Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 60)

— Схоже, коли магараджа почув про вашу невеличку виставу й арешт третьої магарані, його розбив параліч. Довго він не протягне, і це означає, що Пуніт стане магараджею набагато раніше, ніж очікувалося.

— Це справжня трагедія,— зітхнув полковник, навіть не намагаючись пояснити: це він про здоров’я магараджі чи про коронацію принца.

— Тож чому ви тут, полковнику? Зважаючи на нічні події, не кажіть, що прийшли, аби заспокоїти моє сумління.

— Ґолдінґ,— відрізав він.— Учора ви сказали, що знайшли в сейфі Даве два примірники звіту.

Я обернувся до Не Здавайся.

— Нехай про це розповість сержант.

— Дві версії, так,— підтвердив Не Здавайся.— Я уважно їх переглянув. Більшість тексту ідентична, відрізняються лише цифри та висновки. Під обома стоїть ім’я Ґолдінґа, хоча підписи відрізняються.

— Що це означає? — потер чоло Арора.

— Один примірник зазначає, що добувати алмази можна ще багато років, інший малює набагато гіршу картину. Загальна вартість копалень також суттєво відрізняється.

Полковник почухав бороду.

— Я так розумію, обидва примірники справжніми бути не можуть.

Не Здавайся знизав плечима.

— Важко це уявити.

— Тож який із них справжній, а який підробка?

— Не можу сказати напевне, доки не побачу геологічний звіт і пояснювальні нотатки Ґолдінґа. Вони й досі в його кабінеті. Я планував зайнятися ними сьогодні вранці.

— Ми перевіряємо теорію,— додав я.— Тут уплутаний диван, але залишається ще багато дірок.

— Дірок? — хмикнув полковник.— Гадаєте, зможете їх заповнити?

— Спробуємо. Хоча після того, як ви розчавили наших ворогів, способів зробити це зовсім небагато.

Він скривився.

— Де ваш бойовий дух, капітане?

У двері їдальні постукали, й увійшов Кармайкл, задоволений, як той мул.

— Кармайкле,— привітав його полковник.— Що привело вас сюди?

— Маю передати листа капітану Віндгему,— пояснив той, вручаючи мені вологий конверт із моїм прізвищем.

Я зірвав печатку і витяг звідти єдиний аркуш паперу з титульною позначкою Міністерства у справах Індії вгорі та підписом віце-короля внизу. Кармайкл промокнув чоло хустинкою.

— Задуха просто нестерпна,— сказав він, ніби відповідаючи на запитання, яке ніхто не ставив.

Я швидко переглянув листа. Один абзац, надрукований на машинці, з одинарним інтервалом. Наказ мені та Не Здавайся повернутися до Калькутти.

— Телеграфну лінію полагодили? — поцікавивсь я.

— Ні,— відповів посол.— Досі не працює, але я відправив листа, у якому пояснив ситуацію, у понеділок увечері потягом до Джхарсуґуда. Звідти телеграму передали в Делі. Сам віце-король вимагає вашого повернення. Конверт принесли менш ніж годину тому. Я дозволив собі забронювати вам купе у сьогоднішньому вечірньому потягу.

— Дуже люб’язно з вашого боку,— кивнув я, передавши листа Не Здавайся.— Погляньте, сержанте, і скажіть, чи можна вважати це наказом.

— Авжеж, це наказ! — вигукнув Кармайкл. Його чоло знову вкрилося потом.— Від самого віце-короля. Вище за нього в Індії нікого немає.

— Усе одно,— промовив я, не спускаючи очей із Не Здавайся.— Краще переконатися.

Сержант підвів очі й кивнув.

— Дуже добре,— погодивсь я.— Якщо це все, містере Кармайкле, гадаю, сьогодні день буде напруженим... чи ви не чули?

— Що не чув?

Ми з полковником Аророю перезирнулися.

— Містере Кармайкле,— сказав полковник,— вам краще піти до палацу і попросити аудієнції у дивана.

Я проводжав поглядом Кармайкла і полковника і загасив сигарету об срібну попільничку. Настрій було геть зіпсовано. Моє перебування в Самбалпурі закінчено. Двоє людей убито, магарані заарештовано, магараджу розбив параліч, а справу так і не завершено. На мить мене охопило велике бажання, щоб розслідування можна було назвати завершеним. Інакше кров, пролита вночі, і та, яка ще проллється, буде на моїх руках.

Я підвівся.

— Ви куди, сер? — запитав Не Здавайся.

— Збирати речі,— відповів я.— Пропоную і вам цим зайнятися.

Він підняв брови.

— А Ґолдінґ? Мені здавалося, ви хочете його знайти.

— Це було до того, як ми отримали листа від віце-короля,— зітхнув я.

— Але звіти, сер? — не відступав Не Здавайся.— Нам же відомо, що відбувається щось непристойне. Ви самі казали, що, коли знайдемо Ґолдінґа, матимемо ключ до розгадки.

Я похитав головою.

— Ґолдінґ мертвий.

Не Здавайся немов ударили.

— Ви не можете сказати цього напевне, сер.

— Пігулки,— пояснив я.— У шафі ванної кімнати я знайшов пляшечку. Тіоціанат натрію, прописують при серцевих захворюваннях. Викрали його чи сам він поїхав, але ці пігулки потрібні йому, щоб лишатися живим.

Не Здавайся безвольно опустився на стілець.

— Але ж, сер...

Фрази він не закінчив.

— Усе, що ми маємо, лише теорія,— продовжив я.— Ніби Ґолдінґ викрив шахрайство дивана. Нічого не пов’язує його зникнення з убивством ювраджа. Ніяких доказів ми не маємо.

— Отже, здаємося? — промовив він.

— Ви самі читали листа віце-короля,— зітхнув я.— Він наказує негайно повертатися до Калькутти, погрожує депортацією. Коротко та ясно.

Не Здавайся зняв окуляри і витер лінзи кутиком серветки.

— Найближчий потяг о десятій вечора,— нарешті сказав він.— Пропонуєте просто сидіти по своїх кімнатах?

— Що можете запропонувати ви, сержанте?

— Звісно, старший офіцер — ви, сер,— почав він.— Але ж ми можемо переглянути папери в кабінеті Ґолдінґа?

А хлопець має рацію, чорт його забирай. Щось тут не так, і Не Здавайся це теж відчуває. Вибору не залишається, мусимо копати.

Сорок один

наказав Не Здавайся братися до роботи й пообіцяв зустрітись у кабінеті Ґолдінґа за годину. Доти мусив відвідати ще одне місце.

На вулицях нічого цікавого не було. Місце, де вчора розбився пурда-автомобіль, нічого не видавало, крім викривленого телеграфного стовпа. Я проїхав повз нього і припаркувався біля «Бомона». За конторкою сидів інший службовець. Не звертаючи на нього уваги, я піднявся до дванадцятого номера і постукав у двері. Затримав дихання, чекаючи, коли Енні відкриє, але минуло кілька секунд і тисяча думок, жодна з яких не була приємною, а відповіді не було. Я постукав знову, цього разу голосніше.

— Хвилиночку! — почувся приглушений голос, і я з полегшенням зітхнув.— Хто? — Голос став голоснішим.

— Це я. Сем.