Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 22)

— Як пройшов перший?

— Довелося піти задовго до кінця.

Я кивнув.

— Непоганий результат, сержанте.

Він зашарівся, але така вже у мене звичка — дражнити підлеглих. Своєрідний комплімент.

Лікар Ламб перейшов до обмивання тіла, примовляючи своїм глибоким баритоном, немов священик-інк, який змащує жертву перед тим, як вирізати серце. Тоді він узяв ніж, зробив розріз від горла до живота. Крові майже не було. Відкрив грудну клітку, відкривши головні органи, і почав один за одним їх діставати. Банерджі нервово переступив з ноги на ногу. У таких ситуаціях важко визначити, що ж стало останньою краплею, це завжди комбінація факторів: запахи і звуки зливаються в моторошне крещендо. Банерджі затулив рота, повернувся і квапливо кинувся до виходу.

Мене на першому розтині нудило, як собаку. Навіть не можу сказати чому. Ніяк майже ж не відрізняється від візиту до бойні. Але щось таки є в людській душі, що повстає проти споглядання, як іншу людину перетворюють на купу м’яса. Хоча пристосовуємося ми швидко. Це одна з наших переваг. Природну реакцію можна вимкнути або, як у моєму випадку, знищити. Вистачить три роки спостерігання за тим, як шматують інших. Я заздрю реакції Банерджі. Заздрю, що він може реагувати.

Я залишився ще на кілька хвилин, не відводячи очей від рук лікаря. Працював він спокійно і впевнено, немов стоматолог, що видаляє зуб. Він робив свою справу, а я намагався відтворити картину того, що сталося. Синці навколо рота, не було спроби себе захистити. Схоже, вбивця до Мак-Олі наблизився зі спини. Застав його зненацька. Може, прикрив йому рота, щоб той не закричав. А тоді перерізав горлянку, судячи з бризок крові на місці злочину.

Не давало спокою лише одне. Убивця явно знав, що робить. Розріз рівний, артерії перерізані влучно. Мак-Олі помер менше ніж за хвилину. Тож навіщо друга рана? Навіщо бити в груди? Убивця розумів, що Мак-Олі не вижити. Навіщо ж гаяти час і завдавати іще одного удару?

Звідси витікає ще одне запитання. Записка. Навіщо засовувати папірець до рота Мак-Олі? Звісно, якщо вбивство скоєне з політичних мотивів, логічно було б припустити, що записку залишать на видноті. Спочатку я вважав, що до рота її запхали, аби не загубилася, але тепер щодо цього з’явилися сумніви.

Усе, що мені було потрібно, я побачив. Усе інше прочитаю у звіті. Я повернувся і пішов шукати Не Здавайся; він сидів на сходах будівлі коледжу, обхопивши голову руками. Я опустився поруч і запропонував сигарету, витяг і собі. Він із вдячністю взяв, стиснув у тремтячій руці. Хвилину ми посиділи в тиші. Дим робив свою справу.

— Легше стане? — запитав він.

— Так.

— Не певен, що колись до цього звикну.

— Не так це вже і погано.

Я докурив сигарету і відкинув недопалок. Банерджі й досі не відійшов від побаченого. Не годиться. Мені потрібно, щоб він зосередився, а найкращий спосіб для цього — повернутися до роботи. Мусимо розкрити два вбивства, для одного з яких я ніяк не збагну мотиву, а для іншого маю безліч мотивів, але жодної певної зачіпки.

— Ходімо, сержанте,— сказав я,— робота чекає.

Дванадцять

 и, часом, минулого вечора не проходили повз квартиру Мак-Олі?

Дігбі мало чаєм не захлинувся.

— Що? Навіщо, дідько мене забирай, я б там тинявся? — Ми сиділи в моєму тісному кабінеті. Не Здавайся був із нами, тож тут було трохи приємніше і затишніше.— Чому це ти питаєш, старий?

— Розпитував уранці слугу Мак-Олі. Той сказав, що до квартири десь о восьмій вечора приходив сагиб офіцер, ставив запитання про Мак-Олі і Коссіпор, а тоді пішов, прихопивши купу тек із кабінету Мак-Олі. — А зовнішність його він описав?

— Високий, білявий, з вусами. Тому я сподівався, що це могли бути ви.

Дігбі усміхнувся.

— Я і ще половина наших офіцерів.

— Ви ж не думаєте, що Таггарт доручив цю справу іншим офіцерам?

— Сумніваюся,— відповів він.— Ти ж його золотий хлопчик. Гадаєш, він би сказав мені раніше, ніж тобі?

Цілком слушно, але я мусив переконатися. Банерджі підняв руку. Ми з Дігбі повернулися до нього.

