Адам Нэвилл – Останні дні (страница 73)

Він приземлився на смітники й порізав литки об один із мішків зі сміттям із саду, який лежав так довго, що гілочки закам’яніли на шипи. А тоді пошкандибав, схлипуючи, на вулицю, і якомога швидше помчав у напрямку Фінчлі-роуд. За його спиною шум нищення його дому приглушився, а тоді припинився.

Тремтячи біля холодних скляних дверей супермаркету «Вейтроуз» на головній магістралі, Кайл заснув: скрутився в позицію ембріона навколо молотка на шматку картону. Він не міг бігти далі чи навіть стояти. Утеча з квартири повністю розрядила його батарейки.

На диво, ніхто не потурбував його, доки він лежав на вулиці. Супермаркет проглядався з вулиці, тож за ті дві години, впродовж яких він судомно тремтів на картонці, поруч будь-якої миті могла проїхати патрульна машина поліції. Можливо, він перетворився на звичне видовище нового економічного спаду.

Прокинувся одразу по сьомій. Ніхто на вулиці на нього навіть не глянув. Він підвівся, пропускаючи в супермаркет ранню зміну, а тоді просто декілька хвилин чудувався, що досі живий.

Його гаманець лишився у квартирі, але ключі до дверей були прикріплені до ланцюжка на поясі. Доки він обтрушував бруд із рукавів шкіряної куртки, чоловік у формі «Вейтроуз» виніс із магазину сміттєвий пакет, наповнений вчорашніми тістечками й рогаликами. Кайл подався за ними до місця збору сміття й забрався в здобич. Назад до квартири він простував у благословенному сірому світанковому світлі, з’ївши чотири рогалики без начинки та яблучний конвертик — найсмачнішу їжу в його житті.

Вікно було широко відчинене, як він його й залишив. Кайл довго дивився, але звідти нічого не визирнуло. Дорогою назад до будівлі він оглянув щиток. Шарудливі руки істоти спромоглися потягнути всі вимикачі вниз і розбити пластикове кріплення: дверцята шафки лежали на підлозі. У коридорі смерділо каналізацією та кутами під підлогою, куди дрібні тварини заповзають помирати. Кайл побачив пляму на стелі, затиснув ніс двома пальцями й заледве утримав рогалики всере­дині.

Двері Джейн досі були зачинені. Стоячи зовні, він вагався й роздумував, чи варто її розбудити, перевірити, як там кіт. Його увагу привернув білий фургон, що припаркувався біля дому. Кайл обернувся й побачив, як із кабіни вистрибнув водій-кур’єр.

— Кайл Фрімен? — гукнув біля відчинених дверей водій. Кайл кивнув. — Для вас посилка.

Кайл розписався за неї й піднявся нагору з важкою видовженою коробкою під пахвою. І, сидячи посеред руїн свого життя, розпечатав приклеєний збоку до коробки конверт. Від Макса.

Любий Кайле!

Я щиро сподіваюся, що ти досі живий та отримаєш це. Через мою віру у твою здатність до виживання я взяв на себе сміливість записати тебе онлайн: перший клас до Сан-Дієґо до Лос-Анджелеського аеропорту опівдні з Гітроу. Хтось зустріне тебе в аеропорту з цього боку. Будь ласка, прийми цю камеру як подальший знак моєї вдячності. Вона якраз згодиться, щоб відзняти остан­ній розділ нашого фільму.

З найщирішими побажаннями,

Максимілліан Соломон

«Ревелейшн Продакшнз»

 

ХРАМ ОСТАННІХ ДНІВ

«Серед нас! Серед нас!»

Сестра Кетрін, Аризона, 1973 рік

Ірвін Левайн, «Останні Дні»

 

ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТЬ

Мотель «Оазис», Сан-Дієґо

25 червня 2011 року. 7 година вечора

 

— Хочу розповісти вам історію.

Лежачи на ліжку, Кайл застогнав і потер очі нижнім краєм долонь.

Із замовленою їжею йому при­йшли пляшка Johnny Walker Red і Coca Cola, така холодна, що обпалювала язик. Кайл планував з’їсти бургер, випити якомога більше віскі й заснути, доки Макс із Джедом стоятимуть на варті. Сьогодні він мусив бути «талантом» і почувався таким використаним, висотаним і роздратованим, якими зазвичай таланти почуваються на знімальному майданчику. Маска для сну від «Амерікан Ейрлайнз» теж не буде зайвою: привезені Максом із собою з Англії три портативні лампи перетворили номер мотелю на пустелю опівдні.

Вигляд трьох ліжок у кімнаті роздратував Кайла, щойно він прибув. Чергова ознака впевненості Макса, що Кайл зрештою погодиться на всі забаганки дрібного чоловічка. Проте він тут: виснажений, знервований, наляканий, без жодного розуміння, але якимось чином досі в ділі. Нічого не змінилося. На двох ліжках високо громадилося обладнання інших чоловіків, мовби ті й не збиралися використовувати їх за призначенням. Номер, певно, призначався для сім’ї, групи юних мандрівників чи ФБР, що шпигувало. Макс і Джед лишили Кайлові ліжко біля вікна. На яке він негайно впав.

