Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 23)

Банерджі поморщився.

— Якщо дозволите, сер. Сумніваюся, що це через пиху. Справа в тому, що пенсійний вік на залізниці — п’ятдесят вісім років. На жаль, пенсія, яку надають індійцям, як правило, мізерна, на неї не утримаєш родину. Занижуючи свій вік у документах, чоловіки намагаються пропрацювати на кілька років довше і трохи довше прогодувати свою родину.

— Дуже цікаво, сержанте,— відмахнувся Дігбі,— але ніякого відношення до того, чому вбили хлопця.

— А чому його вбили? — запитав я.

— Це ж очевидно,— відповів Дігбі.— Як я вже казав, маємо невміле пограбування. На потяг напали дакоїти, сподіваючись знайти у сейфах готівку. Коли побачили, що нічого немає, помстилися на охоронцеві. Той помер, а вони запанікували й утекли.

Банерджі похитав головою.

— Але ж вони пробули біля потяга цілу годину. Чому б не пограбувати пасажирів і не прихопити поштових мішків? Якщо знаєш, чого шукати, то в мішках знайдеться багато цінного.

— Не забувайте, сержанте,— відрізав Дігбі,— що ваш пересічний неписьменний дакоїт і гадки не має, яка цінність може бути в поштових мішках.

Щось мені важко повірити, що тут працювали неписьменні селюки. По-перше, занадто добре все сплановано. По-друге, залишилися там відбитки шин. Селюкам пощастить, якщо вони воза знайдуть, не кажучи вже про моторний транспорт.

— Вважаю, що все було надзвичайно ретельно сплановано,— втрутивсь я.— Двоє в потягу точно знали, коли саме і як смикати стоп-кран, щоб дати своїм приятелям змогу напасти на потяг.

— Тож навіщо вбивати охоронця? Чому нічого не взяли? — запитав Дігбі.

— Не знаю,— зізнавсь я.

— Може, вони напали на потяг саме для того, щоб убити охоронця? — припустив Банерджі.

— Навряд чи,— заперечив я.— Розробити таку складну операцію, просто щоб убити залізничного охоронця,— якось це не дуже правдоподібно.

— Чому ж тоді? — запитав Дігбі.

У голові почала утворюватися теорія.

— Те, що вони не грабували пасажирів і не взяли поштових мішків, свідчить, що вони шукали щось особливе, те, що, на їхню думку, мусило бути в поїзді. Коли не знайшли, побили охоронця, сподіваючись, що той скаже. Та він нічого не знав, тож урешті-решт його вбили. Можу припустити, що наступним, за кого б вони взялися,— це за Перкінса, але часу не залишилося.

Дігбі провів язиком по зубах.

— Звідки знаєш?

— А я і не знаю. Це припущення. Але сплановано все напрочуд скрупульозно. Вони мусили мати розклад руху поїздів. Пригадуєте, потяг спізнювавсь. Якби він вчасно вирушив, на нього б напали на годину раніше. Тоді б вони мали принаймні дві години темряви, щоб зробити свою справу. Навряд чи можна назвати збігом їхній від’їзд майже на сході сонця, за десять хвилин до того, як з’явився інший потяг. Якщо вірити словам машиніста, вони виїхали точно за розкладом.

— Припустимо, що ти маєш рацію, старий,— скептично заявив Дігбі,— і ці хлопці — не просто собі дакоїти у пошуках удачі. Якщо вони все так добре спланували, чому ж не знали, що сейфи минулої ночі будуть пустими? Непробачна помилка.

Добре запитання. Відповіді на нього у мене немає.

— А може, у них мало щось бути? — сказав Банерджі.

Дігбі пхикнув.

— Добре. Припустимо, що вони сподіваються знайти щось у сейфах, але не знаходять. Чому ж не взяти поштові мішки? Якщо це не дурні селюки, мали б знати, яку цінність являє собою пошта. Щось тут не стикується. Ти хочеш, аби я повірив, що це банда розумників, які ретельно все спланували, але помилилися, напавши на потяг у ніч, коли того, що вони шукали, там не було, ще й запізнювався він на годину. Тоді вони припустилися ще однієї помилки, не пограбувавши пасажирів і не взявши поштових мішків, і врешті-решт випадково вбили охоронця.

Він повернувся до мене.

— Перестарався ти, Віндгеме. Це не твоя провина. Ти звик до Англії, де селюки набагато розумніші, ніж тут. Повір мені, це просто звичайнісіньке невдале пограбування.

Може, він і має рацію, але не подобається мені, коли читають нотації.

— Існує спосіб це перевірити,— сказав я.— Сержанте, вирушайте до Сілда. Поговоріть із начальником станції. Мені потрібен перелік багажу за минулу ніч. Знайдіть, чи було щось таке, що мало бути в потягу, але його не було. І з’ясуйте причину запізнення.

Банерджі кивнув і занотував інструкції до записничка. Цієї миті задзвонив телефон. Я відповів, і оператор з’єднав мене з Енні Ґрант у Будинку письменників. Шлунок зав’язався вузлом. Я попросив її зачекати і квапливо відпустив офіцерів: Дігбі пішов домовлятися про зустріч із Доусоном із підрозділу «Н», Банерджі поїхав на станцію Сілда, а по дорозі мав іще послати охорону до квартири Мак-Олі.

