Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 61)
Двері відчинилися, і мене зустрів запах її парфумів і сама вона, загорнута в шовковий халат і з рушником на голові. От би це її вбрання було таким же звичним для мене, як і аромат.
— Усе гаразд, Семе?
— Не зовсім.
— Це ви про минулу ніч?
— Ви вже знаєте? — Я намагався не видавати свого здивування.— Вам Пуніт розповів?
— До чого тут Пуніт? Я про ваше зникнення. А ви про що, Семе? Що сталося? Це якось пов’язано з полковником Аророю?
— Що? — Стримати подив було б важко.
— Учора. Я була там, коли полковник зателефонував Пуніту. Ми ще танцювали.
— Що саме відбулося?
Вона відступила від дверей.
— Вам краще зайти.
Я увійшов до кімнати. Майже така ж, як у міс Пемберлі, за винятком п’яти величезних букетів троянд, кожен з яких перев’язаний червоною шовковою стрічкою і поставлений у вазу завбільшки з відро.
— Захоплюєтесь садівництвом? — прокоментував я.
— Це від Пуніта,— відмахнулася вона.
— Усі п’ять?
— Усі п’ять,— кивнула Енні.— Один букет щоранку і один — після обіду.
— Трохи забагато,— завважив я.— Перевіряли, чи не отруєні?
— Мабуть, вам краще зачекати в коридорі,— відповіла вона.
— Або вам,— огризнувсь я.— У мене жахлива сінна гарячка, тож краще розкажіть мені все, доки в мене сльози не полилися.
Я сів на ліжко, демонстративно відсунувши вазу на столику якомога далі.
— Здається, вже було після опівночі,— сказала вона, повертаючи вазу на місце.— Ми ще лишалися у вітальні. Пуніт, Даве, Кармайкли і я. Тут увірвався охоронець. Ми саме танцювали фокстрот, і Пуніту втручання не дуже сподобалося, але до телефону він пішов. За кілька хвилин повернувся, заявив, що вечірку закінчено і на нього чекають невідкладні справи. Ось і все. Він вийшов із кімнати. Ми теж розійшлися. Я пішла шукати вас, але не знайшла. Куди ви втекли?
— Байдуже,— відповів я.— Пригадайте, будь ласка, яким був Пуніт, коли повернувся?
— Тобто?
— Здивований чи приголомшений?
Вона на мить замислилась і похитала головою.
— Ні. Принаймні, мені так не здалося. Послухайте, Семе, що відбувається?
— Магарані Девіку заарештували,— пояснив я.— Можливо, вони з євнухом намагалися розчистити дорогу до трону принцу Алоку.
Вона так і охнула.
— Повірити не можу! Це правда?
— Вона мала мотив,— зітхнув я.— Факти не на її користь.
Енні підійшла до вікна, знову повернулася до мене.
— Має бути якесь інше пояснення. Вони допитали євнуха? Що він каже?
— Небагато. Він помер.
— Як?
Я пригадав нічну страту. Крики натовпу, коли слон розтрощив череп Саїда Алі.
— Краще вам цього не знати.
— А магараджа? Він дозволив заарештувати свою дружину?
— Наразі він нічому не може завадити,— сказав я.— Коли йому пред’явили докази її вини, його розбив параліч. Тепер за все відповідає Пуніт.
Схоже, це стало для неї несподіванкою.
— Що ж, вітаю, Семе,— нарешті промовила вона.
— З чим?
— Гадаю, принц буде вам дуже вдячний за те, що врятували вчора йому життя. Може, навіть запропонує якусь посаду.
Важко сказати, жартує вона чи ні.
— Сумніваюся. До того ж віце-король наказує мені повертатися до Калькутти. Потяг вирушає о десятій вечора. Вирішив вам про це повідомити.
Сорок два
У Будинку троянд вирувало життя. По коридорах із одного кабінету в інший бігали стурбовані люди з теками та наказами. Намагаючись ні з ким не зіштовхнутись, я пройшов до порожнього коридора перед кабінетом Ґолдінґа і відчинив двері.
Не Здавайся сидів за столом бухгалтера, з головою занурившись у купу паперів.
— Знайшли щось? — поцікавивсь я.
— Так, сер,— підвів він очі.— Ці документи я бачив ще позавчора. Але тоді вони нічого для мене не значили. Тепер же я впевнений, що зможу сказати, який із двох звітів справжній.
— Скільки вам іще знадобиться?
— П’ять хвилин. Якщо мене не відволікати, сер.
Я дав йому спокій і підійшов до вікна. З нього відкривався вид на сад і Сур’я Махаш удалечині. Над палацом і досі майорів прапор. Я відчув таке-сяке полегшення: яким би не був стан магараджі, він іще живий.
Робити було нічого, тож я взявся роздивлятися мапу на стіні, ту, що була вкрита хрестиками. Коли ми були тут востаннє, особливої уваги я на неї не звернув, бо не знав, що саме шукати. Тепер вона мене зацікавила — не тільки скупченням червоних хрестиків, імовірніше, самотнім чорним на південному заході. Я придивився пильніше. Хрестик стояв біля населеного пункту, містечка чи села, під назвою Ремунда. Я підійшов до столу і набрав номер кабінету полковника Арори. Він відповів після третього гудка.
— Арора.
— Це Віндгем.
— Чим можу допомогти, капітане? — Голос у нього був виснажений.
— Чи біля Ремунди є алмазні копальні? — запитав я.
— Навіщо вам це? Вам наказали повертатися до Калькутти. Тут вам більше нема чого робити.
Авжеж, він має рацію. Утім...
— Я не дуже старанно дотримуюсь наказів, полковнику,— відповів я.— А невеличку справу про зникнення Ґолдінґа ми так і не закрили.
— Продовжуйте.
— Ми дуже близькі до того, щоб довести причетність дивана до цього,— збрехав я.
На іншому кінці лінії запанувала тиша. Я чув дихання полковника.
— Що вам відомо?