Адам Нэвилл – Останні дні (страница 72)

А тоді він почув.

Щура в дальніх стінах.

А потім далеке шкрябання. За ним — стук-стук-стук.

Неритмічно. Мовчазна пауза, що видалася Кайлові ще жахливішою за звуки. Тоді знову шкрябання. Так, шкрябання та приглушені удари. У спільній зоні, але під його підлогою. Звуки долинали не зсере­дини квартири, у цьому він був упевнений, а з нижнього поверху: вестибюля будівлі. Кайл стривожився, що Джейн прокинеться й відчинить двері. Господи, ні, тільки не це. Кайлів кіт міг навіть спати в неї в ліжку. Але воно скоро опиниться на стелі. Воно знало.

Можливо, це лише кіт, який намагався потрапити до Джейн у квартиру й удався до нетерплячого ритуалу шкрябання, щоб її розбудити. Світло в коридорі перед вітальнею Кайла потьмяніло, але так непомітно, що він замислився, чи не вигадав це.

Коли шия відмерла, Кайл стривожено нахилився вперед на дивані й задивився в коридор на вхідні двері.

Нічого. Але світло на спільних сходах було вимкнене. А він точно його лишав увімкненим. І тепер шкодував, що не зачинив і не замкнув двері квартири: якби щось здійняло шум у кухні чи ванній, доки працював, він збирався якраз кинутися коридором, мовби його переслідував диявол.

— Прокляття, — Кайл почувся слабким, мов кошеня. Намацав гумове руків’я молотка. Замислився, чи взагалі здатен битися: коли він робив це востан­нє? З братом, коли їм було близько чотирнадцяти. Які ці штуки швидкі, ці Кровні Друзі?

Удар. Унизу. Наче важке знаряддя по дереву. Порожнистому дереву.

Кайл запанікував. Підвівся, щоб ліву ногу не звела нервова судома. Ретельно перебрав у думках, що там таке могло бути, біля підніжжя вузьких сходів, у захаращеному спільному вестибюлі: двері до квартири Джейн, її велосипед, в’язка газет на переробку, електрощиток у дерев’яній шафці на стіні біля вхідних дверей.

Кайл пошкандибав до вікна й відчинив раму. Підняв вікно на непіддатливих напрямних. Увірвався холод, трохи його розрухавши. Глянув на невеликий виступ — такі були в усіх будинках із його боку вулиці: на них ставили горщики з квітами. Кайлів виступ вкривали недопалки косяків і сигаретні фільтри. За ним роззявилася темрява. Фасад будівлі опускався поміж вуличними ліхтарями й двома розрослими живоплотами вовчої ягоди, які Кайл ніколи не мав мотивації підрізати.

Чи міг він стрибнути? Уявив, як його щиколотки ламаються, мов палички селери. Гомілкова кістка чіпляється за кут цегляної стіни навколо двору. Куприк — за скобу водостічної труби. Нізащо.

А тоді знову. Удар. І щось невизначене, що він не міг описати. Свист або, може, виск, перемежований із дедалі швидшим гупанням по дереву. Голос? Можливо. Щось на кшталт крику немовляти, але зі старшого рота. Кайл знову визирнув із вікна в розріджене темне повітря.

Ану ж воно вимкне світло? Перемикачі для всієї будівлі були в щитку якраз у вестибюлі будівлі. Як вони здогадалися туди залізти? Як навчилися розуміти електрику? Як шкідник, рішуче налаштований отримати доступ до джерела їжі — ось як. Кайлові запаморочилося, він напружив м’язи в руках. Глянув на молоток у стиснутому кулаці.

— Давай. Давай. Давай, — монотонно заговорив сам до себе. Він мусив піти подивитися. Джейн може прокинутися. Тільки не Джейн. Удосталь і того, що він вплутав у цей неможливий безлад Дена. Дена.

Стиснувши щелепу, Кайл узяв зі столу ліхтарик. Пройшов через вітальню й покрався коридором до дверей квартири. Визирнув через майданчик другого поверху на вершину сходів.

Порожньо.

Не насмілюючись дихати, вий­шов на майданчик. Він зможе освітити ліхтариком один проліт укритих килимом сходів та частину вестибюля на першому поверсі. Якщо зігнеться, можливо, побачить підлогу під щитком біля вхідних дверей. Усі м’язи Кайла стали твердими й крихкими, як порцеляна. Якби помітив щось тривожне, то міг би просто розсипатися уламками й пилом. Стоячи на вершині сходів і визираючи вниз, він ледь не плакав.

Світло з його коридору відкидало тьмяне периферійне сяйво на горішню частину сходів, освітлюючи ворс і масні плями на старому килимі. Кайл зіщулився, спрямував ліхтарик униз і вслухався. Але не міг змусити себе його ввімкнути. Поки ні.

Унизу в темряві він почув тріск суглоба. Коліна, щиколотки, можливо, плесна. Він був не сам. Пальці на держаку ліхтарика затремтіли, і він досі не міг вмовити себе його ввімкнути. Сумнівався, що зможе витримати можливу картину. Там, унизу.

Нігті дряпали пластик. Щиток. Можливо.

Воно сопіло й скавучало. Гупало ногами. Тихий тваринний крик. За ним — булькотіння слизу. А тоді у квартирі Кайла вимкнулося світло. Його вкрив саван цілковитої темряви.

Кайл схлипнув. Увімкнув ліхтарик.

