не погодився, а в нас немає часу на тривалі дебати щоразу, коли щось треба зробити, — Макс навіть не підняв погляд.

— Амінь, — докинув Джед.

— Навіщо я тут, Максе? Навіщо?

— Сам намагаюся второпати те саме, — мовив Джед із вишкіром, який Кайлові щиро захотілося збити з рум’яного обличчя огрядного чоловіка.

— Вас із Коломбо це, здається, не надто хвилює. Чи ви запланували щось іще, чого я досі не знаю? Що мене завтра вб’є?

Макс зітхнув і протер очі. Коли не зважати на жарти й панібратство з Джедом, чоловік скидався на руїну. Блідо-жовта шкіра під абразивним світлом провисла навколо рота й на горлі. Тонкі руки обм’якли від виснаження під сорочкою від кравця, а тремтливі пальці постійно гралися з пляшечкою знеболювальних.

На шляху до Каліфорнії Кайл повторював собі, що Макс мусив знати, як краще; Макс мусив знати, як правильно вчинити в цій неможливій ситуації. Але Кайла знову огорнув страх. Через участь у фактично вбивстві в очах світу. Він не хотів ставати обличчям до правдивості цього твердження до ранку, але засідка у ванній кімнаті раптом вивела запитання на перший план. Вони планували вбити, стратити хворого актора. Макс був цілком божевільним, тепер Кайл це бачив. Божевільним старим тираном. Якби хтось убив Макса в 1967-му, нічого з цього зараз не відбувалося б. Як тобі таке, Геродоте?

Як це можливо, що він сюди повернувся? Він знову в Америці, з камерою в кімнаті, де повно зброї та двоє заледве знайомих йому людей, з якими він планував зайти на чужу територію, вломитися в приватну власність, а тоді вбити хворого чоловіка, нібито одержимого духом мертвої жінки-лідерки культу. Його життя — абсурд. Дрібка сну та спроба допиту Кровного Друга повернула глузд в його випалений розум. Що він собі думав?

Він згадав сухорляву постать, що прочісувала його неосвітлену квартиру, доки він звисав із підвіконня. Фільм. Фільм. Пам’ятай про фільм. Чи це тому він тут? Кайл уже не міг згадати вповні. Він розпакував камеру посеред руїн власної квартири, швидко зняв свій постскриптум і завантажив його: екран монітора тріснув, але комп’ютер досі працював. Чорновий монтаж уже завантажився. Фінґер Маус наразі вже десять годин мав монтувати. Але Максові не варто було згадувати ідею фінальної сцени. Вона випалилась у нього в голові. Кайл також хотів урятуватися. І врятувати дитину. Помститися за Дена. Ден. Не думай про Дена. Але навіть зараз він не міг заперечувати схвилювання від думки про можливість про­пустити найвидатнішу кульмінацію документального фільму в історії кінематографа.

Та після того, чому Кайл щойно став свідком у ванній, це не втішало. У ньому знову закручувався знайомий цикл сумнівів, обвинувачень, провини й жаху. У Лондоні він запитував себе, чи помре, якщо просто лишиться вдома. А тепер — чи знатиме він, коли вони прийдуть наступного разу? Бо Кровні Друзі від­віду­ватимуть його знов і знов або ж знаходитимуть його скрізь, у кожному сховку, аж доки його не здолає така втома, що не зможе ступити жодного кроку. Як Марта Лейк і Бріджетт Кловер, заляже на дно. Хіба не це він казав собі в таксі до Гітроу й на сидінні в першому класі, перш ніж намертво заснув? Але цієї миті, коли він був тут, сама ідея зруйнувати людський зв’язок з незбагненним перетворювала його кістки на кисіль.