— Так, міс Ґрант? — запитав я, щойно двері за ними зачинилися.

— Капітане Віндгем,— пролунав її голос, у якому і краплини тепла, що було за обідом, не лишилося.— Ви хотіли зустрітися з містером Стівенсом. Боюсь, у нас іще хаос. Містер Стівенс вибачається, але сьогодні він з вами зустрітися не може.

Я здогадався, що він був у кабінеті поруч із нею. Може, навіть зазирав через плече.

— А завтра? — поцікавивсь я.

Запанувала пауза.

— Є час о дев’ятій. Підходить?

— Добре,— погодивсь я.— Гарного дня, міс Грант.

— Гарного дня, капітане Віндгем.

Я поклав слухавку, знову підняв і попросив з’єднати з гаражем, наказав, щоб автомобіль і водій були готові до поїздки в Коссіпор. Саме час відверто поговорити з повією Деві.

Не встиг я застібнути ремінь і взяти капелюха, як двері кабінету рвучко відчинилися і ввалився секретар лорда Таггарта, Деніелз, розпашілий, немов тікав від ведмедя.

— Віндгеме,— ледь вимовив він,— дякувати Богу.

— Пожежа, Деніелзе?

— Що? Ні. Хіба ви не отримали моїх повідомлень? Комісар вам улаштував зустріч із лейтенант-губернатором.

— О! Добрі новини. Коли?

— Десять хвилин тому.

Тринадцять

удинок уряду. У місті палаців цей найбільший.

Чотири величезні крила навколо центральної частини, симфонія колон і карнизів, що завершується сріблястим куполом. Усе вельми вражаюче, і якщо від одного вигляду не перехоплює подих, то перехопить, поки підніматиметеся сходами до входу.

На сходах мене зустрів блідий хлопець у парадному костюмі та краватці. Схоже, якийсь урядовець середнього рівня, а може навіть верхнього прошарку середнього рівня, судячи з краватки. Він не представився, та й добре, бо все одно прізвище я б забув.

Він повів мене всередину до адміністративного крила. Ми поминули тронну залу, де колись сидів імператор в оточенні місцевих сатрапів. Тепер столицю перенесли в Делі, і навряд чи на троні знову хтось сидітиме, принаймні королівських сідниць йому на собі вже не відчути.

— Його честь прийме вас у блакитній вітальні,— сказав урядовець, коли ми проходили через багато подвійних дверей, які відкривали перед нами лакеї в тюрбанах і червоних із золотом лівреях.

Я кивнув, ніби щось тямив у кольорах кімнат святилища лейтенант-губернатора.

Кімната була вдвічі більша за кабінет лорда Таггарта на Лал-базар, але менша, ніж я очікував. За столом завбільшки з добрячий човен сидів сер Стюарт Кемпбелл, лейтенант-губернатор Бенгалії, і переглядав документи. Поруч стояв іще один урядовець у парадному костюмі та краватці. Коли ми увійшли, він прошепотів щось лейтенант-губернатору. Той підняв голову. Обличчя в нього було жорстким, не жорстоким, але суворим. Обличчя людини, яка звикла до влади, звикла керувати нечисленним натовпом заради його ж блага. Горбкуватий ніс, гострі риси обличчя й очі, що світяться рішучістю ділової людини. Усе разом надавало йому трохи роздратованого вигляду, немов у кімнаті стояв сморід і чув його лише він.

— Капітане Віндгем,— говорив він у ніс,— ви спізнилися.

Я перетнув акр відполірованої підлоги, що відділяв мене від столу, і сів навпроти нього. Він трохи здивувався.

— Я вважав, що вас прийде двоє.

— Боюся, мій колега мусить бути в іншому місці,— відповів я.

— Дуже добре,— сказав він.— Я так розумію, у Калькутті ви недавно.— Скоріше твердження, ніж запитання.— Мені хотілося, щоб такою справою зайнялася досвідчена людина, але Таггарт запевнив мене, що ви працювали в Скотленд-Ярді й упораєтеся краще за будь-кого.— Я не відповів, бо не схоже, щоб відповідь була йому потрібна.— Про прикрий інцидент, що стався два дні тому, ми повідомили самого віце-короля,— продовжив він.— І він вважає справою честі якомога швидше затримати злочинця і відновити налагоджену роботу урядових органів. Ви отримаєте все, що потрібно.

Я подякував.

— Якщо дозволите, ваша честь, я хочу поставити вам кілька запитань щодо Мак-Олі та його ролі в управлінні.

Лейтенант-губернатор посміхнувся.

— Авжеж. Мак-Олі був незамінним.— Він зробив паузу, а тоді виправився: — Ні, це не зовсім правильне слово. Жодна людина не може бути «незамінною», але він був важливою і суттєвою частиною урядового механізму в Бенгалії.

— Які саме обов’язки він виконував?

— Формально він відповідав за фінанси уряду, але фактично його функції були значно ширшими і включали в себе багато питань — від планування до впровадження законів.

— Дуже відповідальна роль.