Адам Нэвилл – Останні дні (страница 70)

— Ні, ні, ні. Просто ні, Максе. Ні. Гаразд?

Макс поліз рачки за Кайлом, коли той рушив до дверей.

— Потрібен час, щоб ізолювати кандидата для перенесення. Подумай. Де це краще робити, аніж на безлюдній фермі чи в пустелі? Міста-привиди? Пустища. Щось годяще. І не існує у світі правоохоронця чи представника влади, який тобі повірить. Якщо в тебе немає доказів. Доказів, Кайле. Наш фільм — це доказ.

— Я не можу, Максе. Я просто не можу вам повірити. Я не знаю, у що я вірю... я бачив різне... уві сні... Але перенесення свідомості? Неможливо.

— Діти були несформованими, відкритими й довірливими. Розлученими з батьківським захистом. Вони були юними. Юні — ідеальні. У Лорхе це спрацювало із собаками та свинями. І з дітьми це легше, ніж із дорослими. Хіба не розумієш? Кетрін удосконалювала розпочатий Лорхе процес. Її надихали ті самі, що уклали угоду з Лорхе.

Кайл не міг говорити, але намагався відштовхнутися від Макса. Йому хотілося просто покинути цю напівзруйновану квартиру, освітлену фальшивим світлом, яке скоро вимкнеться. Макс рушив за ним у коридор.

— Саме тому Лорхе перерізав горлянки за чотириста років до того. Певної миті це вкрай важливо. У конкретний момент ритуалу, у «дружбі», яку треба підтримувати гарячою живою кров’ю. Жертвою. Кров утримує їхню присутність на короткий час. А присутність Кровних Друзів призупиняє дію законів, які керують цим світом і забороняють одній істоті переходити в іншу. Щоб Кетрін потрапила в дитину, замкнуту в тій хижі, пролили вдосталь крові. Серед ворохобні та кривавої метушні, коли присутність Кровних Друзів заповнювала смердюче повітря, вона досягла успіху. Як і двоє з Кровних Друзів. Вони при­йшли. Ти також відчував їхній намір, їхні пошуки, коли спав, як і всі ми. Я думаю, що наші нічні видіння — це попередження, а також вияв їхньої сили. Вони готуються.

Кайл дістався коридору. Палиця Макса стукала за ним, мов маленький молоточок ювеліра.

— Кетрін мала фору. Вона почала готувати сина Пріссі в себе в маєтку. Кетрін перебралася в дитину, з допомогою, з жертвою, з кров’ю.

— Хлопчик. Син Пріссі. Що сталося з його... духом, свідомістю?

— Він помер у тілі Кетрін. Як вона і планувала. Веліал відрубав їй голову з душею дитини в її роздутому тілі. Голову зняли, щоб не дати наляканій дитині просочитися назад під час ритуалу. А кров’ю з її тіла побенкетували.

— Ви не... ви не можете очікувати, що я в це повірю.

— Кетрін і хлопчик, певно, уже обмінювалися на короткий час. У Каліфорнії. У її маєтку. Подумай про розповіді Марти. І лейтенанта Конвея. Що Кетрін ставала схожою на дитину. Це були не наркотики! Свідки вже бачили свідомість хлопчика Пріссі всере­дині Кетрін упродовж коротких відтинків часу. Навіщо цій жінці, цій гуру голлівудських зірок, з мільйонами в банку, успішній маніпуляторці сотнями людей — навіщо їй помирати, утоптаній у бруд у покинутій копальні? З відрубаною головою. Подумай. Навіщо вона наказала Веліалу її вбити? Це навмисно, бо вона вже покинула те тіло. Чистий хлопчик, якого знайшла поліція, був Кетрін. Успішно переміщена всере­дину тієї дитини й ладна еволюціонувати. Гадаю, чистий хлопчик навіть керував усім у копальні, щойно Кетрін опинилася на місці.

— О господи, ні. Ні.

— Вона ідеально контролювала те, що ми заледве можемо збагнути. Отримане знання, уміння від тих інших. Ще в 1969-му вона знала, до чого це все веде. Її нарцисизмом керувала огида до себе. Вона хотіла, щоб її обожнювали, а також ненавиділа своє тіло, старіння, обмеження смертності. Вона б обміняла будь-що на шанс від цього звільнитися.

Кайл обернувся просто перед дверима:

— Тоді навіщо фільм? Нащо було залучати нас із Деном, якщо ви все це знали?

Макс сперся на ціпок із поновленим фізичним дискомфортом, який Кайлу палко хотілося посилити.

— Мій час наближався, і я вирішив збирати докази. Дізнатися, як вона вбивала з того світу. Як вона взагалі могла щось робити в цьому житті після смерті. А коли дізнався про долю дітей... що ж, це стало дечим іншим. Чимось, що ладен був прийняти. Потім моїм наміром було вивести Кетрін на чисту воду. Фільм був моєю ідеєю контратаки. Щоб укласти якусь угоду. Урятувати остан­ніх із нас. Урятувати себе, — Максове обличчя обм’якло й пополотніло — на ньому застиг найглибший страх, який Кайл будь-коли бачив. Чоловік зірвався на шепіт. — Я не хотів потрапити в те інше місце. Ти бачив його в Антверпені. Вони його показували мені вві сні. Вони забрали туди бідолашних навіжених із Сен-Маєнна й переформували їхні змучені душі. Навіть намагалися витіснити мене з власного тіла, коли спав. Я не хотів їх усере­дині себе. Вони виявляли бажання помінятися з нами місцями. А якби не змогли, то зарізали б нас, як худобу, щоб залишитися тут, хай і на короткий період. Повне володіння спрацьовує тільки з дитиною, але видається, що нас, дорослих, досі можна забрати в те інше місце. Доєднати до пастви.

