Адам Нэвилл – Останні дні (страница 74)

— Незбагненно. Ця кількість за ме­жами наших уявлень. Вона така велика, що навіть спроби збагнути промислові масштаби знищення ним людства приголомшують. І ніхто не помер легко. Жоден з двадцяти мільйонів. Їхні страждання були монументальними. Тож коли Гітлер зрадив Росію, Сталін виснував, що його політична еліта при­йшла до нього на дачу стратити його.

— Якби ж це було так. Але навіть Сталін недооцінював жах, який він успішно поселив у кожному радянському громадянинові завдяки своїй патологічній поведінці. Він не розумів наміри Молотова. Як діти, що пережили насильство, вони нормалізували насильство. Вони не здатні були опиратися. Не здатні. Його панування над ними було цілковитим.

— І, Джеде, дозволь сказати, що вони змарнували одну з найважливіших можливостей двадцятого століття. Натомість допомогли йому зібратися з думками для перегрупування оборони країни. Вони заохотили його справді повести їх бодай раз у щось відмінне від виру його огидної параної, його нелюдськості та непристойності. Це, звісно, не припинилося, але він скористався цією можливістю. Можливістю зрештою вижити й жити довго.

— Як диявол, він був бездоганним. Бездоганно сатанинським. І завтра ми зіткнемося з такою самою невгамовною сатанинською волею. Але, на відміну від Молотова в 1941-му, ми маємо обрати інший шлях. Ми мусимо тримати в голові наслідки нашої бездіяльності.

Джед спохмурнів і втупився у свої руки.

— Але як щодо Гітлера, Максе? Без російської мобілізації Гітлер виграв би вій­ну.

— Справді? — всміхнувся Макс. — Або затягнув. Навіть Німеччина не могла втримати такий фронт. А манія Гітлера та його улесливої еліти тієї самої миті знищувала його й усе, про що він мріяв. Можна сказати, його амбіції вже перейшли в царину мрій. День відплати для нього настав, коли він вдерся в Радянський Союз. Навіть якби Союз зазнав стрімкого краху, його розплата лише б відтермінувалася — до наступної неминучої нагоди для самознищення.

— Але я радий, що ти згадав цього, як я його називаю, аналізованого соціопата. Бо Гітлер був великим лихим однодумцем Сталіна. І, як і зі Сталіном на його дачі в 1941 році, можливості вбити Гітлера також змарнували. Історія двадцятого століття могла б розвинутися інакше, якби нам вдалося вбити наших тиранів. Двоє людей та їхні бажання, і бажання їхніх аморальних обранців, як ми можемо визначити за остан­німи підрахунками, спричинили смерть п’ятдесяти шести мільйонів людей упродовж цього семирічного конфлікту. І не забуваймо про безповоротне руйнування життів тих, хто пережив спадок цих тиранів. Чи можна розважливо стверджувати, що таких людей не варто було стратити раніше?

Джед підморгнув Кайлу, який спостерігав за Максом крізь два розставлені пальці правої руки. Макс помітив підморгування, усміхнувся й хихотнув під ніс:

— Невже я знову нещирий, хлопці? Розказую тут вам страшенні банальності про Сталіна й Гітлера?

Кайл був надто втомленим, надто шокованим і надто враженим подіями в його власному житті, аби вловити вищий сенс у розповідях про якихось інших чудовиськ.

— Я хочу сказати, любі хлопчики, що людська природа має щось демонічне, що ми не можемо припинити шанувати. Не можемо не служити йому. Це наша найбільша трагедія. Трагедія, бо це універсально й поза часом, як усі істинні трагедії. І ми не здатні навчитися з наших помилок і помилок наших пращурів. Сталін, Гітлер, Мао, Пол Пот — це макрокосм. Додайте Наполеона, можливо, Цезаря й навіть Александра? Ми захоплюємося цими видатними історичними постатями за їхні завоювання, їхню спонуку, їхні амбіції та прогрес, за який вони, як кажуть, відповідальні. Але хіба нам як виду не було б краще без них?

Джед перехилив склянку віскі.

— Були б інші. Різниці немає.

Макс захоплено сплеснув у дрібні долоні.

— Тому наша трагедія ще величніша через її неминучість. Здається, ми здатні прямувати лише за монструозними. Лихими нарцисами. І багато хто бажає посісти місце скинутого тирана, мавпувати його. А решта нас тут, унизу, не може розрізняти вибір наших лідерів, навіть якщо ми самі маємо певну подобу реального вибору. Ми не можемо поводитися раціонально, по-людськи чи справедливо, тож ми обираємо найбезпринципніших і найегоїстичніших, щоб вони нас вели. У вій­ну за вій­ною й голокост за голокостом.

— Саме тому я й розпочав Останнє Зібрання. Щоб створити одну дрібну кишеню спів­праці й гідності. Скромності й милосердя. І гляньте, що сталося. Нас захопила психопатка, яка не вагалась би стати Гітлером чи Сталіном, якби їй випала така можливість. Ми тут, мої друзі, щоб виправити дуже тяжку помилку, якої я припустився в 1967-му.

Макс підвівся й підійшов до свого ліжка. Усівся, відхилився тулубом. Неформальний жест, що для їхнього боса видавався недоречним; його тонкі ноги хилиталися над банальним килимом на підлозі. На ньому були різні шкарпетки: одна червона, інша брунатна.

