Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 57)

— Тонік.

Я зробив знак бармену і замовив їй тонік, а собі ще одну порцію віскі.

— Як просувається розслідування? — поцікавилася вона.

— Відчувається певний прогрес.

Бармен приніс напої.

— Отже, ви хотіли мене про щось запитати?

— Якої ви думки про дивана?

— Містера Даве? — Вона трішки ковтнула тоніку.— Навіть не знаю, що про нього і сказати. Адгіру він не дуже подобався.

— Гадаєте, Адгір замінив би його, коли став би магараджею?

— Він казав про це кілька разів, але я й гадки не маю, ким він би його замінив.— Раптом вона виструнчилася.— Ви ж не вважаєте, що він причетний до вбивства Адгіра?

— Мушу розглянути всі варіанти,— відповів я.

Вона з недовірою похитала головою.

— Ми з вами обоє знаємо, що винний його брат Пуніт.— У голосі її забриніли нотки роздратування.— Замість того щоб розглядати всі варіанти, капітане, вам варто було б приділити час на пошуки доказів його провини.

— Запевняю вас, міс Пемберлі, я б залюбки це зробив, та якщо не розгляну всіх варіантів, то проявлю непошану до Адгіра.

Вона зробила ще один ковток, подивилась у вікно, у темряву.

— Вибачте,— сказала жінка.— Просто...

— Усе гаразд, міс Пемберлі. Я розумію ваше розчарування, але обіцяю: винного в убивстві Адгіра я обов’язково знайду.

Але, вимовивши ці слова, я зрозумів, що це, імовірніше, надії, ніж переконання: і її втішає, і моє сумління заспокоює. Справа ж, схоже, вийшла з-під контролю. Не встигла вона нічого відповісти, як нічну тишу розірвало стакато криків і дзенькіт розбитого скла. Я визирнув у вікно. Вулицею бігли чоловіки. Хтось тримав смолоскипи, інші — примітивну зброю.

— Що відбувається? — розхвилювалася міс Пемберлі.

Підбігло ще кілька чоловіків, і я пригадав інший натовп, який збирався однієї глупої ночі на вулицях іншого міста. То було у Вапінгу[28], 1914 року, і народ збирався громити крамницю, бо вважав її власників німцями. У певному сенсі Східна Індія не дуже відрізнялася від східного Лондона. Я поставив бокал і підвівся.

— Гадаю, вам краще повернутися до свого номера,— сказав я.— І замкніть двері.

— А ви куди? — сполошилася жінка.

Я кивнув на вікно.

— Туди.

Я біг вулицями й алеями, які прокидалися від сну. У будинках спалахували вогні, двері відчинялися, і звідти виходили люди — одні подивитися, інші, як і я, кудись бігли. Із вуст до вуст передавалися новини про заколот. Скільки з цих чоловіків знали, що відбувається насправді? Підозрюю, що дуже мало. Вони одразу пірнали у вир: хотіли стати частиною чогось захопливого, відчути радість і свободу, які охоплюють тебе в натовпі.

На відстані, десь за будинками, щось світилося. Поруч із мішками з піском, обплетеними колючим дротом, горів автомобіль, що налетів на телеграфний стовп і перетворився на груддя металу. Я добіг до понівеченої машини. Вікна затемнені, відірвані дверцята відлетіли у бруд. Горло зашкрябав сморід горілої гуми й обвугленої плоті.

Пурда-автомобіль.

Водій загинув: розбив голову об кермо. Під ногами захрустіло скло з вікон заднього відсіку. Занавіски зірвані, шкіряне сидіння заляпане кров’ю, ручка дверцят також у кривавих плямах. Краплі крові були й на землі, вели геть від автомобіля — когось відтягували.

Я пробрався вперед і зупинився, похоловши від жаху, коли побачив, що відбувається у світлі дюжини смолоскипів.

Двох чоловіків зі спотвореними та вкритими кров’ю обличчями, із руками за спиною, штовхали до невеличкого відкритого майданчика біля дороги. Там уже стояли два дерев’яні пеньки.

Чоловіків я миттєво впізнав. Один — наш в’язень, голова його так і бовталася. Інший — незважаючи на кров і синці, важко було сплутати цю високу, худорляву людину з кимось іншим — Саїд Алі, голова жіночої половини.

А тоді я побачив Арору. Він стояв поряд із червоною альфа-ромео, обличчя його було темнішим за грозову хмару. Він гаркнув, і солдати змусили двох чоловіків опуститися навколішки, покласти голови на колоди. Шию кожного зафіксували на колоді за допомогою шкіряної петлі на списі.

Я гукнув до полковника. Він озирнувсь і на мить завагався. Тоді опанував себе і кивнув із тим крижаним поглядом, яким привітав мене під час нашого знайомства.

Я пробрався крізь натовп, який жадав крові. Саїд Алі промовляв молитву. Другий чоловік застиг нерухомо, неначе в трансі.

— Капітане Віндгем...— Полковник не спускав очей із полонених.— Я сподівався, що вас тут не буде.

— Що відбувається, Арора?

— Це вже не моя відповідальність,— відрізав він.

— Цих чоловіків битимуть?

Він обернувся і з цікавістю поглянув на мене.

— Битимуть? Ні, цих чоловіків не битимуть. Їх стратять.

Я витріщив очі. Може, тому він і вагався, зустрівши снайпера в лісі? Він не спільник цієї людини, просто вирішував: убити його на місці чи зачекати.

— Ви не маєте повноважень їх страчувати! — крикнув я.

Він знову повернувся до видовища.

— Я маю наказ.

— Чий?

— Пуніта.

— Коли ви його отримали?

— Коли телефонував йому з гаража. Розповів про ваші підозри.

— Але ж страта в королівських штатах категорично заборонена.

— Вони зрадники.

— Цього ми напевне не знаємо.

Тепер він геть заплутався.

— Це було ваше припущення, капітане. Завдяки вам ми простежили ланцюжок від євнуха до пурда-автомобіля і до магарані Девіки. Саме ви вирішили їхню долю.

— Але все це лише теорія,— запротестував я.— Мої роздуми!

— Ваших роздумів вистачило, щоб переконати Пуніта. І якщо це заспокоїть ваше сумління, ви, імовірніше, маєте рацію.— Він кивнув на вбивцю, якого притиснули до колоди.— Нам обом відомо, що цей чоловік стріляв у вас і Його Високість сьогодні.

— Ми мусимо його допитати.

— Немає часу.

Він повернувся до одного зі своїх людей і віддав наказ. Той козирнув, дістав із кишені мушлю, підніс до рота і дмухнув. Натовп замовк, лише смолоскипи потріскували.

З-поза будинку вийшов слон. На шиї в нього сидів погонич, але сідла на спині не було. Натомість ноги його були прикрашені золотими браслетами, на кожному з яких було по три коротких леза.

Я сполотнів, зрозумівши, що зараз відбудеться. Полковник озирнувся на мене.

— Ви можете вважати це огидним, але страта слоном тисячу років була тут традиційним покаранням.

Слон підійшов до двох розпростертих тіл. Убивця почав крутитися, тож погонич вирішив почати з нього. Він підвів тварину до ніг чоловіка, і слон підняв свою велетенську передню ногу. Замість того щоб навалитися на жертву всією своєю вагою, тварина майже делікатно махнула ногою, відрізавши кінцівки від тулуба чоловіка. Його крики потонули в реві натовпу. Я заплющив очі.

— Євнуха ви не можете вбити! — наполягав я.

— Він допомагав злочинцю втекти. Він був у автомобілі з убивцею.

— Ви його допитували?