Кайл притулився до одвірка. Ці зазіхання йому також шкодили. Щось із брудними пальцями тижнями намагалося навпомацки пробратися в його життя. Це справді мало сенс. Жахний сенс. Він бачив Королівство дурнів уві сні й бачив убитих Святих бруду. Прокидався в жахливому чорному антипросторі. На короткий час заселяючись у їхні примарні подоби. До нього доторкнулися, і тепер вони збиралися або вбити його на місці, або забрати із собою. До того іншого місця, у якесь вічне вигнання. Мертві птахи, скавуління собак, худорляві змучені постаті.

Голос Макса долинав до нього ніби зі сну.

— Вона викликала їх назад, і вони вловлюють наші запахи. Вони хочуть жити, населяти живих, як це робить вона, а її майбутнє й довговічність залежать від їхньої присутності. І коли вони неминуче зазнають невдачі, опинившись так близько, їх охоплюють злоба, ненависть і лють, і вони втамовують стару спрагу. Або хапають нас, забирають геть, мов скарб.

— Ви гадали, що зможете її відлякати? Розголошенням? Не спрацювало, бляха, правда ж?

— Ні, — Макс схопив Кайла за плече. — Не спрацювало. Я надіслав їй деякі відео. Це тільки посилило її спрагу помсти. Вона стала ретельніше все приховувати, як я дізнався. Її жадання вигострилися. Гадаю, я тільки все пришвидшив.

— І ви досі переписуєте історію, так? Бо Ґебріел мав рацію. Ним та Ізідою скористалися як приманкою, щоб я зняв те, що на них полювало. Вам було надто небезпечно знімати фільм самотужки, але ви однаково хотіли доказів. Тож ви спрямували туди мене з Деном, і того бідолашного хробака Ґонала, щоб зняти це, доки ви ховалися у своєму світі світла. І нас також заразили. Ви покидьок, Максе. Жахливий дрібний покидьок. І якщо ви маєте рацію щодо всього цього, Максе, тоді нам гайки. Ми стечемо кров’ю, як Ґебріел минулої ночі. Або нас схоплять і вкинуть у Королівство дурнів. Або ж скінчимо з клятим псом усере­дині. Я уважно слухаю, Максе, що ви пропонуєте робити.

Макс глянув повз Кайла на сходовий майданчик і стишив голос. Він навіть не спробував заперечити звинувачення Кайла — ні щодо того, що використав інших як приманку, ні щодо того, що думав тільки про власне виживання.

— Можливо, нам не повністю «гайки». Публічне розголошення було лише першою з двох оборон, які, я вважав, маю проти неї та її давніх друзів. Та якщо вона не відкликала своїх мисливських псів, то другий вихід...

— Який? Який другий вихід?

— Убивство.

Очі Кайла ошаленіли; він відчував, як вони видовжувались у черепі. Після тривалої напруженої тиші він пробурмотів:

— Убити Чета Реґала?

Макс значуще кивнув.

— Я дуже здивований вами, Максе. Що ви його досі не вколошкали. Чи це б якось потурбувало ваше вибіркове сумління?

— Ш-ш-ш. Твій голос. Говори тихіше.

— Ні!

— Слухай, це не так легко. Я... ну, я дізнавався, — Макс про­­­­каш­лявся.

— Ви вже пробували, так?

— Чи можна мене винуватити?

— Господи, — Кайл затулив обличчя долонями. — Як? Як я в це вплутався?

— Чет мав особисту охорону. Озброєну. Цілодобові медсестри. Віддані помічники. А ще — Сестри Геєнна та Беллона. Вони старі, але їх не можна недооцінювати.

— Тоді як до нього підступитися?

— Чет розорений. Банкрут після розлучення й численних юридичних урегулювань через судові позови. Його кухар, тренер і особистий лікар пішли першими, коли їм перестали платити, раніше цього року. Цього місяця, як мені надійно повідомляє моє джерело, остан­ні охоронці також не з’являлися на роботу. Його тілоохоронець звільнився тиждень тому. Тож якраз час ударити. Чету недовго лишилося. Десь рік. Його вже двічі ушпиталювали цього року з пневмонією. Легка інфекція здатна його вбити. Навіть якщо в нього ще залишилися сили, він мусить реінкарнувати зараз. Я впевнений, що він остан­ні два роки зрощував нове перенесення з усиновленою дитиною. Практикуючись, доки до нього підкрадалися хвороби. Саме це змусило його ще раз викликати Кровних Друзів. Його недуга прискорила його плани, коли він усвідомив, що хворий; він позбувся дружини, якою скористався тільки для усиновлення. Ти, певно, читав про битву за опіку. Він виграв, заплативши їй і змусивши забрати позов, погрожуючи оприлюднити її зафільмовані наркотичні звички. Він сам її й привчив до наркотиків. Він піде на все, щоб досягти власних цілей. І не дарма хоче бути з тією дитиною сам.

— То ми увірвемося туди й уб’ємо смертельно хворого чоловіка?