Світ ніби позбувся теплих тонів: ані червоного чи жовтого, що проступив на абияк наклеєних на стіни шпалерах, ані залишків пляшково-зеленого у пошарпаному старому килимі. У білому промені ліхтарика, що прорізав завислі в повітрі гранули пилу, стіни й повітря потьмяніли до сірого з брудним жовтим відтінком місця, з якого все народилося. Спершу Кайл побачив ступні. І скрикнув. Наступним долинув сморід: спаленого дому, мокрого від води з пожежного шланга, мертвих голубів, що настоювалися під сонцем, отруєних щурів, що розм’якали під підлогою, роззявленої пащі стічної труби.

Воно почуло його й кинулося до підніжжя сходів на ногах, які мали б залишатися в саркофазі. Кайл застиг.

Тоді якомога швидше підвівся, але однаково зачепився поглядом за видиво кістлявих пальців, що хапалися за сухе обличчя-гримасу, затуляючи його хоч і від сильно розрідженого, але не менш ненависного світла. Але ліхтарик його не стримав. Воно підіймалося, хапаючись за лице. І, перш ніж відвернувся, Кайл за частку секунди побачив більше, аніж хотів. Набагато більше.

Водорості волосся, розкидані на вологому черепі. Брунатнуваті коліна клацали одне об одне, темні шкірясті нижні кінцівки розставлені в боки. З таза звисало шмаття білизни в брунатних плямах.

Кайл, хитаючись, рушив до дверей квартири. Чув, як худорлява постать дерлася сходами. Уривчасто й незграбно, просувалася вздовж стіни, обмацуючи диво твердості, що явилось перед її молочними очима та тьмяним зором. Пхикання переросло в схлипування зі збудженим щебетанням. Воно гортанно деренчало й стогнало, підіймаючись остан­німи кількома сходинками навкарачки.

Щоб дістатися другого поверху, треба було здолати не більш як дюжину вузьких сходинок, і воно вже видерлося на майданчик, коли Кайл утік крізь двері квартири.

Лишитися й битися? Надто темно. Ніде розмахнутися клятим молотком!

Він розвернувся в одвірку й заходився намацувати вхідні двері, геть незграбно й нескоординовано — заважала вага ліхтарика й молотка в обох руках. Затріснув їх ліктем. Щось закричало. Біля дверей. Вуха Кайла заклало, мовби він занурив голову під воду у ванній. Щось шкрябнуло перед його ногою. Двері не хотіли щільно зачинятися в рамі. Кайл зиркнув униз. Вигнув зап’ястя, і промінь ліхтарика рушив за рухом. Його ледь не знудило на взуття.

Як щось таке худе могло мати стільки сили?

Воно налягло вагою на двері та щосили штовхало їх ззовні. Намагалося втиснути застряглу руку якомога далі. Кайл чув, як гострі ступні рвали килим заради зчеплення. Жахлива рука за дверима шарпалася, мов якийсь японський краб-павук у темній океанічній ніші. Довгі пальці, почорнілі від старої шкіри, обвили край дверей, надто близько злетівши до Кайлового паху.

Йому таки вдалося накинути ланцюжок, а тоді він розвернувся й утік глибше в пастку квартири. Думки наринали й відринали, мов конфеті в повітряному тунелі. Замкнутись у ванній і кричати? Зустрітися з ним у вітальні та спробувати вдарити молотком у це лице з мертвою шкірою? Вікно?

Він рвонув темною вітальнею. Промінь ліхтарика освітлював йому шлях. Дихання довкруж голови було астматично гучним. Кайл запхнув молоток за пояс, а ліхтарик у зад­ню кишеню. Вибрався на підвіконня. Уже наполовину проліз, притиснув обличчя та груди до вікна зовні, коли почув, як вхідні двері влетіли всере­дину.

Обережно посуваючись на виступ, намагався намацати долонями на віконній рамі точку опори. Розсіяне фонове вуличне світло висвітило силует істоти, що мчала в темну кімнату потойбіч вікна, припавши низько до землі, мов пес. І щойно воно опинилося всере­дині, одразу впало в шаленство, яке Кайл радше чув, ніж бачив. Довгі руки нишпорили й намагалися вхопити чоловіка. З поверхонь усе зміталося. Його лептоп і пляшка віскі заторохтіли на підлозі. З десяток книжок ударились об стінку.

Кайл глянув униз між каблуками своїх інженерних черевиків. І зрозумів, що не може цього зробити. Не може стрибнути.

Його колекція DVD за спиною перетворилася на лавину. Він зіщулився й перекинув ноги через виступ. Хапався обома руками за холодний кам’яний край, мовби збирався зіслизнути в басейн ногами вперед.

Воно почуло його, і тьмяний силует-опудало перестав шаленіти. Тоді воно рушило до вікна, припавши до підлоги. Винюхувало. Через суцільну темінь Кайл не міг його розгледіти як годиться, і він подякував за це Богу. А тоді дав тілу впасти з виступу.

Як вони матеріалізувалися чи які обмеження накладалися на відвідини, Кайл гадки не мав. Макс згадував про потребу живитися, щоб залишатися, але докладно на цьому не зупинявся. Кайл сподівався, що воно не затрималося в його квартирі надовго. Можливо, не здатне було, й повернулося в те інше місце, у якому такі, як воно, чотири століття правили королівством пилу й мертвих птахів.