Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 58)

— Він у всьому зізнався. Адгіра вбили, у його брата стріляли саме для того, щоб малий принц зміг зайняти трон.

— Він сам це сказав?

Полковник кивнув.

— Десять хвилин тому.

— Де зараз магарані? — закричав я.

— Я все переказав до палацу. Саме зараз нею займається Пуніт.

— Що станеться з нею?

— Це не мені вирішувати.

Я повернувся до жахливої сцени. Слон продовжував гратися зі своєю першою жертвою, відрізаючи кінцівки, але не чіпаючи торса.

— Закінчуйте,— не витримав я.

— Добре.

Полковник щось крикнув погоничу. Слон став попереду в’язня і підняв ногу над головою чоловіка. Можу присягнутися, що тварина подивилася на полковника, немов чекала на останній наказ. Арора кивнув, слон опустив ногу, розтрощивши череп, немов то була яєчна шкаралупа.

Натовп збуджено закричав.

Я повернувся і пішов геть, слон перейшов до Алі. Я не відчував нічого. У душі моїй була порожнеча. За спиною кричали люди, спостерігаючи, як убивають євнуха. Я не озирався. Так і повернувся до готелю «Бомон».

Тридцять дев’ять

ридцять годин після вживання опію, а голова моя і досі ясна. Ні тобі туману, ні нежитю, ні болю у суглобах. Жодного симптому. Принаймні досі. Може, Арора таки має рацію. Морфій — дарунок богів. Та чомусь я сумнівався, що мені так пощастило. Десь у глибині душі я знав, що див не буває, що наслідків не минути, хай навіть вони й забаряться. Сподіваюся тільки, що будуть вони не дуже жорстокими.

Я повернувся до «Бомону», де на мене чекала у своєму номері Катерина Пемберлі, і переказав їй усе, що сталося. Вона сиділа на краєчку ліжка і намагалася усвідомити, та допомогти їй я не міг, бо й сам був геть збентежений.

Невдовзі після першої години я пішов, повернувся до Будинку троянд. Не Здавайся не було, на столі лежала записка. Він переглянув обидва звіти і повернув їх до сейфа Даве. Сумнівів немає, один — копія іншого, тільки цифри змінені; висновок його такий: документ із меншими цифрами і є справжнім звітом Ґолдінґа. Добре, сержант відмінно попрацював: детальний, методичний аналіз, на який можна сміливо спиратися. Але після того, що я щойно побачив, звіт Ґолдінґа здавався вже не таким і важливим.

Я поплентався до будинку для гостей, роздумуючи, чи розбудити сержанта і розповісти йому, свідком яких подій я став. Але сенсу в цьому не було. Двоє чоловіків загинули лише тому, що я висловив теорію, у якій сам не до кінця впевнений, нехай вона і відповідає на всі запитання. Ні, нехай уже хлопець спить. Такі новини зачекають.

Ранкове небо вкрили важкі сірі хмари, я спустився сходами вілли і попрямував до Будинку троянд. Навколо палацу було спокійно, неначе минулої ночі нічого й не сталося. Десь поблизу нещасно кричав павич.

У гаражі теж було тихо. На місці, де колись стояв пурда-автомобіль залишилася пляма мастила. Старий Мерседес-сімплекс був там, де і завжди. Я квапливо завів його руків’ям і вирушив до мосту через Маханаді.

Як я і сподівався, біля храму Джаґґернаута стояв автомобіль. Судячи з розміру та блиску, явно з королівського гаража.

Я припаркував свого мерседеса поруч із ним, вийшов і зайшов за ворота. Двері храму були зачинені, ізсередини доносилися ритмічні наспівування. Я сів на сходи і почав чекати, спостерігаючи за родиною мавп, які спустилися по гілках дерева і проникли до храму крізь відчинене вікно, а за мить уже повернулися, стискаючи в чорних лапках поцуплені фрукти та інші підношення.

Нарешті двері відчинилися, і, як і минулого ранку, вийшла Шубхадра, перша магарані. За нею з’явилися Даве, священик і аромат ладану. Вигляд вона мала втомлений.

Я підвівся її привітати.

— Капітане Віндгем,— сказала жінка.— Якби я знала, що вам так сподобався наш храм, то запросила б сьогодні супроводжувати нас із сагибом диваном.

— Ваша Високосте,— відповів я,— сподіваюся, ви зможете приділити мені трохи свого часу.

— Авжеж,— кивнула вона, повернулася до дивана і прошепотіла йому кілька слів.

Даве низько вклонився, вони зі священиком повернулися до храму. Магарані легенько торкнулася моєї руки.

— Прогуляємося?

Ми спустилися сходами у двір храму.

— Я так розумію, ви тут із приводу подій, що сталися минулої ночі,— тихо сказала вона, дивлячись прямо перед собою.

— Хотів дізнатися, чи все гаразд із третьою магарані.