— Вам не потрібен дозвіл, Не Здавайся. Якщо маєте що сказати, просто говоріть.

— Дякую, сер. Я просто хотів запитати, чому слуга переконаний, що то був поліцейський.

— Чоловік був у формі.

— З усією повагою до вас, сер, але військові також носять білу форму, дуже схожу на нашу Недосвідчене око великої різниці між поліцейською та військовою формами не побачить.

— На що натякаєте, сержанте? — запитав Дігбі.

— Ні на що, сер. Просто міркував, що той офіцер міг бути і не поліцейським. То міг бути військовий. Урешті-решт, військова розвідка відповідає тепер за місце злочину.

Цікаве спостереження, змушує замислитися.

— Багато дізнався? — поцікавився Дігбі.

— Не дуже,— зізнавсь я.— Тільки те, що останнім часом Мак-Олі щось турбувало. Виходив не у звичний час, кинув пити, але недавно знову взявся за старе.

— Вороги?

— Послухати його слугу, так можна вирішити, що Мак-Олі — святий. От хіба що трохи не ладнав зі своїм конкурентом, Стівенсом.

— Бажаєте, щоб я влаштував із ним зустріч, сер? — запропонував Банерджі.

— Я вже попросив про це секретарку Мак-Олі,— відповів я, сподіваюсь, нейтральним тоном.— Хоча дещо мені від вас дійсно потрібно. Пошліть до квартири Мак-Олі охоронця. Треба, щоб ніхто не приходив і не виходив без нашого дозволу, крім слуг, та й тих нехай перевіряють, щоб із квартири нічого не винесли.

— Так, сер.— Банерджі записав інструкції у свій нотатник.

— Як справи з пошуками преподобного О’Ґунна? — запитав я.

— Боюсь, невтішні новини на цьому фронті, сер. Наш колега в Дум-Думі повідомив, що того призначили священиком у церкві Сент-Ендрю, але він поїхав із міста. Я так зрозумів, має повернутись у суботу.

Іще одна затримка. Схоже, у цій справі нічого не можна зробити швидко і просто. Я повернувся до Дігбі:

— На сьогодні все готово?

— Так, старий. Призначено на дев’яту. Виїжджаємо десь о восьмій. Тож маємо ще чимало часу.

— Добре,— кивнув я.— Лишається невеличке запитання про зустріч із лейтенант-губернатором і відверту розмову з повією.

— Хочеш, щоб я привів її на допит? — запитав Дігбі.

— Ні.— Я поглянув на годинник.— Тут потрібен інший підхід. Сам туди поїду. До того ж маю ще одну справу. Знаєте когось у військовій розвідці?

Помітив, як м’язи його щелепи миттєво напружилися.

— Так,— відповів він.— Знаю одного, очолює антитерористичний відділ. Називається Доусон. Упертий сучий син. А чому питаєш?

— Може, він займатиметься справою Мак-Олі?

— Можливо.

— Влаштуйте мені з ним зустріч, й що скоріше, то краще.

— Гаразд,— погодився він.— Але мушу попередити: особливої допомоги від нього не дочекаєшся.

Так і в справі Мак-Олі особливо і поговорити немає про що. Правда в тому, що ми, усі троє, напружені. Шанси розкрити справу значно зменшуються, якщо за сорок вісім годин не з’являється ніякої версії. Потенційні свідки, докази й імпульс розвіюються, як цигарковий дим на вітрові, слід холоне. Ми майже наблизилися до дводенної позначки, але так і не зрушили з місця. Нам край потрібно вхопитися хоч за якусь ниточку, і я сподівався, що зустріч із приятелем Дігбі щось змінить.

Я повернувся до справи з убивством залізничника.

— Ви шукали інформацію про Пела?

— Так, сер,— відповів Банерджі. Погортав сторінки свого нотатника.— Хайрен Пел, двадцяти років, працівник Східно-бенгальської залізничної компанії. Походить із родини залізничників: батько — помічник начальника станції у військовому містечку Дум-Дума. Хайрен працював на залізниці на різних посадах дев’ять років, остання посада — охоронець...

— Працював на залізниці з одинадцяти років? — перервав я.— Хіба це не зарано?

Банерджі втомлено посміхнувся.

— Влада часом буває недбалою, коли справа стосується записів про народження неєвропейського населення. Цілком може бути, що він на кілька років старший. Як я зрозумів, залізничні робітники доволі часто зменшують свій вік в офіційних документах.

Дігбі розреготався.

— Бачиш, з якими людьми мусимо мати тут справу, Віндгеме! Ось тобі і бенгальська пиха! Навіть бісові кулі брешуть про свій вік.