Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 56)

Ми побігли прямо по лужках і за кілька хвилин були на місці. Арора автоматично попрямував до головного входу.

— Ні! — гукнув я.— Нам до гаражів!

— Навіщо?

— Хочу дещо перевірити.

Ми оббігли будівлю і штовхнули двері гаража. Усередині було темно. Полковник увімкнув світло, і мені стало зле.

— Потрібно перекрити всі виїзди з міста,— кинув я.— Якомога скоріше!

— Навіщо? — запитав він.

Я вказав на порожнє місце.

— Пурда-автомобіля невистачає.

Арора витріщився на те місце, де мала б стояти машина. Похитав головою.

— Не розумію.

Я й сам не дуже розумів. Усі мої міркування — лише теорія.

— А якщо це Девіка? — сказав я.— Третя магарані.

— Що?

— Якщо вона влаштувала замах на життя Пуніта? Якщо вона намагається розчистити дорогу до трону своєму синові?

Арора ледь розумів, про що я.

— Принцу Алоку? Вона не може... Тоді як сюди потрапили євнухи? Вона могла наказати найняти снайпера, а тепер допомагає йому втекти. Хто ще може так легко отримати печатку магараджі?

Раптом вираз його обличчя змінився.

— Але ж це означає... що вона також винна у смерті Адгіра?

Очі його блиснули. Він повернувся й кинувся до телефону, що висів на дальній стіні.

— Стривайте! — крикнув я.— Це все лише теорія.

— Так,— відгукнувся він,— теорія, підтверджена фактами.

За мить він уже щось казав у слухавку на хінді. Повернувся за п’ять хвилин.

— Готово. Пуніта я попередив,— сказав він, прямуючи до альфа-ромео.— Тепер мушу їхати в місто й координувати перекриття доріг.

— Я поїду з вами.

— Немає потреби, капітане,— відповів він.— Я триматиму вас у курсі.

— Я хочу бути там,— не відступавсь я.

Він поглянув на мене і замислився.

— Сержанту Банерджі нічого не хочете передати?

— Він зайнятий іншими справами.

Полковник підняв брови.

— Знайшли звіт Ґолдінґа?

— Так,— кивнув я.— Навіть два.

Полковник Арора гнав альфа-ромео по дорозі несамовито, фари розтинали морок. Обличчя його нічого не виражало, застигло, мов камінь. Після того як він зателефонував Пуніту, і словом не обмовився, жваву розмову минулої подорожі замінило рішуче мовчання. На поворотах скреготіли гальма, автомобіль мчав до центру міста.

— Вас щось непокоїть? — поцікавивсь я.

Він покосився на мене.

— Крім того, що в’язень утік?

— Так.

Він проігнорував запитання, і незабаром автомобіль рвучко зупинився біля готелю «Бомон».

— Це найвища будівля в центрі,— сказав полковник.— Улаштуємо пункт спостереження на даху.

Ми пробігли крізь фойє, налякавши адміністратора. Арора щось крикнув йому на хінді й поквапився до сходів. Краще від нього не відставати. Подолавши чотири марші, він відчинив двері і вийшов на дах. Унизу в бурштиновому світлі вуличного ліхтаря можна було роздивитися його людей, які займали свої позиції.

Позаду нас з’явився адміністратор. Підбіг до полковника і передав йому записку.

— Вибачте, капітане,— сказав Арора, прочитавши її.— Мушу зробити телефонний дзвінок. Незабаром повернуся.

Він пішов униз, а я повернувся до парапету і подивився на спляче місто. Десь унизу нашого бранця вивозили з міста в автомобілі у супроводі євнуха королівського двору. Чи можливо, щоб усе це влаштувала проста дівчина? Важко навіть припустити.

Із подивом я почув, як загарчав двигун альфа-ромео, і, кинувшись до протилежного краю даху, ледь устиг розгледіти, як до нього квапиться полковник Арора. Я побіг униз, та коли вискочив із фойє на вулицю, машини вже не було.

Я повернувся до готелю і підійшов до конторки. Адміністратор не підводив голову від книги. Я вибив її в нього з рук, схопив за сорочку і витяг на конторку.

— Що було в записці, яку ви передали полковнику Арорі? — запитав я.

Очі в бідолахи забігали, як у загнаної в кут ящірки. Маю я тут юрисдикцію чи ні, але приємно бачити, що ще можу нагнати страху.

— Нічого, сагибе! — заскиглив він.

Я відчував на обличчі його кисле дихання.

— Тобто як нічого?

— Коли ви увійшли, полковник сагиб наказав мені зачекати п’ять хвилин, а тоді піднятися на дах і передати йому папірець.

Я відпустив сорочку, і чолов’яга гепнувся на стілець. Вилаяв себе за дурість. Не Здавайся ж попереджав мене не довіряти полковнику, але я не послухав, і ось результат. Я застряг тут, у «Бомоні», а Арора тим часом... Навіть гадки не маю, що він робить.

Я подумав, що можу зробити. Можу реквізувати якийсь транспорт і повернутися до палацу, а можу побігати вулицями, розшукуючи Арору. Жоден із цих варіантів особливих результатів не дасть. Лишається третя можливість.

— Бар відчинений? — запитав я.

— Так, сер,— пробелькотів збентежений адміністратор і махнув однією рукою: — Он ті двері.

Я пішов було туди, але зупинився і поглянув на годинник. Пізно, але втрачати нема чого. Я повернувся до конторки.

— Будь ласка, передайте повідомлення міс Пемберлі з п’ятнадцятого номера. Скажіть, капітан Віндгем вибачається, що турбує її так пізно, але він у барі, і якщо вона вільна, просить скласти йому компанію.

— Так, сагибе,— кивнув він і нашкрябав слова на папірці.

У барі нікого не було, крім європейця в костюмі, що схилився над своїм келихом у кутку. Я сів за столик біля вікна і замовив шотландський віскі. Увійшла міс Пемберлі в білій блузі та чорній спідниці, волосся розсипалося по плечах. Я підвівся.

— Здивована бачити вас тут, капітане.

— Міс Пемберлі,— сказав я,— вибачте, що турбую в такий пізній час, але я був неподалік і маю ще кілька запитань до вас...

Я замовк.

— Вам пощастило, що застали мене,— сказала жінка.— Я прощалася. Завтра їду.

— Чи можу запропонувати щось випити?