Адам Нэвилл – Останні дні (страница 2)

Блумсбері, Лондон. 30 травня 2011 року

 

— Ви чули колись про Сестру Кетрін і Храм Останніх Днів?

Усмішка щезла з очей Максимілліана Соломона, коли він запитав — ознака серйозного ставлення до себе чи раптового ретельного вивчення готовності Кайла до оприлюднення інформації: щось, що Кайл помічав за прихильниками розуму, тіла та духу, які розмовляли про свої інте­реси з незнайомцями. Уфологи й медіуми поводилися так само.

Та хоч погляд Соломона й потвердішав, невелике засмагле обличчя генерального директора «Ревелейшн Продакшнз» зберігало стандартну маску невиразної втіхи. Від Кайла. Чи, може, від усіх у світі, крім нього самого. Постійна напівусмішка була або радісною, або глузливою. Яка саме, важко сказати з цими людьми: успішними власниками, завідувачами та контролерами, з якими Кайл мав справу як кінематографіст.

— Так, — відказав Кайл, а тоді його розум ухопився за відоме йому про Сестру Кетрін та Храм Останніх Днів. Образи нагадували фотографії з полароїда-інстаматика: вибілені сонцем спалахи, неохайний бородань у кайданках, що йде з поліційної машини в громадську будівлю; знімання з повітря ранчо чи ферми у... Каліфорнії? Уривки зображень із чогось про культ, що Кайл давно бачив по телику. Документальний фільм чи кадри з новин?

Він не був упевнений щодо джерела вражень, але то були проблиски, що натякали на сумнозвісні події, які розвинулися в нуар та культ. Це він знав: сьогодні група сприймалась як небезпечна та крута. Американський інді-гурт назвався «Сестрою Кетрін» у вісімдесяті; якийсь індустріальний гурт наступного десятиліття назвався «Храмом Останніх Днів». І, звісно, Кайл, мало знаючи про її життя, скрізь упізнавав канонічний портрет Сестри Кетрін: виконаний у стилі Енді Воргола на футболках на Кемден-Маркет поруч із зображенням Джима Джонса й Чарльза Менсона, Майк­­ла Маєрса і Джейсона Вургіса¹. Пухке обличчя з густим макіяжем і блаженним виразом, обрамлене габітом черниці, а очі уважно розглядають небеса. Діва Марія з Revlon. Лиха лідерка жіночого культу, зведеного до хворобливого трюкацтва, похмурої ностальгії й обумовленого безчестя для невдоволеного юнацтва. Жінка, яку вбили... чи вона наклала на себе руки разом з послідовниками в Америці? Кайл не пригадував, але знав, що Храм убивав людей. Або одне одного? Кінозірку? Ні, то була сім’я Менсона. Та сама епоха, бо Храм у шістдесятих був смертельним гіпі-культом. Чи то сталося в сімдесятих?

— Культ, — промовив Кайл і спробував не виглядати невігласом. Запізно: очі його відсторонилися, і він спохмурнів від збентеження туманними спогадами.

Макса його незнання, здавалось, потішило. Воно дало йому можливість розтлумачити:

— Організація, що почалася просто тут, у Лондоні, в 1967-му.

— У Лондоні?

— Так. У цьому місті. Мало хто про це знає. Однак Сестра Кетрін була британкою. Її справжнє ім’я — Герміона Тіррілл. Вона народилася в Кенті. Походила із залишків заможної родини. Її мати навіть мала титул. Вона була баронесою й виховувала в маленькій Кетрін переконання, що та краща за всіх. Як і в пансіонах, де вона навчалася до чотирнадцяти років, коли її батько покинув родину, що збанкрутувала. І маленька Кеті з матір’ю змушені були терпіти ганьбу злиднів. Болючим падінням виявився переїзд із величезного будинку за містом до муніципальної квартири в Марґейті. Змушена була доношувати чужу шкільну форму. Унизу з усіма іншими. Мабуть, цю пухку малу амбітну дів­чину з кумедними зубами це знищувало — спостерігати, як її колишні однокласниці ставали дебютантками.

