Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 55)
— Якщо Ґолдінґ такий доскіпливий бухгалтер, чому ж він раніше не викрив шахрайство на копальнях? Полковник Арора запевняє, що він рахував кожне пенні, витрачене в королівському господарстві, тож як він може не знати, що відбувається в алмазних копальнях? Це ж головне джерело прибутків королівства! А різниця у цифрах цих звітів указує на те, що цей обман триває вже кілька років. Як він міг про це не знати?
Відповіді на це запитання я не мав.
— Повернемося до цього пізніше,— зітхнув я.— Яке четверте запитання?
— Як я сказав, відмінність у цифрах величезна, сотні десятків мільйонів. Це мільйони фунтів...
— Мені це відомо,— обірвав його я, не бажаючи зізнаватися, що й гадки не маю, скільки саме тих мільйонів.
— От що цікаво, сер... Будь-хто, привласнивши таку суму, був би таким же багатим, як і магараджа. Якщо він зрозумів, що гру закінчено, чому б просто не зникнути і не насолоджуватися життям у розкоші десь у іншому місці? Навіщо залишатися тут?
Дідько! Відповісти на це запитання я також не міг. Схоже, ми застрягли. Знаю, що диван причетний до зникнення Ґолдінґа. Просто мені потрібен час, щоб з’ясувати, як саме.
— Уважно перегляньте звіти,— сказав я,— і розкажіть мені, чим вони відрізняються.
Він поклав документи на стіл.
— Знадобиться час, сер.
— Попереду ціла ніч,— відповів я.
— Ви не залишитеся?
— Це допоможе?
— Ні.
Я кинув йому ключі від дверей і сейфа, він упіймав їх однією рукою.
— Тоді повернуся на вечірку.
Я спустився сходами і вийшов у ніч. За садом виблискував вогниками палац, немов міраж у пустелі. Вітер доносив уривки американської музики, і від думки, що я повернусь і дивитимуся, як Пуніт залицяється до Енні, мені стало зле.
Я обіперся на дерево й запалив сигарету. Розслідування зайшло в глухий кут. Пуніт, який мав найкращий мотив лише дванадцять годин тому, став мішенню нового замаху, а тепер кадрив Енні за допомогою Ела Джолсона. Тим часом полковник Арора, мій союзник серед придворних інтриг, опинився на місці головного підозрюваного. Тоді ще теорія Не Здавайся, що я, а не принц, мусив стати жертвою убивства, не кажучи вже про побоювання Фіцморіса за своє життя. Може, це й параноя, але один англієць уже зник, а Самбалпур із його перешіптуваннями та інтригами — саме таке місце, де параноя може врятувати життя.
Я подумав про зникнення Ґолдінґа, про те, яку роль міг зіграти у ньому диван Даве. Переконаний, що ці двоє зустрічалися того ранку, коли зник бухгалтер. Але як Даве вписується в цілу картину? Ну, хоч звіт Ґолдінґа ми знайшли. Власне, навіть два його варіанти.
Якщо чесно, усе, що я наразі маю,— низка запитань. І відповіді мені вкрай потрібні, й отримати їх можна, допитавши чоловіка в камері за сотню ярдів звідси. Я повернувся і покрокував у напрямку гауптвахти. Час покласти цьому кінець.
Тридцять вісім
У тьмяно освітленій частині, де розташувалися камери, було тихо, якщо не брати до уваги шелестіння газети, яку читав під ліхтарем черговий офіцер.
— Хочу побачити ув’язненого,— сказав я.
Обличчя охоронця було рябим, як той ананас, ще й похмурим.
Він похитав головою.
— Не можна, сагибе. В’язня перевели.
— Що? — сторопів я.— Куди? До лазарету?
— Ні, сагибе. До фортеці.
— Коли? — не міг повірити я.— За чиїм наказом?
— Десять хвилин тому. Ось наказ.— І він помахав переді мною папірцем. На ньому була печатка магараджі, а поруч із нею — нерозбірливий підпис.
— Полковник Арора бачив? — запитав я.
Офіцер похитав головою.
— Не знаю, сагибе.
Я залишив його сидіти, а сам прихопив документ і кинувся через сади до палацу.
Вечірка Пуніта була в самому розпалі, полковник Арора стояв у кутку і попивав віскі.
Я кинувся до нього і схопив за руку.
— Мушу поговорити з вами! Терміново!
По дорозі до фойє сунув йому під ніс наказ про переведення в’язня.
— Це ваша робота?
Він збентежено дивився на папірець.
— Що це?
— Лист, згідно з яким бранця перевели у фортецю до майора Бхардваджа. Доставили двадцять хвилин тому.
— Що? — Полковник вихопив документ у мене з рук.— За чиїм наказом?
— Я сподівався почути відповідь від вас.
Він дивився на документ.
— Печатка магараджі, а от підпису не впізнаю.
Він зім’яв папірець і сунув у кишеню.
— Ходімо зі мною,— кинув мені.
Ми пройшли коридором, увійшли до якоїсь кімнати, він схопив слухавку телефона.
— Кому телефонуєте?
— Бхардваджу.
Полковник щось швидко сказав людині на іншому кінці лінії. Запанувала тиша, після чого йому відповіли. Обличчя Арори спохмурніло.
Він кинув слухавку.
— Увечері ніяких в’язнів до них не переводили. Більше того, вони навіть інструкцій не отримали, що збираються когось переводити. Коли забрали в’язня?
— Хвилин п’ятнадцять тому,— відповів я.
Полковник знову схопився за телефон. Судячи із запитань, він телефонував до бараків.
— Хто забрав в’язня? — гримнув він.— Що?
Арора поклав слухавку і подивився на мене.
— Хто забрав?
— Один із євнухів.
— Євнух?
Голова ішла обертом.
Перед очима постав Саїд Алі біля вікна на другому поверсі жіночої половини, він розмовляв із... Але цього не може бути.
— Ходімо! — Я кинувся до дверей.— Повертаємось до Будинку троянд.