Адам Нэвилл – Останні дні (страница 1)

Невілл А.

Останні дні : роман / А. Невілл ; пер. з англ. Нати Гриценко. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. — 440 с.

 

Незалежний режисер Кайл Фрімен отримує замовлення на створення найамбітнішого й найприбутковішого фільму у своєму житті — документальної стрічки про сумнозвісний культ із 1970-х, Храм Останніх Днів, та його одіозну лідерку Сестру Кетрін. Уцілілі свідки кривавих злочинів Храму вперше за багато десятиліть готові розповісти правду про ті часи. Однак низка химерних і непоясненних випадків, що супроводжують виробництво, змушує Кайла замислитися, чи не стоїть бува за культом щось більше за просто дивні езотеричні вірування. І чи не прикликали паранормальні пошуки Сестри Кетрін щось небезпечне для самого Кайла та людства загалом?

 

ISBN 978-966-10-3539-2

 

LAST DAYS

Adam Nevill

Copyright

© Adam Nevill 2012

First published 2012 by Pan Books,

an imprint of Pan Macmillan,

a division of Macmillan Publishers International Limited

 

© Ната Гриценко, переклад з англійської

© Ната Гриценко, переклад, 2025

© Лучко К. Р., обкладинка, 2025

© Видавництво Богдан,

виключна ліцензія на видання,

оригінал-макет, 2025

 

 

 

Мамі, тату, брату Саймону й сестрі Меліссі —

найкращій родині

 

 

Інколи я спостерігала, як вона віддалялась у вільному замісті, скрадаючись швидко, як тінь від хмари на сильному вітрі.

Шарлотта Перкінс Ґілмен,

«Жовті шпалери»

 

 

 

ПРОЛОГ

Денвер. 3 березня 2011 року

 

І жінка чула цих давніх друзів, що шкрябалися у віддалених і не дуже віддалених кімнатах її будинку. Давніх друзів, яких вона намагалася забути довше, ніж мала сили пам’ятати. Доки не зрозуміла, що її життя було одним тривалим очікуванням, коли ті нагодяться й розпочнуть справи, які так жадали закінчити. Бо давні друзі ніколи не забували. Вони прибували без запрошення і з’являлися майже без попередження. Приходили після настання темряви й ніколи не відпускали.

Останнім часом давні друзі стали сміливішими й сильнішими. Майстерніше пробиралися всере­дину. Проходили повз. Сьогодні їхні рухи натякали, що візит завершальний — кінцівка поступового возз’єднання.

Заплющивши очі, жінка зітхнула й підтримала свою вагу, поклавши долоню на одвірок. Глянула вгору: рішучість зробила тіло достатньо жорстким, щоб вона могла ступити крок усере­дину будинку. Тоді ще один. І ще один.

Стоячи біля підніжжя сходів свого неосвітленого будинку, досі в пальті й черевиках, вона зиркнула вгору в темряву, що згущувалася на вершині сходів. Вона прислухалася з напруженим зосередженням, яке можуть викликати вуха наляканої. Однак також наслухала з покорою втомленої.

Найближчий вуличний ліхтар єдиний кидав своє найтонше зовнішнє світло, та й те ніколи не просочувалось в глибину коридору крізь відчинені парадні двері. Удалині прискорилася машина, і жінка пошкодувала, що зараз не в ній. Вона обернула голову та глянула на безлюдну вулицю. І її охопила потужна спонука побігти кудись, де досі увімкнене світло й де обличчя людей усміхатимуться чи розмовлятимуть, чи просто будуть мовчати. Вона до болю хотіла бути з ними й належати до їхніх пересічних життів. Жінка напружилася в очікуванні, коли її охопить звичне бажання втечі. Переставила одну ногу до відчинених дверей. Але не іншу. Стояла непорушно. Стояла на своєму.

Бо вона проклята, мов привид остан­нього дня своєї зайнятості. Примара, пристановище якої самі лише порожні кімнати безлюдного існування. Тінь, що спостерігала за світом з іншого місця, наполовину в цьому світі й наполовину в іншому, дослухаючись до звучання всіх яскравих і ясних голосів, але ніколи не доєднуючись власним. Вона боролася дужче за інших. Витримала те, що не подужали інші.

У неї раптово вдерлися жаль і його супровідна безнадійність. Життя з наслідками дій, учинених раніше знайденого сенсу та досвіду, сильно впливало на будь-що, достатньо схоже на марудність. Неважливо, скільки разів вона поверталася в минуле, додавала припущення чи видобувала деталі; минуле закам’яніло й зав­жди обіцяло привести її просто туди, де вона наразі стояла на самоті. Жінка вирішила, що майже готова до того часу. Глитнула й дістала із сумочки холодну вагу тридцять восьмого калібру. І це ж треба — вона з тих, кому пощастило.