— Пуніт прислав своїх людей до жіночої половини серед ночі,— сказала вона з люттю в голосі.— Її заарештували. Це неподобство.

— А принц Алок?

— Зараз дитина у безпеці. Я зроблю все можливе, щоб його захистити. Якою б не була правда, він ні в чому не винний.

— Ви захищатимете його? — здивувавсь я.

— Хто ж іще?

— Я гадав, його батько, магараджа.

Вона зупинилися й обернулася до мене.

— Те, що я вам скажу, має залишитися між нами. Магараджа серйозно хворий. Коли йому повідомили про арешт Девіки, його розбив параліч. Інакше, я впевнена, він заступився б і за хлопчика, і за його матір.

— Ви не вірите, що магарані Девіка причетна до змови проти Адгіра й Пуніта?

— Я не можу в це повірити. Боюсь, Пуніт бачить змову там, де її немає. Або навіть гірше, сам її і спланував.

— Вважаєте, що Девіка невинна і все це справа рук Пуніта?

— Хіба це не зрозуміло? Скажу вам, капітане, що я боюся за майбутнє. Магараджа у важкому стані, і Пуніта на завтрашній церемонії повернення Джаґґернаута можуть проголосити вже не ювраджем, а принцом-регентом. Народ, без сумніву, вважатиме це божим благословенням. А з такою божественною підтримкою він незабаром стане магараджею, і тоді... Хто знає...

— Що ви робитимете? — запитав я.

— Що я можу зробити? Я просто дружина чоловіка, який зараз при смерті. Я навіть не мати Пуніта. Мій вплив обмежений і слабшає з кожним днем.

Мене немов із ніг збили. Жахливо, як усе змінилося за одну ніч. І все це є наслідком моїх дій. Раптом мені дуже захотілося повірити словам магарані, що все це сплановано Пунітом. Чи міг він улаштувати втечу в’язня? Якщо так, навіщо євнуху йому допомагати? І навіщо жертвувати своїм життям заради принца? Немає ніякого сенсу.

— А міс Бідіка? — нарешті запитав я.— Тепер, коли заарештували магарані Девіку, її звільнять?

— Не можу сказати.

— Але ж вона не причетна.

Магарані зітхнула.

— Якщо все станеться так, як вирішив Пуніт, якщо вважатимуть, що тут замішана Девіка, не думаю, що він щось виграє, тримаючи міс Бідіку за ґратами.

— Вам відомо, що він хотів, аби вона стала його дружиною? — поцікавивсь я.

Вона знову кивнула.

— Таке навряд чи залишиться таємницею на жіночій половині. Можливо, Пуніт бажає продовжити її покарання за те, що дівчина відмовила йому, але я все одно спробую щось зробити, щоб її визволити, хоча тут знадобляться час і хитрість. Якщо Пуніт дізнається про мою участь, триматиме її у в’язниці довічно.

Магарані помовчала, а тоді повернулася до мене й узяла за руку.

— Можна поділитися з вами своїми спостереженнями, капітане?

— Будьте такі ласкаві.

— Індія — земля багатьох релігій, і вони майже не погоджуються поміж собою, але всі вони мають дещо спільне — віру в те, що істинною сутністю нашого буття є душа.— Вона зробила паузу, розправила складки сарі.— Кожна душа унікальна, на різні душі впливають різні пристрасті, але ми віримо, що деякі душі мають покликання згори й мусять іти на цей заклик, якими би не були наслідки. Мені здається, що у вас душа сатьянвеші, шукача правди. Інакше навіщо б ви приїздили до Самбалпура? Як я зрозуміла, ви вже вистежили вбивцю Адгіра. Інший офіцер на вашому місці закрив би справу, але не ви. Ваша душа не дає вам спокою. Бажання знайти правду є невгамовним, нестримним, як колісниця господа Джаґґернаута. Вибору ви не мали, тож і приїхали сюди. І я впевнена, знайдете спосіб залишитися. Саме тому ви тут сьогодні вранці. Шукаєте правди.

Я похитав головою. З’явилося дивне відчуття, ніби стара просто грається зі мною. Містика завжди мене бентежила, а гіршої містики за індійську годі й шукати. Індійці довели її до такого ступеня, що, навіть якщо ви відкидаєте всі ці дурниці, вираз абсолютного спокою на їхніх обличчях змушує вас повірити, що вони мають рацію.

— Навіть якби щось можна було ще зробити,— зауважив я,— сумніваюся, що я зміг би. На жаль, я не маю тут повноважень, а якби й мав, навряд чи пани у Делі дозволили б мені ними скористатися.

Куточки її губ трохи піднялися в посмішці.

— Ходімо,— повела вона мене до воріт храму.

Перед нами текла річка Маханаді. Рівень води піднявся через дощі, що почалися в горах, і повноводні хвилі котилися по цій пересушеній землі. Жінка вказала на великий уламок скелі посеред бурхливої течії.