— Я небагато знаю... — знизав плечима Кайл.

— Вона втекла в п’ятнадцять і більше ніколи не контактувала з матір’ю. Провела деякий час у борсталі² за крадіжку й напад, тоді, після двадцяти років, у в’язниці. Її арештували за домагання, а потім ще раз за керівництво борделем. Також за розтрату й підробку документів. Дрібні злочини. Можемо думати про це, що захочемо. Але з тієї дещиці, що потрапила в досьє її юних років, ми знаємо напевне, що Кетрін ніколи не подобалися рівні умови гри. Це точно. І вона полюбляла владу. І статус. Хотіла повернути забране в неї.

Кайл інтуїтивно відчув у словах Макса присмак гіркоти й дещо інше: мимовільну повагу.

— Але походження Храму захопливе. Він виріс із коктейлю саєнтології та апокаліптичних ідей тисячоліття, наслідування християнської святості, окультної магії, буддизму, віри в реінкарнацію... та багато чого іншого, — тоді Макс наче відсторонився і від Кайла, і від розмови, та навіть кімнати, мов старий чоловік, що охоче занурився в спогади. — Це могло бути доволі прекрасно. Прості психотерапевтичні техніки, змішані із середньовічними уявленнями про аскезу й побожність. Життя, вільне від его. Це були його початкові цінності. І все загорнуте в містицизм для естетичної привабливості.

Вирвавшись із замріяності й усвідомивши, що відійшов від теми, Макс притлумив напівусмішку:

— Задум із добрими намірами, швидко узурпований жінкою-­соціопаткою та злочинцями. У Лондоні його знали як Останнє Зібрання. Він став Храмом Останніх Днів у Франції під час розколу в 1969-му. На фермі в Нормандії, де вони ледь не померли від голоду. Залишки іммігрували до Америки під тим самим керівництвом. Там, в Аризоні, вони самознищилися. 1975-й. З цим ви точно мали б бути знайомі?

— Я з цим не аж так знайомий, — глитнув Кайл. Надто агресивно прокашлявся: — З ними.

— О, так, я бачу, — промовив Макс зі зневажливою інтонацією на остан­ніх двох словах.

Кайл миттю відчув запаморочення від сорому, наче йому поставили в школі запитання, на яке він не мав відповіді. Нелогічна реакція, бо з чого б це він мав щось про них знати? Він що, вдавав це? Вони були заледве важливими. А Макс Соломон запросив його електронною поштою до виробничих офісів у Блумсбері на зустріч щодо «можливої спів­праці», не сказавши нічого конкретного про цю пропозицію. Кайл відчув, як його обличчя розпашілося.

— Не хочу виявити неповагу, але з чого б то я мусив знати?

— З того, за що я полюбляв вашу роботу, Кайле, сказав би, що мусите, — усміхнувся Макс. Цей чоловік тримався так, наче зав­жди буде безтурботною й бездіяльно безбідною людиною, з народження успішною та з правом на процвітання, і що всі мусять це знати. Знайомі Кайлу ознаки. І він підсвідомо недолюблював тих, хто їх виявляв. Самодостатній клас: людина з грошима, кіно­посадовець із верхнього корпоративного щабля, зарозумілий продюсер. Полюб­ляє триматися близько до творчого полум’я, за будь-якої можливості наголошувати на власній «креативності», і відтак знецінюючи саме це поняття до домашнього пилу. Однак їхнє прагнення заволодіти чужою роботою, як Кайл пізнав на власному досвіді, зав­жди підсилювалося прихованою спритністю, яку ти в цій оборудці недооцінював на свій страх і ризик. Саме завдяки їм він дійшов до виробництва фільмів з власним фінансуванням і настільки колосальних особистих боргів, що від однієї думки про них запирало дух.

