Адам Нэвилл – Останні дні (страница 3)

— Чому ви думаєте, що мене зацікавить культ?

— Я бачив вашу роботу. Відсвіжна відкритість. Коли йдеться про нішеве, висміяне, забуте. І непоясненне. Ви не експлуататор, Кайле. Чи переслідувач сенсацій. Мені це подобається. У вас незашорене мислення, друже. Тож я замислився, чи ми зможемо попрацювати разом. Мене дуже зацікавив ваш підхід. Ваше бачення.

Кайл притлумив будь-який вияв, що йому це лестило, хоча так і було.

— Я роблю фільми з єдиною метою — вловити субкультуру та зрозуміти її. Або чесно розповісти історію. Як ті, хто зі мною говорив, сприймали цей досвід. Я робив фільми лише про те, що мене цікавило. Історії, які мене захопили і які ніхто не розповідав або ж подавали недостатньо доб­ре. Мейнстримні ЗМІ уникають такого чи просто не розуміють. І я не йтиму на компроміс щодо власного бачення правильного підходу для досягнення цілі. Якщо в процесі вдасться оминули поточну бізнес-модель Голлівуду та кіно­індустрії, це чималий бонус. Художні компроміси, крадіжка ідей, відмови від людей у костюмах — цього вже досить. Я з усім цим покінчив, — Кайл вимовив це як завуальоване попередження. Колись йому казали, що немудро показувати своє озлоблення на зустрічах із продюсерами, що це непрофесійно. Наразі він вирішив ігнорувати такі поради.

Макс підняв підрівняні брови так високо, як тільки міг, але нижня половина його обличчя навіть не сіпнулася. Йому також підтягнули обличчя. І його напівусмішка вже поволі запевняла Кайла у своїй глузливості.

Кайл спробував притлумити хвилю роздратування. Утім це однаково, що зачинити бляшанку червоної фарби накривкою хибного розміру. Його голос звучав напружено.

— І мій час настає. Для таких кінематографістів, як я, — він відчував, що таке казати дурість, але також тішився з того, як кіноіндустрія тремтіла перед тим, що з їхньою віковою монополією робили цифрові технології. Найменше, що він міг, — це нагадати її представникам про цей факт. — Зрештою, я маю намір стати медіапровайдером власної роботи. Для конкретної авдиторії. І це ніколи не буде притуплене цензуроване лайно, випущене виконавчими невігласами з їхніми таблицями прибутку та витрат, їхніми фінальними сумами та кар’єрами. Я вже сам фінансую, знімаю та монтую фільми. Наступний бій — це власність над дистрибуцією. Це моя позиція.

— Зрозуміло, — Макс зиркнув на свої крихітні жіночні пальці, розчепірив їх на столі й декілька секунд розглядав власні нігті, чи то хмурячись, чи то борючись із напівусмішкою: важко щось сказати щодо когось, чиє підборіддя напевно колись було частиною їхнього чола. — Ваш фільм «Кривавий Безум» видався мені недвозначним у сприйнятті, скажімо так, паранормального аспекту цієї трагічної історії. Я виніс із фільму впевнений натяк на дещо дуже старе, що кидало виклик законам природи і що відповідало за зникнення суттєвої кількості людей... у віддаленій частині світу. Ви в це повірили?

Ну ось.

— Ми всі хочемо правди, Максе. Я просто намагався збагнути, що сталося. Мені ніколи й ніяк не дізнатися, що там насправді відбулося. Не думаю, що хтось бодай колись довідається. Але я вловив автентичне відчуття місця, у якому зародилась історія. Люди припускали різне, особливо не спонукаючи вірити. Я ніколи не намагався спрямовувати інтерв’ю чи висікати якісь теорії. Мої розум і лінзи були широко відкриті. Глядач є тлумачем. Сьогодні всі хочуть висловитися. Світ — це жахливий суд присяжних. Я даю авдиторії відомі факти й ненадійні свідчення інтерв’юйованих. І, коли чесно, я й гадки не мав, яке припущення мені дасть фільм, коли його робив.

— Зрозуміло. Цікаво.

Але чи було йому зрозуміло? Доки Кайл говорив, Макс хмурився, мовби й не слухав, обдумуючи натомість наступні свої слова. Це дратувало Кайла ще дужче, якщо таке взагалі можливо.

— Я не люблю полеміку, містере Соломон. Здебільшого авдиторії також її не люблять. Мій фокус в обранні такої цікавої історії, щоб авдиторії довелося на якомусь рівні до неї долучитися. Це найбільше, на що я здатен як режисер. Я не використовую зірок і не знімаю доб­ре відомі події, саме тому мене покинула система, — слово майже полум’яно вирвалося з його рота. Він глибоко вдихнув. — Тож я знаходжу історії для зневаженої маси не мейнстримних глядачів. І нас збіса багато. Я повністю забезпечений онлайн-розголосом. Це моя клієнтура.

— І ви заробляєте на життя цим високим підходом?

Кайл мовчав довше, ніж хотів би:

— Поки ні. Мене обідрали на музичних фільмах і «Ковені». Тож я зробив «Кривавий Безум» не-продуктом. Я роздавав його безплатно на своєму вебсайті. Деякі інді-лейбли вставляли на сторінку рекламу, яка покривала частину моїх витрат. З рештою я маю заборгованість. Але річ ніколи не була в грошах.