Це був третій будинок, який жінка винайняла за остан­ні п’ять місяців під фальшивим іменем, і вона втратила завдаток за всі через знаки на стінах, нанесені давніми друзями. Три дні тому вона спустилася зі спальні в холодний дім без електрики. Сходи в підвал у коридорі просочилися смородом зіпсованої води й попелища. Жінка знайшла прогризені дроти під щитком у підвалі. А стіну за пошкодженими кабелями вкривали незрозумілі плями, переважно сухі, і вона замалювала їх чорною фарбою. Одночасно вона заплющувала очі та плакала, хльостаючи щіткою по стіні.

Вони також стали непрохано часто лишати по собі речі. Засвідчувати неминучість жахного повторного знайомства. Учора, перш ніж написала довгого електронного листа сину в Торонто, — так, мовби це було остан­нє спілкування в її житті, — вона знайшла на підлозі кухні маленький почорнілий черевичок. Малий, мабуть, дитячий. Твердий, мов дерево, зшитий, як мокасин з оленячої шкіри, і старий. Дуже старий. Він злетів з ноги, про яку жінка навіть не насмілювалася замислитися. Коли вона підняла його меню з піцами, щоб вкинути в сміття, з нього випала грудка сажі.

Й осьде ми, дів­чинко.

Гуп гуп гуп гуп. Тепер шалено, щонайменше в одній кімнаті нагорі. Певно, у її спальні. Жінка згадала вечірку над тонкою стелею кімнати в мотелі, яку вона колись орендувала в Лос-Анджелесі — вже давно, уже навіть тоді на втіках. Те приглушене тупотіння ніг, раптові верески й вибухи сміху незнайомців, які мали на меті хіба що нагадати жінці про її відокремленість від життя й водночас не давали їй спати. Однак тут нагорі, у цьому будинку — її остан­ньому прихистку — не було тієї вечірки, яку б вона хотіла відвідати.

Вони точно були в її кімнаті. Рішуче гупання, стримуване постіллю, перетворилося на гуркіт, коли щось запорпалося на її ліжку. Зі столика поруч скинули речі.

Жінка відірвала сухий язик від піднебіння, ковтнула клубок у горлі. Притулилася кулаком до стіни, доки не минуло запаморочення. Тоді розвернулася й зачинила парадні двері. Зачинилася всере­дині. З ними.

Ще один із непроханих від­віду­вачів спробував піднятися з підлоги на кухні. Жінка чула це з-за зачинених дверей у кінці коридору. Метушня, зовсім як в остан­ніх двох винайманих квартирах, звідки потім майже одразу ж втекла посеред ночі. Звуки, від яких на думку спадав образ маляти антилопи, яке вона колись бачила по телевізору, — з ногою, зламаною щелепами крокодила, — що рвучко намагалося вивільнитися з води.

Замислившись, посунуть вони на неї на чотирьох чи на двох, жінка підняла пістолет і підійшла до підніжжя сходів. Підтримала робочу руку іншою, як училась у тирі, спрямувавши дуло вгору. Напоготові.

Жінка заспокоїла розум і дала своїм остан­нім думкам знайти спогад про свого хлопчика й ту ніч, коли вона несла його крізь холодну пустелю, притиснувши до грудей. Так давно, але вона як учора пам’ятала його сопіння, його тепло, маленьку руку, що вчепилась у її смоляне волосся. Воно опускалося в ті дні аж до пояса та прикривало дитя, мов водоспадом. Цей хлопчик також зав­жди знав, хто його матір. Неважливо, що вони робили, щоб цього не сталося, не входьте в оману: він зав­жди знав. І вона винесла свого хлопчика геть.

Жінка всміхнулася крізь сльози. Втягнула в себе повітря.

— Ну давай, суко! — закричала на те, що частково показалося, туманно увиразнюючи болісні рухи на горішній сходинці.

На сходах згорталася темрява: вони принесли її із собою з безпросвітного місця між тут і деінде. І непроханий гість у своїй захисній вуалі послухався її та спустився до неї на чотирьох, обернувши обличчя вгору.

Та поки він долав коротку відстань між ними, жінка запхну­­ла холодне дуло пістолета собі в рота. Відчула його десь за очима й натиснула на спусковий гачок.

 

ПРОЦЕС

«Епічна історія про нелюдську дикість».

Ірвін Левайн, «Останні Дні»

 

 

ОДИН