Раніше його забрали з разючої й так яскраво освітленої прий­мальні, що він весь час мружився, доки чекав. Його провели до офісу генерального директора, і Макс дуже легко та граційно підвівся привітати Кайла. Цей крихітний чоловічок незатишно й нелюб’язно нагадав йому малу розумну мавпу зі швидкими блискучими очима. Примата, що стає на зад­ні ноги, у вбранні від Пола Сміта³.

Чоловік також мав засмагу кольору батату, а всю його голову вкривало імплантоване волосся, крізь яке прозирала шкіра. Кайл ніколи не розумів, чому чоловіки, які лисіли, так дорого платили за процедуру, що давала їм лише рідке волосся. Єдиного разу, коли він був у Каннах, і за двоє відвідин Лос-Анджелесу для розмови з кіноагентами він натрапляв на чужорідні світи, заповнені точними подобами Макса Соломона.

Коли минулого вечора при­йшов імейл із проханням про зустріч, Кайл перервав тривожне читання онлайн-оголошень про роботу й негайно перевірив вебсайт «Ревелейшн Продакшнз». Його серце й марна надія на зустріч, яка могла б знову забезпечити його роботою, щоб Кайл заробив достатньо грошей і запобіг навислій над ним неплатоспроможності, одразу ж розгублено похололи. Розчарування поступово зростало, що довше він розглядав сайт, аж доки не стало всеохопним.

«Ревелейшн» видав книжку під назвою «Послання», яка продалася «накладом у п’ятдесят мільйонів!». Слоган, що заповнював левову частку домашньої сторінки компанії. Кайл натрапляв на цю книжку. Вона змінила життя багатьох знаменитих жінок, а також була одним з тих видань, які одного літа читала кожна друга жінка в Лондонському метро. Скільки років тому було це літо, Кайл не пам’ятав, але відтоді ніколи не бачив, аби її читали привселюдно.

Окрім «Послання», компанія випускала чималий список книжок, DVD, CD та товарів із сучасними, життєствердними та само­вдосконалювальними патентами. Компанія стверджувала, що їхня продукція «інноваційна», «остаточна» та зумовлювала «одкровення». Однак бренд видався Кайлу дуже каліфорнійським, трохи вульгарним і технічно застарілим, чарівною пігулкою ошуканства, а також зміцнив його відразу до ненауковості, змішаної з духовною бриднею. Однак усе звелося-таки до цього: за винятком порно­графії, Кайл упав на дно кіноіндустрії.

Його документалку «Трощення» про американську металкор-­сцену десятки разів показували по кабельному телебаченню, вона стала гітом фестивалів у 2006-му та досі називалася культовою класикою в музичній пресі; фільм «Ковен» про відьомство в шотландському університеті завдав йому клопоту через наклеп, але якось його також із неабияким схваленням показали на BBC-2; тридцять тисяч людей придбали DVD його фільму «Правління в пеклі» про європейську блек-метал-сцену; а двісті тисяч людей завантажило документалку «Кривавий Безум» про трьох британських туристів, що пропали в поході за Північним полярним колом — весь цей успіх був реальним. Не якоюсь маячнею. Він робив свою справу. У нього була реальна й завидна фільмографія. Однак дистриб’ютори трьох перших фільмів стверджували, що він винен їм гроші — п’ятнадцять штук. І він досі носив на своїх дедалі кругліших плечах ще десять штук боргу за виробництво «Ковену». Загалом його остан­ній самостійно профінансований фільм і несплачена оренда вилилися йому в тридцять тисяч фунтів боргу на різних кредитних картках і позиках. День фіскальних розрахунків наближався. Очікування його зробило Кайла неспроможним на бодай єдину безтурботну мить щастя. Також воно вкрало в нього здатність розслабитися, що видавалось огиднішим за втрату ефемерної радості. Чогось, як він зауважив, що гарантували такі, як «Ревелейшн Продакшнз». Щастя — вони обіцяли його лопатами. Тож, можливо, йому варто вчепитися за DVD про тантричний секс.