Кайл замислився — може, йому просто підвестись і піти. Він навіть не міг вдавати, ніби цей чоловік йому подобався. І він точно один із десятка режисерів, яких Макс наразі промацував для чогось таблоїдного. Принаймні це відбувалося не за ланчем, за який він платив, — вони в справжньому виробничому офісі. Однак Кайл уже інтуїтивно відчував, що вони з Максом абсолютно різні; а якщо він не міг довіряти інстинктам після всього пережитого, тоді що йому ще лишається? Розподіляти час.

Однак саме тоді Макс мусив сказати:

— Гадаю, у мене є така історія. Надзвичайна історія. Тож карти на стіл, Кайле. Я хочу, щоб ви зробили для мене фільм.

Кайл сильно боровся з тим, аби стримати вибух захоплення. Мовчання між ними ущільнилося.

— Про...

Напівусмішка цілковито зникла з гладенького обличчя Макса:

— Дозвольте ознайомити вас зі справою, а тоді зможете сказати, чи це вам до смаку, — Макс відхилився назад у шкіряному кріслі, що умалило його. — Десятого липня 1975 року Поліційне управління Фінікса забрало п’ятнадцятьох людей із покинутої копальні в пустелі Сонора в Аризоні. За кілька годин після Ночі Сходження Сестри Кетрін. Храм Останніх Днів населяв копальню з 1972-го.

— Дев’ятеро з цих людей були мертві, включно із Сестрою Кет­рін. Шістьох знайшли живими. П’ятеро з живих — діти. Шостим був сумнозвісний Мануель Ґомес, він же Брат Веліал. Улюбленець та кат Кетрін. І Брат Веліал єдиний з дорослих уцілів тієї ночі. Упевнений, ви про нього чули. Він так і не постав перед судом — його вбили в кімнаті дозвілля в’язниці Флоренса. Невідомі в’язні.

— Ще п’ятьох членів культу, присутніх у копальні в тижні перед Ніччю Сходження, так ніколи й не знайшли. Вважається, що їх також убили, а потім закопали в пустелі.

— Саме цей аспект культу захоплював його біографів, фанатів та експлуататорів. Кримінальна справа. Поліція вважає, що до злочинів спонукали внутрішні сутички та наркотичний психоз чи якась суїцидальна угода. Тоді газети називали це сатанинським ритуалом із людськими жертвами, включно з жертвою його лідерки. Якій, до речі, насправді відрубали голову. І ця версія подій залишилася, як ви б сказали, у «мейнстримній» громадській уяві. То що ще потрібно досліджувати кінематографісту чи біографу? Це ідеально сенсаційна історія, у якій усього вдосталь.

— Але... — Макс підштовхнув до Кайла через стіл стос футлярів DVD, пластмасову теку-конверт і таку заяложену стару книжку в м’якій обкладинці, що написи на корінці зовсім витерлися. — Чотири документальні фільми про культ і три художні — жахливі. Чого й варто очікувати. Огидні. Справді кошмарні. З багатьох книжок прочитання варта всього одна — «Останні Дні» Ірвіна Левайна. Відкинута як неправдива й давно не передруковувана. Однак поліціянти з поліційних управлінь Юми та Фінікса свідчили, що репортаж Левайна принаймні був досконалий у деталях, що стосувалися Ночі Сходження, коли відбулися вбивства.

Кайл прочистив горло:

— Усе це відбулося давно. Якщо не стали відомими якісь нові докази, навіщо робити ще один фільм? Кажете, це просто треба зробити правильно? Це щось ювілейне чи ностальгійне...

— Ні, — урвав його Макс, піднявши маленьку руку. — Тут є історія, яку ще ніколи не розповідали. Забудьте про вбивства. Забудьте про поліційне розслідування. Це найбільш протоптана дорога. Дещо інше про Храм Останніх Днів збереглося у фольклорі й альтернативних розповідях фортівської природи⁴. Тут у справу вступаємо ми. Бачте-но, існує дуже реальне переконання, що містичні й окультні зацікавлення групи зродили дивіденди. Переконання, що Сестра Кетрін досягла чогось надзвичайного. І що її добровільна смерть — бо ж, не обманюйте себе, її вбили за особистим наказом, як і її найвідданіших прихильників тієї ночі, — це частина цієї таємниці, непоясненного феномена, що переслідує їхню історію від самого зародження в Лондоні. Можна сказати, підтримує її живою для тих нас із не таким зашореним сприйняттям. Історію, яку всі мейнстримні кінематографісти намагатимуться тільки спростувати. Це якщо взагалі матимуть до неї хоч якусь довіру.

— Бачте-но, Кайле, є й інші вцілілі. Не тієї ночі, але в організації. Люди, які втекли за багато років до її кінця. Та інші, що врятувалися всього за кілька місяців перед її розпадом. Люди, які, можна сказати, ніколи, зовсім ніколи не змогли врятуватися від того, що пережили на службі в Сестри Кетрін. І, що унікально зараз, жменька цих уцілілих уперше з поліційного розслідування 1975-го порушують мовчанку. І ви напевно знаєте, що таке трапляється тоді, коли вони мають що сказати. Щось, що їм потрібно сказати. Але вони боялися. Тож надали нам виняткову можливість для новаторської роботи.