— Я старий гіпі, який вірив у мир і спокій. У щедрість, справедливість і співчуття. Я був юним дурнем, а тепер я старий дурень. Але колись вірив, що Останнє Зібрання — це надія. Приклад кращого способу життя. Розуміння себе й інших людей.

— Так точно не склалося, — усміхнувся Джед.

— Натомість ми поклонялися дияволу, — зітхнув Макс. — Попросили його вести нас. Маніпулювати й розділяти. Позбавити нас засобів існування, свободи, гідності й навіть життів заради служби йому.

— Ми всі помиляємося, Максе. Але це була серйозна помилка. Хоч і не така велика, як у Молотова в сорок першому, — Джед розсміявся, аж поки його сміх не скотився до жалюгідного шипіння — ніби з його червоного, роздутого обличчя сичав газ. Він звучав добряче напідпитку.

— Я міг зупинити її в Лондоні, — говорив Макс ніби до себе. — Достатня кількість нас розуміла, що відбувається. І ми нічого не зробили, тільки сподівалися. Саме наші марні сподівання їх живлять, — Макс сховав обличчя в долонях.

— Агов, Максе, — запропонував Джед, — хильни містера Джека Деніелза.

— Думаю, так і зроблю, — Макс усівся й граційно взяв пляшку віскі з випростаної руки Джеда. Той усміхнувся Кайлові.

— Отже, Максе, ми маємо справу з нікчемним Гітлером чи Сталіном. Кимось із них. І нам точно не треба, щоб ще один такий тусувався тут надто довго, правда ж, Спілберґу?

Макс скривився — величезний ковток бурбона обпікав.

— Кимось із них. Саме так. І я поширюю цю думку на багатьох наших корпоративних лідерів. Я прошу вас звернути увагу на наших славетних професійних лідерів на комерційній арені в цю найматеріальнішу з усіх епох. Скільком із них варто за щось відповідати, особливо за інших людей?

— Амінь, — відказав Джед, тоді й собі хильнув віскі. — Мене б ощасливило вивести декількох колишніх своїх босів із гри. Але хіба вони не роб­лять те, що треба?

— Це лише піар.

Кайл відчув, як проти власної волі всміхається. Джед вишкірився.

— Вони продавали нам цю історію, відколи ми вий­шли з первісного прибою, Джеде. Що вони — це талант. Вони — природжені лідери, а ми мусимо покладатися на їхні лідерські якості. Ми маємо йти за ними, або вони підуть кудись іще. Що ж, я кажу «йдіть».

— Я сам би відвіз їх в аеропорт, Максе. Так, чорт забирай!

— І ти натрапив на дуже передбачливе запитання, Джеде, — хихотнув Макс. — Я думаю, що підступна жадоба корпоративного світу зроблена з того самого тіста, що й історичні тирани. Різні світи, різні способи, але однакові наміри. Нарощування влади, збагачення, егоїзм ціною всіх, окрім себе. Їхня сила — це пригнічення сумління. Але чи є інший шлях? Саме це запитання ми мусимо ставити. Я б...

Приблизно цієї миті Кайл вставив беруші з літака й заснув.

І зі схлипуванням прокинувся в темряві. Від гарячкового сну з сухорлявими постатями, яких він заледве бачив посеред кроков темної стелі, поки спогад про них не щезнув. Спробував згадати, де він був уві сні, але його увагу привернув шум у неосвітленому номері мотелю. Гортанне гавкання, перемежоване з пташиними криками, просочувалося крізь одну берушу, що досі була у вусі. Кайл уже чув таке раніше. Наполегливі звуки тривоги чи збудження, що скипали від бронхіального хрипу.

Горіло світло. Він обернув голову. У дальньому боці кімнати були прочинені двері. У ванну. Випускаючи тонкий спалах срібляс­того світла, такого яскравого, що від нього боліли очі. Усівшись, Кайл покликав Макса, Джеда, але від жаху й дезорієнтації спромігся тільки на тихий шепіт з пересохлого горла.

Він чув інших чоловіків. Вони голосно розмовляли, щоб чути одне одного в гаморі за дверима з ореолом білого світла.

Кайл навпомацки пошукав лампу-симулятор денного світла біля ліжка. Та зникла. Смикнув за шнур лампи для читання над головою. Нічого. Швидко підвівся й упав у темряві на сусіднє ліжко. З якого знову незграбно підвівся. Він наче втратив рівновагу. У голові й ногах, здавалося, не було крові: Кайл похитнувся вбік і вдарився в стіну. Відштовхнувшись, вирівнявся. Завалився назад. Важко всівся на своє ліжко. Він почувався дурним і нісенітним у своєму страху.

У ньому завирував гнів. Він штурхнув себе. Дав собі ляпаса. Звівся на ноги й почвалав до столу. Пошарудів руками по мапах і лискучому фотопапері, але пістолетів у кобурах не знайшов.

З-за дверей ванної він чув голос Макса. Той говорив французькою. Двічі пролунало знайоме ім’я із запитально піднятим остан­нім складом: «Кетрін? Кетрін?». Але голос Макса знову поглинув потік дедалі розрідженішого хрипу.