Кайл знову нишком зиркнув на Джеда. Той зустрів його в зоні прибуття аеропорту, природно впевнений у собі й привітний, одягнений у безневинну уніформу огрядного туриста — він представився болючим руко­стисканням. Потім Джед мовчки довіз його до готелю, де чекав дещо ожилий Макс, хизуючись великою вдоволеною усмішкою. Вухо виконавчого продюсера досі вкривала марлева муфта, а подряпини на щоці тепер цілковито приховували пластир і ватні подушечки. Через це він скидався на жертву пластичної хірургії.

Раунд нещирих продюсерських привітань закінчився другим прикрашеним представленням Джеда, який навіть назвав себе «спецпризначенцем Максимілліана», а потім Макс і Джед повсідалися на стільці за маленьким столом під настінним телевізором. Вони ніби хотіли сказати, що беруться знову до справ, і йому не треба до них доєднуватися.

Макс був високої думки про Джеда. Джед відшукав дітей копальні. Джед три місяці стежив за маєтком Чета. Джед відстежив усіх, у кого Кайл із Деном брали інтерв’ю в Штатах. Джед виконував завдання, і Джед носив зброю. А ще Джед змушував Кайла нервувати.

Зайшовши в номер, Кайл лише зиркнув на стіл, яким користувалися двоє чоловіків. Стільницю вкривали повітряні знімки маєтку Чета Реґала, креслення, вулична мапа й три чорні руків’я, що випиналися з кобур, — Кайл не хотів перебувати з ними в одній будівлі, тим паче завтра. Хай до яких би злочинів вони готувалися, він відмовлявся про це думати; відчайдушні дії, з якими йому доведеться допомагати, щось робити або фільмувати наступного дня разом з одним цілковитим незнайомцем та одним практично незнайомцем, якому він геть не довіряв. Також він не хотів подумки стикатися з тим, що забрало Дена й ледь остан­ньої ночі не вбило самого Кайла. Для жаху буде вдосталь часу завтра, бо ж те, чого він легко торкнувся в Лондоні, у маєтку Сестри Кетрін постане набагато гіршим. Ніщо не переконало б його у зворотному. Милосердний сон мав би забрати його від цієї кімнати та її сліпучого неприродного світла.

У Міжнародному аеропорту Сан-Дієґо його розбудила стюардеса, щосили намагаючись пом’якшити маску огиди на обличчі від вигляду Кайла, що розпростерся на відкидному кріслі в першому класі, декілька тижнів не голений і декілька днів без душу. Він проспав без сновидінь остан­ні сім годин десятигодинного польоту. І виринув, наче з коми, з головним болем у Каліфорнії, прибувши з однією зміною одягу в наплічнику й новісінькою камерою. Але щойно його спина доторкнулася до ліжка в номері мотелю, він захотів спати знову. Тиждень. І лиш уявивши монолог від Макса, Кайл мовив:

— Не зараз, Максе. Я просто хочу закинутися достатньо, щоб заснути.

Макс всміхнувся.

— Сьогодні, друзі, гадаю, нам потрібен деякий контекст. Цілком можливо, що ваша розважливість уперто відкидатиме те, з чим ми вимушено зіткнемося й переживатимемо завтра. І я б хвилювався за вас, якби ви просто повірили мені на слово щодо причини, для якої Чет Реґал слугував організмом-носієм майже все своє життя. Тож, думаю, на порозі битви я справді вірю, що ендшпіль Кетрін потребує прикрас.

— З мене досить, Максе. Вибачте. Просто досить, — Кайл знову прикрив обличчя від яскравого світла з портативної лампи на приліжковій тумбі між остан­нім і середнім ліжками. — До сходу сонця всього декілька годин, — його дивувало, що ці чоловіки не зміцнювали сили сном.

— Давайте, Максе, — мовив Джед і підморгнув Кайлу. — Я послухаю. Можу слухати вас усю ніч. Спілберґ передумає.

— Спілберґ?

Джед засміявся. Кайл утупився в нього.

Макс схилив голову. Підняв маленькі руки, закликаючи до тиші.

— Хочу віднести вас думками в Радянський Союз першого липня 1941 року. У ніч, коли Молотов і політична еліта Радянської Росії буквально тремтіла, і то не від холоду, ідучи до Сталіна на дачу.

— Подумаєте, що історія невідповідна? Але, можливо, це не так. Розумієте, радянська еліта мусила повідомити своєму лідеру жахливі новини. Новини про німецьке вторгнення в Росію. Вони вірили, що ця інформація стане їхнім кінцем. Видавалося майже неймовірним, що їхня країна зуміє пережити німецьку воєнну машину тепер, коли та діяла на землі Матінки Росії. А вони, як посланці, мали додатково пережити гнів Сталіна.

— Розумієте, Сталін жахливо помилився. Він довіряв Гітлеру й підписав із фюрером у 1938-му пакт про ненапад. Щоб уникнути вій­ни з Німеччиною. І вдовольнити власне бажання більшої влади завдяки союзу з нацистами.

— Садистська тиранія Сталіна вже дванадцять років руйнувала країну. До ночі першого липня 1941-го його колективізм був відповідальний за смерть дев’яти мільйонів селян. Ще десять мільйонів чоловіків і жінок померли, вислані у в’язниці та трудові табори з політичних причин. Доки Сталін помер у 1953-му, кількість смертей на його совісті оцінювалася приблизно у двадцять мільйонів.